За кермом автомобіля Віктор перетнув українсько-російський кордон. Позаду катування, допити, обстріли. Попереду – довга дорога до Львова через Латвію, Литву та Польщу, перевірки та приниження від російських силовиків. Це п’ята, але успішна спроба порятунку з окупованого Ізюму на Харківщині. 

Віктор — волонтер, колишній мешканець Ізюму

Я Віктор і мені 34 роки. До Львова приїхав з друзями з Ізюму більше ніж тиждень тому. Живемо теж у друзів. За професією я будівельник, працював у своєму місті в комунальному підприємстві. 

Я народився і виріс в Ізюмі. Гарне місто. У нас багато природи, гарні краєвиди. Але це було до війни. Зараз там все змінилося. 

Коли ще війна не почалася, я був волонтером в місті. Росія прийшла на цю територію і все зруйнувала. Погано пам’ятаю початок вторгнення, все відбувалося дуже швидко. Чи думав я, що буде війна? Ні.

За весь час з 24 лютого може годинки три й просидів у підвалі. Йшов туди тільки коли були прильоти. Думав, якщо доля, то доля. Майже постійно перебував у своєму будинку з мамою. Засинали й прокидались під звуки вибухів.

Місцевість, де мій дім, називається Гончарівка. Там приватні будинки, річка, а на іншому її боці – Ізюм. Трохи далеко, але доводилось ходити щодвадні, бо там живе моя бабуся. Постійно проходив два блокпости. Спочатку росіяни все перевіряли, а згодом впізнавали і я лише показував паспорт. 

Вони називали себе “освободителями”. Кажуть: “Подождите, главное, что вы живы. Вас всех скоро освободим. Чуть-чуть подождите, все будет хорошо, будет работа. Все у вас будет”.

Тобто у тебе зруйноване місто, але вони переконують, що тебе звільнили. Коли повертався з міста, постійно питали: “Ну, что там в городе? Есть изменения? Что-то делается?”. Кажу, які зміни, якщо місто розбите. Попри це вони питають: “А есть свет? газ?”. 

А вода? В Ізюмі її не було. Проте у нас на Гончарівці, крім водопроводу, був колодязь. Це дуже допомагало. Продуктів ми не могли купити. Їх возили люди з Куп’янська. Під’їжджали до будинків на велосипедах, мопедах і продавали. Звісно, дорожче, але виживати треба було. Я сам спілкувався з людьми, щоб дізнатись, де продають їжу, де можна хоч щось купити.

Колись у місті мешкало десь 40 тисяч людей, зараз — 19

Я хотів розповісти, що відбувається в Ізюмі. Фотографував спалені будинки, розбиті дороги. Тяжко було просто пройти через парк, який перетворився незрозуміло на що. Місто почали прибирати, це робили звичайні люди. Їм платили їжею. Трупів після обстрілів на вулицях також було багато. Потім, ще коли рашистів не було в місті, люди гуртувалися і прибирали тіла, копали могили у дворах. Де знаходили, там і хоронили.

У місті було багато снайперів. Я бачив, де хто сидить, але не бачив, щоб вони стріляли по мирних людях. Можливо, чекали на українських військових. 

До початку вторгнення у місті мешкали приблизно 40 тисяч людей. Залишилось 19 тисяч. Серед них моя бабуся. Їй 83 роки. Мабуть, вона до сьогоднішнього дня сидить в підвалі. Боїться жити в хаті. Вони з сусідами згуртувалися і пішли до підвалу відділку поліції, який частково зруйнований. Їх десь 17 людей. Готують їжу на вогні у дворі. Бабця не хоче навіть до мами йти на Гончарівку. Не хоче залишати своє невеличке господарство: там котики, собачки. 

Зараз з Ізюмом майже немає зв’язку. Є окремі місця, з яких можна телефонувати, гарно ловить Vodafone. 

Не знаю, чи можна про це розповідати, але я був “на підвалі” три дні у рашистів. До війни я ставився до росіян нейтрально, але після цього підвалу моя ненависть до них стала навіть більшою, ніж після того, як вони зруйнували місто. Мене там тримали три дні. 

Мої друзі та рідні знали, що мене забрали. Мама все бачила. Окупанти приїхали 9 травня вранці. Я спілкувався з сусідом. Побачив, як автомобіль розвернувся і став біля мого дому. Звісно, підійшов запитати, в чому річ, показав їм документи. Після цього окупанти в балаклавах і військовій формі мене зв’язали, заклеїти очі й повезли кудись. 

Першу добу не давали ні їсти, ні пити. Не знімали пов’язку з очей. Я чув, що там є й інші люди. 

Думаю, хтось мене здав, щось таке розповів. У нас таке почалося, що люди обмовляли одне одного. Розумієте, мені ніхто не казав причини, чого мене забрали на допит. Знущалися, тиснули, ламали психологічно, але я все це пройшов, залишився живий. Хотіли, щоб я дізнався, де позиції ЗСУ. 

Люди часто не мають зв’язку і все ще живуть у підвалах

Допити проводить одна людина. Деколи дві. Під час цього знімають з очей пов’язку. Тиснуть: “Может, ты действительно знаешь? Можешь о ком-то что-нибудь такое рассказать?”. І вже зважаючи на відповідь знущаються. Мав дві секунди, щоб швидко відповісти. Якщо не встигав – одразу отримував удар. Щоб наступного разу довго не думав. 

Мене чомусь називали “правим сектором”. Коли починав говорити про позиції військових, то звинувачували у зраді українців. До того я вже намагався покинути місто. Росіяни про це знали. Запитували, навіщо я виїжджав. Казали: “Ты же понимаешь, что будешь воевать против нас? Тебя сразу заберут на передовую. Тебя считают изменником”.

Умовою того, що мене випустять, була правдива інформація. Я сказав. Вони поїхали, перевірили. Сказали, що я “чистий”. Наступного дня, 12 травня, випустили.

Знаю, що окупанти пропонували людям з міста гроші. Навіть моїм знайомим. Просили працювати на них, брати участь в керівництві містом. У мене такого не було. 

Не можу не погодитися з тим, що в Ізюмі чекали “русского мира”. Є багато людей, які намагаються вислужитись перед рашистами. Навіть на моїй вулиці є такі люди. Це важко зрозуміти, але вони є, повірте. 

Після того, як мене випустили, я тиждень відходив вдома. Не з’являвся на блокпостах. Мама чекала й вірила до останнього, що я виживу. І ось я з’явився. Мама не поїхала з Ізюма, як і бабця. Казала: “Та ну, оце хату кидати…”. Відмовилася їхати, як би я її не просив. Біля нашого дому було багато прильотів. Пробило двері, вікна, посічений уламками паркан, але жити можна. 

Уявлення не маю, як там зараз, чи жива мама. Вона не дзвонить. У неї було два інсульти, вона погано ходить, а щоб зателефонувати треба йти в місто. Проте є сусіди гарні, які допоможуть. Просив, щоб дивилися за нею. 

Окупанти питали: “Ну, что там в городе? Есть изменения? Что-то делается?”. Кажу, які зміни, якщо місто розбите.

Мародерство? О-о-о. Часто бачив, як виносять килими, телевізори, тягнуть все й везуть з міста. Там цілий збрід вояк – і буряти, і чеченці. Вони вдираються до домівок людей, які евакуювалися. Їздять, перевіряють квартири, чи живуть там люди. Стріляють по замкам. Буває, заселяються. У гаражах вибивають двері. Їм байдуже, якщо хтось побачить.

Проте коли ти візьмеш продукти чи ліки, навіть якісь памперси й тягнеш людині, яка їх потребує, тебе називають мародером. Знаходять ці речі у тебе на блокпостах. Питають, де взяв. А де я можу взяти? Місто розбите. В мене гроші є, але ж я не можу нічого купити. Були й такі випадки, коли забирали навіть необхідне, водночас через блокпост йшли якісь дівчата й вони до них: “Может, вам что-нибудь нужно? Взгляните, какие мы хорошие! Берите, если нуждаетесь”. Розумієте, у тебе забирають, а іншим віддають й задоволені собою. Отака гуманітарна допомога. 

Люди у місті говорили між собою, що є можливість потрапити через Балаклею у Харків, у Дніпро й далі. Я пробував. Друзі сідали в мою автівку, ми їхали у бік вільної України. Долали майже всю дорогу, залишалися два блокпости й нам казали: “Можете розвертатися”. Їхали розчаровані й пригнічені назад. Так було чотири рази. Після останнього разу вирішили їхати через рашистів. 

Через Куп’янськ разом з родиною друга ми поїхали у бік кордону з Росію на пропускний пункт Логачівка. Нас було п’ятеро. Стали в чергу о 14 годині. Пройшли аж на другий день о 5 ранку. Машин не було багато. Приблизно 20, але росіяни чомусь 15-20 хвилин допитували кожну людину. Дивляться документи й заводять в кабінет. Мені здається, що ФСБ і проводить допит. 

Спілкувалися у черзі з людьми й ті лякали, що росіяни можуть переглядати навіть видалені файли. Тоді з другом не хотіли ризикувати й повикидали смартфони. Мав підписки на українські новини, багато фотографій міста. Залишив кнопковий телефон. 

Нас довго не тримали. Поки дійшла черга, то всі втомилися. Хоча питали: “А чого ви їдете? А куди? Чи є обстріли? А звідки вони? Що ви думаєте про те, що зараз відбувається?”. Переконували, звісно, повернутися: “Вас одразу мобілізують й воюватимете проти нас”. Доводили, що не треба повертатися до України, бо нас вважають зрадниками. 

У Росії постійно зупиняла дорожня міліція. Силовики забирали на дільниці, брали відбитки пальців, фотографували. Навіть брали зразки ДНК та роздягали. Дивилися, чи ми не воювали. Тобто шукали специфічні синці, татуювання.

Ми прямували до Латвії. Хоча це дуже далеко і потрібен бензин, але були гроші. Міняли гривні на рублі й купували пальне. Нас вів навігатор.

Перетин кордону з Росією був простішим. Не викликали в кабінет по одному, перевірили сумки. Хоча я вже нічого не боявся. А чого боятися, якщо живий, хоч жив у самому пеклі? 

Загалом через Росію їхали два дні. Потім Латвія, Литва, Польща. Сьогодні я тимчасово знаходжусь у Львові.

Я абсолютно переконаний, що хочу залишитись жити в Україні. Вірю, що Ізюм коли-небудь відбудують. Спочатку його, звісно, відвоюють ЗСУ. Впевнений, це питання часу.

Віктор був змушений позбутися свого телефону та всіх фото й відео файлів під час порятунку. В матеріалі ми використали фото міста, зроблені його другом, який знаходився в Ізюмі в той самий період, що й Віктор. Ілюстрації для Gwara Media створила Олеся Терлецька.

Читайте також наш матеріал “Я сиділа на склі та курткою прикривала розбите вікно авто”. Як родина Смирнових виїжджала з Маріуполя.