Ми поспілкувалися з львівським скульптором, який розширив наше уявлення про світ андеграунду, розповів про застарілість теорії «вічного мистецтва» та поділився порадами про те, як виходити за межі академічних стандартів.

Максим Кулик – випускник Львівського державного коледжу декоративно-ужиткового мистецтва імені Івана Труша, учасника і куратор багатьох виставок, автор нетрадиційних писанок, митець, який кидає виклики застарілим мистецьким поглядам та розвіює стереотипи щодо урбанкультури.

Про це та інше – далі в нашому діалозі.

Почнімо з твого творчого шляху. Коли і як саме ти прийшов до скульптури?

Мій дідо був скульптором, і я часто допомагав йому в роботі. Можна сказати, що я був його асистентом. Ще з дитинства любив малювати – ручками, фломастерами, фарбою. Моя мама, напевно, ще досі тішиться з мого ангелика, якого я намалював давним-давно. Він тоді був наполовину темний і наполовину світлий. 

максим кулик скульптура постграфіті урбанкультура
Максим Кулик

Згодом мені стало нецікаво працювати у форматі 2D, я прагнув більшого об’єму. Навчався в художній школі, в коледжі Івана Труша, потім в академії. Вчитися було весело. У Труша я навчався на художній обробці металу, а потім зміг вступити в академію на скульптуру – це був мій свідомий вибір.

У яких виставках ти брав участь і що тобі найбільше запам’яталося?

Найбільше мені запам’яталися персональні виставки або конкурси, у яких я здобував призові місця. 2015 року я взяв участь в одеському конкурсі з живопису «Розовый бульдозер» та посів там 3 місце. Також до моїх масштабних робіт можна віднести відкриття галереї Atelier Deluxe та проєкт у львівській пороховій вежі  2016 року. Це була виставка останньої форми живопису. Раніше на цьому місці була звичайна порохова вежа, але зараз вона стала доволі відомим місцем у Львові.

2015 року був на конкурсі скульптур та артоб’єктів. У ньому я переміг, створивши гіпсові роботи, які називаються «Українка». Цей проєкт я робив на основі скульптур, схожих до ляльки-мотанки з хрестом на обличчі.

Також створював візуальну частину у тематичних програмах та експозиціях у «Тюрмі на Лонцького» (2018 рік). «У темряві сяє лише душа» – так називався цей задум. Ідея моєї роботи полягала в тому, що я залучив до неї футболістів, одягнених в однакову форму, але кожен з них показував символіку різних клубів. Уявіть: люди в однаковій формі, стоять на одному і тому ж місці, але кожен з них має особливу індивідуальність та вболіває за свій футбольний клуб. До речі, завдяки атмосфері «Тюрми на Лонцького» цей проєкт був максимально яскравим.

Чи є митці, які вплинули на твій стиль? Ким захоплюєшся і чому?

Знову ж таки, мій дідо. Серед відомих я шукав когось схожого, але так і не знайшов. Я більше шукаю тих, на кого дивитися не у скульптурі, а в урбанкультурі. Захоплююся різними фігурками, які створюють в Японії та їхніми іграшками. Ці фігурки ще по-іншому називають Designer Toys або Urban Vinyl. Як не дивно, але своїх однодумців я знаходжу більше там, аніж у скульптурі.

Іграшки Максима, присвячені ностальгії за Радянським Союзом
Іграшки Максима, присвячені для ностальгуючих за Радянським Союзом

Поговоримо про галерею, у якій ти виставляєш свої роботи? Яка її концепція і що там можна побачити?

Галерея називається Atelier Deluxe – це виставковий простір, у якому експонується постграфіті. Таке місце називають сквотом – закинутим приміщенням, де можна презентувати свої роботи тим, хто за ідеологією потрапляє до руху цієї галереї. Моя виставка була першою і саме вона відкривала цей простір. Це був вересень 2020 року. Зараз у ньому триває вже третя виставка.

Фото з кураторської виставки (скульптура Кулик Максим)
Фото з кураторської виставки (скульптура Кулик Максим)

Постграфіті означає те, що вже вийшло за межі звичайного графіті. Якщо зайти до Atelier Deluxe, то там можна побачити різні малюнки на стінах, прибиті цвяхами та різні інсталяції.

2016 року я створив проєкт, який називається «Пам’ять». Це був напис про мистецтво, і його можна було стерти. Питання вічного мистецтва доволі суперечливе, тому праця «Пам’ять» йде якраз на спротив цій теорії та повідомляє про те, що мистецтво має здатність стиратися. Цьогоріч я зміг відтворити свою роботу в нашій галереї.

 

View this post on Instagram

 

A post shared by atelierdeluxe (@atelierdeluxe11)

Чи міг би ти трішки більше розповісти про культуру андеграунду? Чи це має стосунок до твоєї творчости?

Мене часто «приписують» до андеграунду, але я не маю ніякого стосунку до нього. Люди часто плутають це поняття з мистецтвом спротиву. В Україні цю субкультуру часто ототожнюють з авангардом. У Львові, наприклад, максимум, що може бути, – це підземний перехід, про який андеграунд йдеться? Однак дехто й досі хибно називає схожі течії цим словом. 

Я радше тяжію до урбанкультури – це вуличне мистецтво та особлива естетика. Якщо так подумати, то графіті пішло з течії, яка називається «сабвей». А ті чуваки, які у 1970-х роках малювали на вулицях, називають це спрей-артом. Речі потрібно називати своїми іменами. Як мій дід казав: «А ти писемний? Значить ти графіті».

Я ще з дитинства тусувався у цій сфері і стояв поруч із тими людьми, хто був «першою хвилею» українського графіті. Це були старші чоловіки, які зі своїми дітьми приїжджали на машинах малювати стіни. Це явище стало наріжним каменем моєї творчости.

У навчанні в цьому плані мені було дещо складно. Я порівнював це з тим, що раніше бачив, наприклад, як хлопці з вулиці малюють тіні в один та інший бік, а потім приходив в академію, і там мені пояснювали правила перспективи. Я був збентежений, а моя індивідуальність не сприймала ці правила. Академічний вплив для мене не був такий сильний, як графіті. Інколи я дивлюся на тих людей, що з творчого бекграунду мають лише академічний досвід, і мені їх навіть шкода, адже вийти із цієї «зони комфорту» буває складно.

Щодо освіти. Як ти гадаєш, чи потрібна скульпторові професійна освіта?

Це щось схоже зі святкуванням Нового року. Кожен задовольняється тим, що йому смакує найбільше. Комусь хочеться їсти олів’є, а хтось бажає тигрових креветок. Схожа ситуація зі скульптурою – тобі, можливо, буде достатньо академічного бекграунду. Однак також комусь стане в нагоді звичайний навчальний курс або три ютуб-відео про митців.

Фото з персональної виставки 2020го
Фото з персональної виставки 2020

Хтозна, можливо, ця людина довідається інформації для себе більше, ніж за шість років навчання в академії. Проте, насправді, це дуже складне питання. Хтось каже, щоб ти за ці гроші краще придбав собі техніку, орендував студію і вклався у власний простір, а комусь круто й комфортно навчатись у художніх школах та інших освітніх закладах. Усе залежить від того, чи готова людина використовувати усі здобуті знання на практиці та бути сміливою.

Теги:

#Нові Імена #скульптура #графіті