Маріуполь — чарівне місто на березі Азовського моря. З мальовничими краєвидами, розкішним побережжям та неабиякою культурною спадщиною. «Культурна столиця» — так його називали ще 23 лютого, адже минулого року Маріуполь брав участь у великій програмі трансформації від Українського культурного фонду.

Пізніше — вже тільки «місто-герой».

Про перший день повномасштабного вторгнення, 24 лютого, місцева мешканка згадує з сумом і жахом в очах.

Вранці 33-річна Тетяна разом із родиною (жінка має чоловіка Сергія та двох дітей, 7-річну Вероніку та 13-річного Юліана), прокинулася від вибухів. Вони жили на лівому березі річки Кальмікс, поруч із заводом «Азовсталь» і, як стало відомо пізніше, саме на лівому березі точилися найжорсткіші бої. 

«Я отак сіла на диван і не знала, що робити… Запхнула у валізу документи, свій спортивний костюм, кілька речей для дітей та чоловіка, а потом зрозуміла, що не знаю, куди тікати знову…», — розповідає жінка.

33-річна Тетяна

У 2014-му «руський мір» вже постукав у двері родини Смирнових. На той час вони жили у Донецьку, де й на сьогоднішній день мешкає старенька матір Тетяни. Тоді родина, хоч і не одразу, але змогла виїхати на підконтрольну Україні територію. І вже точно за 4 роки, протягом яких вони проживали в Маріуполі, не думали, що «руський мір» наздожене їх знову. 

Як і більшість українців 24 лютого, Тетяна з чоловіком вагалися: «Чи треба виїзжати? І якщо виїзжати, то куди і на чому?». Адже власного авто у родини немає. Ховатися у підвалі п’ятиповерхового будинку, де орендувало квартиру подружжя, було поганим варіантом. Існував ризик, що старий будинок не витримає обстрілу. Такою ж поганою ідеєю було ховатися у перегородках квартири, сподіваючись, що «не зачепить». Тож єдиним оптимальним варіантом на той момент здавалося поїхати у центр міста до друзів. Вже там, у підвалі багатоповерхівки, Тетяна з дітьми прожила ще 20 днів. У той час як чоловік ще 10 днів беріг квартиру від мародерів.

«Я думала, що таке пекло по всій країні»

Діти Тетяни на майданчику біля підвалу, в якому ховались перші дні

До 1 березня у місті ще залишався телефонний зв’язок, отже, і мобільний інтернет. До цього дня маріупольці могли слідкувати за новинами, важливими оголошеннями про евакуацію, відправляти рідним тепле «Ми живі».

Але 1 березня відключили газо-, елекро- та водопостачання.

«Ми були дезорієнтовані, не знали, що коїться. Взяли Київ, не взяли Київ… Ходило багато чуток, на кшталт того, що у кожному підвалі були ті, хто «чекав» росіян. Та, на щастя, в нашому сховищі такого не було», — згадує Тетяна.

Ситуація ускладнювалася й тим, що жінка не знала, чи живий її чоловік. Тільки коли 4 березня Сергій прийшов пішки з лівого берега (приблизно 15 км) у підвал, де ховалась Тетяна, жінка трохи заспокоїлася. 

Від розповідей чоловіка волосся ставало дибки. Весь цей час, поки Сергій був у квартирі, над лівим берегом постійно літали літаки, не вщухали обстріли, а будинок здригався від ударних хвиль. Розуміючи, що ситуація з кожним днем стає гіршою, 4 березня він вирішив покинути домівку.

9 квітня у будинок, де жила родина Смирнових, влучив снаряд. Їхня квартира згоріла вщент.

Материнство під обстрілами

Як будь-яка матір, Тетяна більше за все хотіла вберегти своїх дітей. Не тільки фізично, але й морально, наскільки це можливо. Жінка згадує, що коли почалася війна, діти навіть не питали «чому так вийшло» і «хто на нас напав», бо так само слухали новини, чули, про що розмовляли батьки. Здавалося, що цей досвід вони переживають значно спокійніше за дорослих — до певного моменту.

«Ми чули, як 9 березня, на пологовий скинули бомбу. Звук підлітаючого літака, сам вибух. Наш будинок знаходився на сусідній вулиці і навіть йому добряче дісталося. Повилітали вікна, підвал трусило, зі стелі сипався цемент. Того дня мої діти вперше кричали і плакали від страху. І я разом з ними. На жаль, це був не останній такий день», — розповідає мешканка Маріуполя.

Живучи під постійними обстрілами, місцеві вже звикли до такого «графіку». Тетяна розповіла, що, як правило, після залпу граду йшов ще один, відповідно до двох залпів — ще два. Потім наступала відносна тиша. Така ж «тиша» зазвичай була три рази на добу, приблизно по годині. Як пояснює сама Тетяна, у цей час, мабуть, росіяни снідали, обідали та вечеряли. Тож люди, який весь цей час жили у підвалах, здебільшого виходили на вулицю, щоб приготовати їжу, набрати води, роздобути продукти.

Про такі речі жінка розповідає спокійно й сама жахається того, наскільки швидко постійна загроза життю стала звичною, а життя у підвалі — буденним.

«Підвальні» будні

Як готували їжу у дворах Маріуполя

Такі звичайні речі, як туалет чи приготування їжі перетворилися на справжній квест. Як і всі жителі підвалу, а їх було близько 70 чоловік, за 20 днів Тетяна з родиною облаштували свій маленький куточок. Матрац, маленьке відерце, вологі серветки, пакет з продуктами та бляшанка води — ось звичайні атрибути майже кожної родини, що знаходилася у підвалі. Жінка згадує, що у туалет більшість намагалися виходити під час відносної тиші на вулицю. У інших же випадках доводилося користуватися окремим куточком, котрий місцеве ком’юніті виділило для таки справ.

Абсолютно все місто готувало їжу на вогнищі. Чоловіки приносили гілки, пиляли повалені від обстрілів дерева, а жінки готували з того, що було.

«Спочатку мі з’їли м’ясо, те, що забрали з дому, бо воно швидко псувалось. Пізніше, звісно, наш раціон став набагато скромніший. Останній тиждень чоловік їв тільки декілька шоколадних цукерок на день, а ми з дітьми ділили на три дні пачку спагетті на трьох».

Цукерки, про які розповідає Тетяна, вона знайшла біля одного з розграблених магазинів. Жінці соромно про це згадувати, але у той момент вона подумала про свою родину і набрала цукерки у коробку з-під взуття. Пізніше ці цукерки не раз допомагали їй побороти відчуття голоду та заспокоїти дітей.

Про евакуаційні автобуси, яких не було

Родина Смирнових планували виїхати з Маріуполя ще 24 лютого. Навчені сумним досвідом 2014-го, вони розуміли, що рейсові автобуси вже не ходять, а власного транспорту родина не мала. Тож евакуюватися самотужки було досить проблемно. 

«Перший раз ми мали виїхати 6 березня. Ходили чутки про нібито «зелений коридор» і багато з тих, хто з машиною, виїхали. Нам тоді місця ще не знайшлося. Також казали, що будуть евакуаційні автобуси біля будинку Драмтеатру і ми пішли туди. Та автобуси так і не прибули, тож нам довелося повернутися», — говорить Тетяна.

Весь цей час у Маріуполі продовжувалися обстріли. До самостійної евакуації родини Смирнових залишалося 10 днів.

15 березня Тетяна отримала повідомлення від однієї з родин, що також жила з ними у підвалі: знайомим вдалося виїхати на підконтрольну Україні територію. Тож 16 го березня родина Смирнових разом зі ще однією родиною, яка пустила їх до свого старенького «Жигуля», вирішили їхати. На власний страх і ризик.

Жінка розповідає, що біженці декілька разів намагалися сісти у авто, та по місту постійно гатили важким озброєнням. В одну з таких спроб на дев’ятиповерховий будинок навпроти зкинули авібомбу. Від ударної хвилі скло на пасажирському сидінні розлетілося на дрізки, а на місці водія, пробивши стелю, у сидіння врізався шматок снаряду. Водія врятувало диво. У цей момент перелякані люди зрозуміли — або зараз, або ніколи. 

«Спереду сіли чоловіки. Ми з сусідкої по боках, я сиділа на склі та курткою прикривала розбите вікно. Діти сиділи посередині. Усього четверо дорослих та троє дітей. Ми їхали на дуже великій швидкості, а весь цей час лунали страшні вибухи. Молилися всі. Навіть діти. Безперестанку», — каже жінка.

Того ж дня біженці з Маріуполя дісталися до Тахмака (селище у Запоріжській області), а наступного — до Запоріжжя. Вже звідти звідти на потязі до Вінниці. 19 березня родина Смирнових все ж прибула, куди планувала — село Підволочиськ у Тернопільській області, де на них чекала далека родичка Тетяни. 

Життя сьогодні

Родина Смирнових

Жінка зізнається, що досі не може усвідомити, як таке могло статися. Квартира, у якій родина жила стільки років, облаштовувала її технікою, меблями, просто згоріла. Від неї лишився лише чорний слід у вікні. Мало не єдине, що вдалося врятувати — це фотоапарат.

До війни Тетяна декілька років працювала фотографом, та для неї це була не тільки робота. 

«Не знаю, як би я була без фото… Це не тільки моя робота, це — моє хобі. Зараз, коли треба якось реанімувати психіку, фотографії рятують мене. І, як наслідок, моїх дітей, бо ті мають спокійну матір», — зізнається фотографиня.

Перший тиждень у Підволочивську старший син Тетяни не виходив на двір взагалі. Він боявся.

Бідолашна дитина була настільки налякана, що ми можемо тільки уявляти, як він реагував на звуки повітряної тривоги, яких у цьому регіоні, на жаль, теж вистачає.

Сама ж жінка доволі швидко освоїлася, адже вміла адаптуватися до нової території. 

Чоловіка Тетяни вже викликали на роботу до Дніпра, куди перемістилася фірма, де він працював до війни, тож жінка залишилася з дітьми у надійному тилу сама і почала облаштовувати повсякденний побут. 

Молодша донька вже займається з репетитором, такою ж переселенкою, але з Харкова. Репетиторка. до речі, відмовляється брати кошти за свою роботу, бо хоче просто допомогти.

Тетяна поділилась, що, насправді, завжди тяжіла до життя на західній Україні. Їй подобалися і люди, і традиції, і мальовничі краєвиди. 

«Якось ми хотіли переїхати до західної України. Почали обговорювати варіанти. Навіть вирішили, що спочатку поїде чоловік, влаштується там, а тоді вже й ми підтягнемося. Та війна вирішила все за нас…», — ледь стримує сльози Тетяна.

Читайте також наш матеріал Відрізані від світу: що відбувається у Херсоні?

Фото: Тетяна Смирнова
Спілкувалась Вікторія Назаренко