28 липня одне з приміщень колишньої виправної колонії №120 в Оленівці, що на окупованій Донеччині, підірвали: вибух призвів до загибелі близько 40 українських солдат. Втім, в Оленівці утримувались і продовжують утримуватись українські військовополонені. Ми поговорили з родичами одного з них, що не втрачають надії, попри суцільну невідомість і бездіяльність міжнародних організацій.
Анестезіолог Юрік, який рятував людей в оточеному Маріуполі, з квітня перебуває у російському полоні. Тривалий час факт полону його та ще безлічі лікарів, був невидимим. Сестра Юріка Каріна погоджується розповісти про брата, але наголошує, що її мета – говорити про всіх лікарів у неволі і пришвидшити їхнє повернення додому.
Каріна та Юрік Мкртчяни народилися у Вірменії. З батьками переїхали до України. Після початку російсько-української війни у 2014 році їхнім домом став Київ. Згодом Юрік потрапив за розподілом на роботу у лікарню Дніпра й оселився там з дружиною.
«Він хотів з дитинства бути лікарем. У нас дуже рано помер батько і Юрік вирішив, що таки буде лікарем. Згодом помер дідусь: там була така смерть, що його можна було врятувати, але лікарі цього не зробили. Юрік вже навчався на третьому курсі й був дуже обурений ставленням лікарів до пацієнтів. З того часу поклявся рятувати кожне життя, якщо буде хоч якась надія», – розповідає Каріна.
Юрік був хірургом, але у 2021 році перекваліфікувався на анестезіолога-реаніматолога. Він лейтенант медичної служби. Чоловік усвідомлював, що буде війна й мав план дій. За кілька місяців перед війною готуватися почала і Каріна, хоч не хотіла вірити.
«24 лютого вранці у Києві почули вибухи. Я почала дзвонити мамі, брату. Брат спав, нічого не чув. Він взагалі не здивувався. Взагалі ні. Я спитала: “А що буде з тобою? Де будеш ти?”. Сказав – діємо за планом й він буде там, де потрібен», – пригадує Каріна.
Наступні тижні Юрік працював. Телефоном переконував, що досі в Дніпрі. Казав, що все добре, хоч є дуже багато поранених. Дівчина називає брата сильною людиною. Каріна впевнена в ньому і його мужності. Вона хвилювалась, але сподівалася, що він не потрапив до місць з активними боями.
«Зараз я дуже хвилююся за нього. Дуже сильно хочу, щоб нарешті повернувся. Він має тут рятувати людей, а не витрачати свій час на ґрати», – каже дівчина.
Каріна почала волонтерити зі своїм хлопцем та дружиною брата. Юрій говорив, що саме потрібно у госпіталь і рідні шукали все за списком. Дівчина запитувала, чи дійсно він у Дніпрі.
«Сказав: “Не питай мене, бо я тобі не скажу. Зі мною все гаразд”. Ми потім з’ясували, що він був не у Дніпрі, але й не в Маріуполі. Це була Дніпропетровська область», – говорить вона.
Сестра не знає, коли саме її брат потрапив у Маріуполь. Сподівалася, якщо є зв’язок, значить, це це не пекло, заспокоювала себе.
«Потім настав момент, коли не було контакту. Він раз на два-три дні писав. Стало зрозуміло, що він кудись поїхав. Це був кінець березня чи середина, ми точно не знаємо, але тоді його спрямували в Маріуполь. Разом з лікарями з Дніпра він полетів гелікоптером на підтримку своїм колегам», – розповідає Каріна.
Про те, де він перебуває, Юрік написав на початку квітня. Спілкувався через онлайн-месенджери, оскільки зв’язку не було. Просив нічого не казати мамі. Чоловік про перебування в оточеному місті більше розповідав дружині. Каріна отримувала повідомлення на кшталт «Все гаразд. Не хвилюйся. Мамі привіт. Всіх люблю».
«Він говорив, що під завалами після авіанальотів залишаються люди. Вони ділили між пацієнтами шматок хліба та склянку питної води. Там були дуже важкі умови перебування», – каже Каріна.
Якось брат зателефонував їй. Він знаходився на металургійному комбінаті Ілліча. Попередив, що становище дуже скрутне і якщо довго не вийде на зв’язок, то може опинитися у полоні.
«Сталося так, що зв’язку й справді довго не було. З 12 квітня ми почали писати, а з 13 телефонувати на всі гарячі лінії, які можливо знайти. Спочатку подали запити й документи. Потім отримали відповідь від держави. Не було такого, що ми сидимо і чотири місяці чекаємо», – говорить Каріна.
Вона дізналася, що брат в колонії тимчасово окупованої Оленівки, що на Донеччині. Дівчина знайшла відео на російському телеграм-каналі, де медики надають медичну допомогу полоненим, і впізнала Юріка. Рідні полонених побачили там й інших лікарів.
«Це було у травні, але ми й до того знали, що він в Оленівці, бо дружина Юріка отримала повідомлення з незнайомого номера: “Юрік в Оленівці. В полоні. Живий”. Прийшло сповіщення, коли відкрили саме повідомлення, воно швидко видалилось», – пригадує Каріна.
Від Юріка за час полону була ще одна звістка. Він написав від руки лист, сфотографував і надіслав дружині. Залишив підпис «военный врач» і прохання не відписувати, не телефонувати на номер відправника.
«Ми і не думали писати чи дзвонити. Зрозуміли, що це від Юріка, але не знаємо, через кого він надіслав. Ми з тих людей, які не ставлять зайвих запитань. Юрік написав лист і задля порятунку інших. Він просив про поранених», – говорить Каріна.
За словами дівчини, серед полонених медиків є вагітна. Їй насамперед потрібна допомога. Жінка поїхала рятувати людей до Маріуполя, але ще не знала, що вагітна.
«Ми розуміємо з цього листа, що в полоні не надають належним чином медичну допомогу. Люди помирають. І ось медики опинилися там і навіть за таких умов дбають про пацієнтів. Після отримання цього листа ми з дружиною брата вирішили, що нам не можна мовчати. Росія вчиняє злочини, нехтує всіма правилами та правами людини», – каже Каріна.
У травні вона написала лист в ООН. До нього долучила повідомлення Юріка.
«Зателефонував чоловік. Сказав, що дуже співчуває, але це не їхні компетенції — робити щось з полоненими. Він передав мої контакти в Червоний хрест. Мені зателефонував співробітник МКЧХ і повідомив, що він хоче відкрити кейс на брата. Я попросила, щоб це зробили й для інших лікарів. Це був наш найперший контакт з Червоним хрестом, але, на жаль, останній», – зазначила Каріна.
Окупанти у ніч на 29 липня стратили понад 50 військовополонених, підірвавши одне з приміщень колонії в Оленівці. Каріні з кількох джерел підтвердили інформацію, що після теракту Юрік живий. Інші медики також вціліли. Вони всі досі на території колонії.
Наразі Каріна комунікує з різними правозахисними організаціями та державою, крім Червоного Хреста. Вони, як каже дівчина, ігнорують – «запит отримали, чекайте, багато роботи».
«З Червоним хрестом ми намагалися зв’язатися через адвокатів. Їм же відповіли, що можуть надати відповіді лише родичам. Це теж дивно, бо як родич я не отримала жодної відповіді», – каже Каріна.
Рідні полонених медиків згуртувалися. Як говорить дівчина, коли дізнаєшся, що рідна людина в неволі, то намагаєшся шукати хоч якісь зачіпки, запитувати людей, долучатися до чатів.
«Дружина брата почала спілкуватися з рідними полонених. З’ясувала, що брат летів до Маріуполя з лікарем Дмитром. Сконтактувала з дружиною цього Дмитра. Потім знайшла ще брата однієї лікарки й так поступово зібралася дуже велика кількість родичів – понад шістдесят людей», – пояснює дівчина.
В оточеному Маріуполі, під обстрілами та бомбардуванням, медики рятували людей. Тепер, як вважає Каріна, ми повинні врятувати самих лікарів, говорити й нагадувати про них.
«Їх вважають тиловиками, а насправді це люди, які завжди на передовій. Брат писав у листі, що вони рятують життя та змагаються з наймогутнішим ворогом – зі смертю. Чому їх не вивели зеленим коридором? Про них взагалі суспільству нічого не було відомо. З усіма рідними полонених медиків ми зараз як одна дуже велика родина. Ми боротимемось за кожного з них», – запевнила дівчина.
Читайте також наш матеріал Росіяни стріляли у спини: розповідь волонтера з Ізюму, який вивозив людей.
Актуальні історії з Харківщини
Надсилаємо щотижня
