Павло* виходить з авто й наближається до колони техніки росіян. Вона розмальована літерами Z. Чоловік запитує в окупантів, чи можна проїхати дорогою в бік Ізюму. В автомобілі залишається чекати його батько. Павло отримує відмову й повертається до автівки. Росіяни стріляють у чоловіків.

До війни 31-річний Павло жив в Ізюмі на Харківщині спокійним та стабільним життям. Він з дружиною виховував доньку та працював торговим представником в одній з кондитерських компаній.

Перші літаки над містом чоловік побачив 2 березня. Вони атакували околиці. Будинок Павла розташовується ближче до центру, неподалік від пішохідного мосту, який згодом опинився під нищівними обстрілами. Чоловік з сім’єю та знайомими переїхав жити у підвал.

«Коли ми вночі з третього на четверте березня сиділи в підвалі, чули, як літає авіація. Здавалося, що скоро впаде десь тут. З нами був знайомий з жінкою та маленькою дитиною, якій на той момент було два місяці», – каже Павло.

Люди принесли у підвал теплі речі, мікрохвильову. Коли у місті зникло світло, стало холодно, Павло знайшов газовий пальник, щоб гріти дітям їжу.

«Ми всю ніч не спали. Всю ніч був обстріл. Під ранок вийшли з підвалу, зник зв’язок, але раніше я домовився з батьком, що він по мене приїде», – говорить чоловік.

Батьки Павла, коли починалися обстріли, тікали до лісу. У них не було надійного укриття. Попри це тато чекав на сім’ю сина о 9 ранку 4 березня. Вони вирушили до села Співаківка. Росіян у місті ще не було.

«Дехто виїжджав ще до 24 лютого, але дуже мало. Після початку повномасштабної війни у місті залишилось дуже багато людей. Якщо хтось і поїхав, то це одиниці. Ніхто не думав, що так все буде. Я так само», – зазначив Павло.

Попри вдалу евакуацію, Павло з батьком вирішив 8 березня повернутися додому в Ізюм. Хотіли забрати речі та продукти, оскільки магазини не працювали. Гуманітарної допомоги також не було.

«Ми поїхали до головної траси Е30. У нас там є зупинка “Пам’ятник”, як казали в Ізюмі. Натрапили якраз на колону, побачили літеру Z. Я вийшов з машини, підійшов до них. Вони були близько. Запитав, чи дозволять мені проїхати через дорогу», – пригадує наш герой.

Двоє росіян вийшли з БТР і сказали, що їхати не можна. Наказали розвертатися, бо нікого не пропускатимуть. Чоловік повернувся до автомобіля, за кермом якого сидів його тато. Машина рушила з місця.

«Вони почали стріляти. Батькові поранили спину, бо цілились у водія. Мені влучили біля плеча, між ребра. Ми продовжували їхати. Зупинились у провулку. Було чутно, як стріляють з автоматів, потім з БТР. Ухвалили рішення залишити машину»,

розповідає Павло.

Син та батько шукали порятунку. Вони вирушили у бік будинків. Павло перескочив через паркан у двір приватного помешкання, постукав у двері й попросив допомоги. 

«Вийшла жінка. Вона особливо нічим не допомогла, дала пляшку перекису водню. Я поливав татові рану, намагався хоч щось зробити. Сам собі якось футболкою перетягнув ребра. Пішки добирались до лісу у бік села, де можна зупинитися. Я ледь не втрачав свідомість», – розповідає волонтер. 

Чоловіки подолали приблизно чотири кілометри. Назустріч їм їхав автомобіль до Ізюму, але Павло з батьком відмовив його пасажирів від поїздки до міста. Натомість люди відвезли їх до села. Там чоловіки отримали першу медичну допомогу. 

«Ми втратили не так багато крові, просто це було дуже боляче. У мене куля зайшла між 6 і 7 ребром. Це була розривна куля. У мене є довідки від судмедекспертів», 

каже чоловік.

Павло починає сміятися. Каже, що попри всю цю історію 11 березня знову поїхав в Ізюм з другом. Вдалось об’їхати кілька постів окупантів, потрапити до міста та уникнути допитів й принизливих оглядів, оскільки росіяни догола роздягали й шукали підозрілих.

Висновок судмедексперта

«Ми їхали забрати батьків мого друга. Крім цього, чесно кажучи, треба було вигадати, чим харчуватися, бо м’яса немає, а у мене маленька п’ятирічна дитина. Тому й спробували отаке. Нам вдалось», – сміється він.

Коли чоловік зайшов у свій будинок, там не було вже частини даху – туди був приліт. Також згорів гараж, а в ньому два автомобілі. По всій вулиці будинки стояли зруйновані, пішохідний міст поблизу також. 

«Батьків друга вдалось врятувати. Нам вдалось об’їхати блокпости. Хоча на одному пості росіяни точно нас бачили, але вони були трохи поодаль. Думаю, їм було байдуже», – каже Павло.

За словами чоловіка, в Ізюмі було не краще, ніж в Маріуполі. Вулицями стояли обстріляні спалені автомобілі з тілами всередині. Зусібіч диміли будинки.

«Гімназія №1 у нас була повністю зруйнована. Бачили п’ятиповерховий будинок і в ньому не було центру будівлі. Наскільки я знаю, там стояв танк і гатив. Потім під руїнами знайшли пів сотні мертвих людей», – розповів нам мешканець міста.

Зруйнована росіянами школа в Ізюмі

Він повернувся до села, де чекали рідні. Вони оселилися у покинутому будинку, що був придатним для життя. У помешканні була піч, сусіди допомогли облаштувати ліжка. Місцеві навіть приносили готові страви. Павло сам собі робив перев’язки. Ліків не було.

«Знайшов антибіотики, але вони були протерміновані. Це село тоді було підконтрольне Україні, але зараз там вже росіяни. Пам’ятаю, мені дали зерна кукурудзи. Я сидів дві години, молов її в борошно. Олії не було соняшникової, тільки соєва, на якій і смажили. Слава Богу, було варення», – розповів чоловік.

Про повітряну тривогу Павло не знав – сповіщень не було. Якось він з товаришем пішов до місцевого сільського магазину. Там роздавали те, що лишилось.

«Ходили за такою гуманітарною допомогою, якщо так можна це назвати. Вже на зворотному шляху побачили літак. Він випустив п’ять ракет в один приватний будинок. Ми бачили все, це так близько біля нас…», – згадує чоловік.  

Він з другом побіг у підвал, де ховалися жінки з дітьми. Павло дивується і не розуміє, чому обстріляли звичайний дім. Там не було жодних військових чи стратегічних цілей. 

«Дуже пощастило, що ніхто не постраждав. Згорів тільки будинок. Поряд, в іншому помешканні, жила родина. Там троє дітей. Вони також втекли з Ізюму. Після такого обстрілу всім стало набагато страшніше», – каже він.

П’ятиповерховий будинок, де загинули понад 50 людей
Зруйнована інфраструктура в Ізюмі

З села були евакуаційні маршрути до Дніпра, які організовували волонтери. Спочатку їхали жінки та діти. Павлові знайшлось місце 26 квітня. Після цього він вирішив, що також хоче допомагати й вивозити людей з небезпеки.

Батьки нашого героя попри все вирішили повернутися додому в Ізюм. Вони дізналися, що їхній дім цілий, пошкоджень немає. Боялись, щоб не було мародерства. В окупованому місті пробули приблизно місяць. Бувало, що тиждень не виходили на зв’язок.

«Постійно жили в страху. У мене є молодший брат. Він військовий. У федеральної служби безпеки були списки тих людей, в кого служать діти. Росіяни шукали й розстрілювали ці родини. На сусідній вулиці вбили сім’ю, у якої син закінчив Харківський НУВС. Мої вирішили тікати», – каже Павло.

Він мав контакти з місцевими волонтерами Ізюма, які займалися «тихою евакуацією», допомагали ліками і їжею. Вони приїхали до батьків Павла й через Співаківку потрапили до канатної дороги. Згодом прийшли у село Петрівське. Там на них чекав син. 

«Вони дуже зраділи. Це коштувало величезних нервів. Їм довелось пройти 6 російських блокпостів, де на кожному їх роздягали і допитували. Тих списків на блокпостах не було. Цим займалася ФСБ, яка шукала родичів військових і правоохоронців, тероборонців. Людей просто забирали й багато хто не повертався», – розповів чоловік.

Мешканців Ізюма викрадали й катували у підвалах. Зокрема, знайомий Павла просидів так три дні. Чоловіка змушували розповісти про контакти в Службі безпеки.

Зараз Павло знає, що будинок його батьків розграбували. Також є руйнування, бо поряд були влучання касетних снарядів. Чоловік розповідає, що окупанти мали налагоджену схему для мародерства, хоча могли й просто вдиратися до людських осель, навіть якщо були власники.

«Мені й тато розповідав, і знайомі, що окупанти начебто привозили воду або якусь гуманітарну допомогу, яку вони в магазині вкрали. Дивилися, з яких будинків люди виходять. Потім приїжджала друга машина і росіяни заходили у порожні будинки. Виносили все, навіть тарілки, ложки»,

каже Павло.

Батьки наразі в Одесі. Мама Павла проходить лікування. Вона відмовилась їхати за кордон, щоб не залишати рідних.

«Одеська клініка погодилася зробити мамі безкоштовно операцію. Потім в мами знайшли рак першої стадії. Мамі призначили ряд хіміотерапій. Їх теж роблять безкоштовно», – говорить Павло.

В Ізюмі у чоловіка залишилася бабця та дідусь – батьки мами. Виїжджати вони відмовляються, попри вмовляння та не зрозумілу ситуацію з ліками і їжею. 

«Не можу зрозуміти, за що вони тримаються. Нещодавно мамі вдалося до них додзвонитися. Особливо часу поговорити немає, але, кажуть, в них все добре. Дрова на зиму вже заготували, посадили город», – сміється чоловік. 

Він пояснює, що зв’язок є на горі Кременець. Саме туди ходить його 86-річна бабуся. Проте росіяни спеціально обстрілюють вершину, тому люди все менше ризикують ловити мобільну мережу. 

У Дніпрі Павлові пощастило знайти квартиру – знайомі знайомих дозволили жити за сплату комунальних послуг. У місті є влучання ворожих ракет, але чоловік почувається в безпеці. Може гратися й відпочивати його донька.

«У неї був переляк. Особливо, коли ми ще жили в Ізюмі. Коли було чути, що ось-ось летить літак, а ти дитину хапаєш за руку і біжиш хоча б під драбину. Потім перебігаєш в підвал. У селі було не так страшно, але все одно літаки, ракети…», – говорить чоловік.

Зараз його донька розуміє, що тато волонтерить, хоча зі сльозами на очах проводить і зустрічає з небезпечних поїздок. Дружина ж просить постійно повідомляти телефоном, що все добре. 

«Я скільки разів пропонував поїхати за кордон, перечекати все, щоб було легше. Проте вони відмовляються, бо не хочуть мене покидати», – сказав Павло.

Зараз він водій організації «Вірний напрям». Кожна його поїздка – це страх та ризик. Таких було вже 6. Чоловік привозить військовим медикаменти, забезпечення чи просто смаколики. Найчастіше були виїзди у прифронтове Барвінкове. 

«На жаль, немає можливості багато займатися евакуацією. Коли люди переходили дамби, ми, звісно, забирали. Також тих, хто не міг йти, везли з самого дому. Але зараз така ситуація, що з цим важче. І, чесно кажучи, мало таких людей, які туди сьогодні поїдуть…», – каже Павло.

Ізюм до вторгнення 24 лютого

Павло мріє про життя в рідному українському Ізюмі. Він планує повернутися туди. 

«Це було класне місто, спокійне. Всі чимось займалися, а тепер живемо на 2 200 в місяць на людину. Я ніде не працюю, але є невелика перевага, що можна користуватися гуманітарною допомогою», – пояснює чоловік.

Він чесно зізнається, що не розуміє, як діяти далі та планувати життя. Не хоче тікати знову. Проте Павло впевнений у перемозі України.

«Звісно, я в це вірю! Якби не вірив, то не допомагав би. Просто сидів би й чекав, коли волонтери прийдуть до мене і принесуть їжі», – пояснює чоловік.

*Ім’я героя статті змінено з міркувань безпеки. Фото Ізюму надані героєм.

Читайте також наш матеріал Окупований Ізюм: історія Віктора, який вижив після катувань росіян.