UPD: Сьогодні стало відомо, що Міністерство культури та інформаційної політики ініціювало обговорення з Кабміном та Держкіно про долю «Довженко-Центру».

Вчора, 17 серпня, мережу сколихнула звістка про реорганізацію, а де-факто ліквідацію Довженко-центру наказом Держкіно. 

Ви могли б задатись питанням: чи маю я звертати на це увагу, коли у Харкові щодня N вбитих, N поранених? Коли росіяни повільно просуваються на Сході, ведучи проти українців криваву повномасштабну війну? Чи так вже це важливо і чи не доцільніше було б відкласти культурні «срачі», справедливо направивши весь бюджет на захист?

Справа в тому, що знищення культурної інституції, яка у часи війни співпрацює із The Guardian і розповідає світові про українські стрічки, — це лише вершина айсберга. 

Довженко-центр почав перетворюватись на той сучасний кластер із дискусіями, кінопоказами, культурними подіями, яким ми його знаємо, після 2014 року — як і більшість новостворених і реорганізованих інституцій, що асоціювались з форпостом сучасної української культури. Тієї культури, яка, з одного боку, відмовилась від примітивної шароварщини, з іншого — не припадала на вже знайомі рейки вторинної попси, в стилі лінійки фільмів «Скажене весілля». Серед них були: Український культурний фонд з його програмами підтримки, Український інститут, Довженко-центр, Український інститут книги та інші гравці сектору. Всі ці ініціативи в останні роки зазнали часткових або глибинних змін і ледь не кожна з них пройшла крізь м’ясорубку суспільних скандалів. 

Почнемо з безпосереднього інфоприводу. Заклики #saveDovzhenkoCentre вперше гучно залунали у 2020 році, коли кінознавець і культуролог Іван Козленко, що очолював Центр з 2014 року, подав у відставку. Причина — на думку співробітників інституції, Держкіно свідомо перешкоджало фінансуванню Центру. З точки зору паперів, перед нами, як завжди, — складний ланцюг бюрократичних процедур, у якому кожен учасник — Мінкульт, Держкіно, Мінфін, Центр — може знайти a loophole in the law і сказати щось в стилі «it’s more than my job’s worth». Але сенс цих юридичних баталій такий: бачення майбутнього простору та галузі Довженко-центру, вочевидь, відрізнялось від бачення Держкіно, яке очолила екс-директорка кіноконцертного залу в Запоріжжі, після того, як з конкурсу, ймовірно, штучно зняли «незручну» продюсерку Одеського кінофестивалю. Після відставки Івана Козленка на Центр чекав складний резонансний конкурс на обрання нового керівника: перемогла Олена Гончарук, співробітниця Центру, однак міністр культури без жодних вагомих підстав не став підписувати контракт із легітимною переможицею. Паралельно у березня 2021 Центр став бити на сполох, дізнавшись про план переведення його до сфери управління Держкіно, а наприкінці січня 2022 уряд офіційно ухвалив це рішення

dovzhenko centre twitter

Сьогодні ж Держкіно у своєму коментарі до ситуації політкоректно стверджує, що це не «ліквідація», а «реорганізація» (вибачте, але нам це нагадало «спецоперація» замість «війна»), яка має відбутися шляхом передачі фільмів та майна «Науковому центру кінематографії України» — освітній установі, що з моменту заснування за каденції Януковича не вела буквально ніякої діяльності, не має штату та необхідної експертизи. За словами екс-директора Івана Козленка, такі установи — типовий приклад «прокладки», потрібної для того, аби виводити «на руки» кошти з держбюджету. 

Втім, коли ми сказали про «вершину айсберга», ми мали на увазі не самі лише перипетії у сфері розвитку кіно. Паралельно дискусіям про Довженко-центр, відбувались спроби вручну змінити результати конкурсу та рішення експертів Українського культурного фонду, просто «викресливши» деяких переможців руками членів Наглядової ради, згодом — вручну поставити нового, можливо, не такого компетентного, проте зручного виконавчого директора Фонду, потім — розгорівся ще один скандал про чергові результати конкурсу Держкіно, яке, за законом, навіть і не має обов’язку дослухатись до рішень експертів. Це все не кажучи вже про вибори директорів окремих театрів, культурних установ у регіонах, які ми ґрунтовно досліджували у матеріалі Обрати кращих. Як оновлений закон «Про культуру» (не) перезавантажує інституції.

Така щільність подій не могла не наштовхнути культурну спільноту і журналістів на думку, що перед нами — приклад послідовної політики лобіювання інтересів окремих груп. Тож деякі медіа провели свої розслідування і, наприклад, показали, як більшість подій пов’язані між тими чи іншими особами.

Сьогодні, у період повномасштабної війни, ми бачимо, що МКіП, так само як різноманітні ДУ на зразок «Центру кінематографії», не зробили рівно нічого для організованої евакуації найцінніших мистецьких колекції (про це заявляли музейники з різних регіонів України — як українським медіа, так і NYT, Bloomberg тощо), а УКФ на третій місяць війни продовжували надсилати «опитування про потреби культурного сектору». В той час як маленькі незалежні ГО та групи волонтерів, як-от галерея «Асортиментна кімната», Музейний кризовий центр від львівського музею «Територія Терору», команда Київської бієнале, МOKSOP та проактивні музейні працівники власноруч переправляли експонати у безпечне місце, а незалежні митці вже або змогли самоорганізуватись, або не вижили, або знайшли підтримку в закордонного фонду. 

Чи думаємо ми, що з колекцією та діяльністю Довженко-центру все буде інакше після передачі її невідомій установі без штату та сайту? Навряд чи. Чи думаємо ми, що формальні відписки, посилання на дірки в законі чи пошук причин замість пошуку рішень — нормальна політика для культурної галузі? Очевидно, ні. 

Як незалежна ГО, що не обслуговує інтереси політиків чи жодних приватних осіб, ми цінуємо прозорість, підзвітність та свободу слова, що для нас є обов’язковими складовими демократії. Саме тому ми не можемо ігнорувати такі до болю знайомі скандали культурного сектору. Війна не має стати приводом для толерування «ручників», подвійних стандартів та байдужості до інших сфер суспільного життя. Лише проактивна позиція та свідома участь у процесах — шлях до тієї країни, за яку ми, врешті, воюємо.  

Підписати петицію проти реорганізації Довженко-центру можна за посиланням: https://petition.kmu.gov.ua/kmu/Petition/View/4804 

Олена Мигашко, Сергій Прокопенко