Сьогодні все частіше виникають дискусії та скандали, пов’язані з конкурсами на керівників закладів культури.

Наприклад, ми знаємо, що міністр досі не може підписати контракт із законною переможницею у Довженко-центрі. Спроби маніпуляцій нещодавно помітили і зупинили у Харківському театрі ім. Пушкіна. Після останнього конкурсу на директора Київського ТЮГу колектив театру виходив на пікет, а громадська діячка Яна Барінова заявляла про шантаж з боку колишнього керівництва.

Це лише деякі з непрозорих конкурсних процедур, які було піднято на ґвалт спільнотою. Значно більше прикладів не стали надбанням громадськості у регіонах. Регіональні театри, музеї, центри переважно залишаються закритими для нових облич і нерідко нехтують принципами прозорості.

Разом з колишньою заступницею міністра культури Іриною Подоляк та юристом з трудового права Олексієм Головіним розбираємось, як працює Закон «Про культуру», в чому його недоліки та чому ми ще не живемо у світі прогресивних інституцій.

Як обирають керівників

Аби відповісти на ці питання, повернімося трохи назад.

До 2016 року керівники і штат закладів культури працювали за безстроковим договором. Це дозволяло багатьом очолювати той чи інший заклад по 20-30 років, фактично, монополізуючи мистецький сектор у своєму місті або регіоні. 

Підстави для звільнення людини за таким договором дуже обмежені. З одного боку, він захищає рядового працівника від зміни настрою керівництва, з іншого — забезпечує цьому керівництву безумовне та довгострокове правління.

Так, мабуть, рекордсменом за стажем серед керівників закладів культури в Україні є директор Коломийського академічного драмтеатру Дмитро Чиборак — він перебуває на своїй посаді вже 33 роки. Річниці своїх каденцій могли святкувати і директори столичних театрів: Віктор Гирич, якого минулого року зі скандалом замінив новий керівник, очолював Київський ТЮГ рівно 30 років, а Михайло Резнікович, якого на останньому конкурсі вчергове переобрали, очолює Київський театр російської драми вже 28 років. До речі, під керівництвом останнього театр все ще систематично порушує норми “мовного закону” без жодних наслідків.

Це лише окремі приклади — які, тим не менш, ілюструють тенденцію. 

Олена Гончарук — переможниця конкурсу у Довженко-центрі. Фото: dovzhenkocentre.org

У 2015 році народні депутати Ірина Подоляк, Сергій Тарута, Микола Княжицький та Марія Матіос розробили і подали на розгляд ВР законопроект № 955-VIII. Він з‘явився як результат гострих, довготривалих розмов про архаїчність театрів, музеїв, філармоній, про «кланову» систему їх управління та неефективний менеджмент. Всі ці проблеми окреслені також і в рамках Довгострокової стратегії розвитку української культури, затвердженої прем‘є міністром Арсенієм Яценюком у 2016 році.

Сьогодні керівники закладів не працюють за безстроковим договором, а укладають контракт і призначаються щонайбільше на п’ять років. Після цього заклад проводить відкритий конкурс та обирає нового керівника. Також орган влади має право переукласти договір з нинішнім, якщо той справедливо переможе і отримає більшість голосів членів комісії.

Оновлення в Законі «Про культуру» стосувались і штатних працівників. З 2016 року вони співпрацюють із закладами культури за трирічним контрактом, який після завершення терміну керівництво може просто не продовжити.

Тоді здавалось, що такий механізм нарешті уможливить притік свіжої крові до сфери культури і забезпечить плюралізм думок в інституціях, що раніше були неприступною фортецею для нових імен. 

Частково так і сталося: після оновлення законодавства ситуація пожвавилась у низці столичних та регіональних театрів, у ряді музеїв. Нові директори з амбітними програмами зайшли у Львівський театр ім. Лесі Українки, Київський театр драми і комедії на лівому березі Дніпра, Одеський художній музей — це далеко не повний список.

одеський музей
У 2020 році в Одеському музеї з’явились віртуальні тури

Тим не менш, у переважній більшості закладів нові правила вилились в інертне перепідписання контрактів зі зручними обличчями та використання трирічних контрактів для штату як механізму залякування, що лише підсилило прекарність культурної праці в Україні.

Що не так із законодавством

Одна з причин такої ситуації — у контексті розробки законопроекту.

За правилами, переможця конкурсу має обирати незалежна комісія. Вона складається з трьох представників від органу влади (наприклад, Мінкульту, якщо це національний заклад культури, або міської ради, якщо комунальний), трьох членів, обраних трудовим колективом та трьох представників профільних ГО, які обираються шляхом жеребкування під час онлайн-трансляції. 

У цілому комісія має складатися з дев‘яти людей, водночас для кворуму і ухвалення рішень досить шести.

Вже тут виникає перша проблема, що може негативно впливати на результати конкурсу — критерії й процедури добору членів комісії. 

Наприклад, у законі вказано, що ГО мають бути профільними, однак не наведено жодних інших критеріїв їхньої діяльності. Йдеться про такі показники як ефективність, масштаб і кількість реалізованих проектів, роки роботи, наявність сертифікатів на предмет прозорості (наприклад, від ICFO.org) тощо. Де-факто, це дозволяє створювати фіктивні ГО для участі потрібних людей у складі комісії, або ж подаватися вкрай інертним, напівмертвим організаціям, діяльність яких лише формально відповідає КВЕДам. Про це розповідають, зокрема, в аналітичний довідці Коаліції дієвців культури. 

Поширеними є й маніпуляції з самим жеребкуванням. Часом воно проходить з порушеннями або не фіксується у публічному відеозаписі — наприклад, про такі порушення повідомляли під час останніх виборів директора Мистецького арсеналу.

Інші зауваження, які стосуються цієї частини законопроекту, звучать приблизно так: 

– недостатньо механізмів, аби фіксувати та визначати непрямий конфлікт інтересів;

– неможливо призначити переможця чесного конкурсу без погодження з відповідним органом влади;

– закон не обмежує кількість строків, на які може подаватися кандидат, хоча таке обмеження вже діє у ряді сфер, у тому числі, в освіті;

– функція директора театру також включає функцію художнього керівника, що є неефективним розподілом обов’язків і т.д.

Обмеження та компроміси

На жаль, як зазначають фахівці, далеко не всі деталі можна врегулювати й закарбувати у суворій букві закону. 

Разом з юристом компанії ILF Олександром Головіним ми у редакції аналізували останні скандальні вибори директора Харківського театру ім. Пушкіна. Спершу орган влади з непрозорих причин не погодився продовжувати контракт з ефективним управлінцем Сергієм Бичко. На останньому ж конкурсі на директора цього театру комісія намагалася дискваліфікувати учасницю Світлану Олешко після першого туру за нібито відсутність сертифікату володіння українською мовою. 

Така спроба дискваліфікації була абсолютно незаконною, тож завдяки вчасному втручанню громадськості та юридичній підтримці питання вирішилось і переможець був обраний прозорим шляхом.

Втім, під час дискусії з юристом ми намагалися з’ясувати, а до яких інших, можливо, більш успішних маніпуляцій в рамках діючого законодавства могла б вдатися комісія за потреби?

«Наприклад, послуговуючись своїми дискреційними повноваженнями, більшість вже на другому турі могла би не проголосувати за Олешко. Просто сказати, що, на їхню думку, її досвіду недостатньо, в неї не бездоганна репутація або невисокий моральний авторитет…, — говорить експерт з трудового права Олександр Головін, — Адже у законі не прописано, як саме визначається “бездоганна репутація” чи “високі ділові та моральні якості”. Відхилення своєї кандидатури за цих обставин досить важко опротестувати в суді». Ці критерії неможливо однозначно й універсально прописати, адже це — ті самі дискреційні повноваження комісії, вважає юрист.

Ми запитали про обмеження, які має закон, також і в його співавторки Ірини Подоляк. 

«Найбільшою загрозою, яку не здатний врегулювати закон, є змова. Йдеться про впливи уповноваженого органу на членів комісії, які ми не можемо відслідкувати. Наприклад, керівник органу запрошує керівника ГО до себе і каже “Ми вболіваємо за такого-то кандидата. Якщо ти за нього проголосуєш, ми вас підтримаємо на такому-то конкурсі”. Або інші способи: “Якщо ти зараз підтримаєш певну особу, ми будемо тебе лобіювати на найближчому конкурсі на директора певного закладу”», — розповідає колишня заступниця міністра культури. Такі кабінетні, кулуарні домовленості вкрай важко довести, так само важко їм запобігти у законний спосіб, не порушуючи права людини на приватність. 

Ірина Подоляк розповіла і про компроміси, на які команді довелося піти, аби свого часу законопроект був прийнятий.

«Спершу ми хотіли розмежувати повноваження директора театру і художнього керівника. Але добре організована група людей з орденами, відзнаками, сказала “Або ви змінюєте цю норму, або ми валимо закон”. Компромісом було і не обмеження строків для кандидата, — розповідає Ірина. — Коли я доповідала у сесійній залі, до мене підійшов депутат з Блоку Петра Порошенка і сказав “Якщо ти не зміниш обмеження у два терміни по п‘ять років, фракція не буде голосувати за цей законопроект”. Довелося піти на поступки, аби зміни у сфері культури в принципі стали можливими».

Позірна публічність 

Хоч поняття “гарна репутація” не має чіткого визначення, громадськість та медіа все ж можуть вплинути на формування в кандидата позитивного іміджу. Або навпаки — іміджу людини, яка дискредитувала себе скандалами, змовами, порушеннями. І навіть домогтися реакції органів влади.

Приклад — історія Слави Жили, що брав участь в останньому конкурсі на посаду директора Київського ТЮГу. Після його перемоги колектив театру активно протестував. Через журналіста УП працівники нагадали суспільству про скандал кандидата з акторкою Оксаною Черкашиною, що свого часу спровокував дискусію про насилля у вітчизняному театрі. Ці претензії виглядали досить переконливо, адже Слава Жила збирався очолювати театр для дітей.

Вочевидь, вони б зіграли свою роль, якби не заява директорки Департаменту культури КМДА Яни Барінової про шантаж з боку колишнього керівництва. 

слава жила
Слава Жила у Київському академічному театрі юного глядача на Липках. Фото: facebook

«Колектив театру занепокоєний тим, що в результаті може відбутися зміна діючого директора-художнього керівника. Тому колектив просить провести конкурс так, щоб в ньому обов’язково переміг діючий керівник… Я отримала більше 20 дзвінків від дуже “впливових” людей з вимогами різного ступеня нахабності “не чіпати Гирича” (колишній директор-художній керівник — прим.ред). Більше того, аналогічні дзвінки отримав мій батько…», — заявила чиновниця. 

В результаті Слава Жила обійняв посаду очільника театру, проте на будівлю театру наклали арешт

Інший приклад — скандал з плагіатом Дмитра Дроздовського, який почався з постів у facebook, але спровокував офіційну скаргу та призвів до реакції УКФ, в експерти якого подався науковець. 

Мають такі скарги й заяви під собою ґрунтовну аргументацію чи ні, які цілі вони насправді переслідують в тому чи іншому випадку — окреме питання. Однак сьогодні, у часи масових флешмобів і гібридних війн, медіа точно є дієвою зброєю у боротьбі з особами та явищами. Така активність під час скандалів парадоксально контрастує з майже навмисним замовчуванням оголошень про деякі конкурси.

Як медіа, так і організатори конкурсів часто не готові поширювати про них інформацію. 

Разом із тим, законом передбачено публічність виборів керівників закладів культури. Доступ до інформації про їхній перебіг, доступ до біографій і програм кандидатів має бути в будь-якого громадянина України, позаяк він є платником податків і робить прямий вклад в існування цих закладів. 

У законодавстві це означає, що: 

– орган влади зобов’язаний оголосити конкурс на посаду керівника державного чи комунального закладу не пізніше, ніж за два місяці до припинення контракту діючого директора; 

– оголошення має бути розміщене на сайті органу управління, на сторінках його друкованих видань, на сайті закладу, сайтах професійного спрямування та може поширюватись у будь-який інший спосіб; 

– орган влади має також опублікувати на своєму сайті умови праці, відомості про матеріально-технічну базу закладу та його фінансову звітність за останній бюджетний період;

– сам конкурс разом із жеребкуванням мають бути зафіксовані на відео у вільному доступі. 

На жаль, цими принципами рівного доступу до інформації нехтують на практиці.

До прикладу, конкурс у Довженко-центрі свого часу оголосили пізніше за вказані у законі строки — про це заявляв колишній директор центру Іван Козленко. У менш відомих установах та закладах, у регіональних театрах та музеях поширення конкурсних оголошень часто зводиться до однієї-єдиної публікації на застарілих, незручних сайтах органів місцевого самоврядування, про яку заздалегідь знає лише група зацікавлених осіб. 

«Ми уявляли, що заклад культури автоматично хотітиме поширювати інформацію про конкурс на якомога більшій кількості майданчиків. Адже йому вигідно, аби подались сильні кандидати, — каже Ірина Подоляк. — Втім, ми бачимо, що так не роблять».

До чого тут громадянське суспільство і відповідальність?

«Проблеми з конкурсами є не тільки в культурі, як може здаватись зсередини нашої бульбашки. У державі діє ціла купа норм — як добирати держслужбовців, суддів, керівників НАБУ — і скрізь це працює не так, щоб задовольнити суспільство», — наголошує співавторка законопроекту 2015 року.

На думку колишньої заступниці міністра, причини такої кадрової політики значно глибші. Вони не лежать у площині поправок до того чи іншого закону. У пошуках нових шляхів розвитку економіки та культури Україна зверталась до досвіду різних країн. Часто у дискусіях про “польську”, “британську”, “американську” та інші моделі можна було почути коментар: жодна модель не працюватиме тут, якщо буде просто скалькована без урахування специфічного контексту — пострадянського досвіду та проблем становлення молодої демократії.

Цікавий факт полягає у тому, що вітчизняна система вибору керівників закладів культури є чи не найбільш демократичною серед усіх європейських демократій.

«Коли ми готували цей законопроект, то вивчали міжнародний досвід. Десь керівника призначає міністр, десь рішення приймає наглядова рада закладу. Насправді, у більшості країн міністр формує номінаційну комісію з провідних діячів культури і ті подають йому пропозиції, кого можна запросити на посаду», — розповідає ексзаступниця міністра. 

Працювала би така система в Україні чи за наших реалій це уможливило б запрошення своїх друзів, кумів і тих, кому ти щось заборгував? Чи може бути ефективним бодай якийсь принцип у суспільстві, яке не вирішило, чим відрізняється хороша репутація від поганої, а ефективне поширення інформації — від формального оголошення? Питання риторичне. 

протест під театром
Протест під Київським ТЮГом. Фото: 5 канал

Більшість учасників культурного середовища погоджуються в тому, що ключ до задовільних конкурсних процедур лежить у розбудові громадянського суспільства як такого. 

«Характерно, що органи влади, які організовують конкурси та проводять жеребкування, не хочуть брати на себе відповідальність по відбору тих же ГО. Кожен орган місцевого самоврядування може розробити положення на виконання цього закону і розписати, наприклад, як на технічному етапі перевіряється діяльність ГО та за якими критеріями. Не обов‘язково чекати, щоб це положення розробив Мінкульт, — ділиться спостереженнями Ірина Подоляк. — Нерідко помічала наступне: якщо в Києві спільнота ще може об‘єднатись, щоб, принаймні, задекларувати свою позицію, то у регіонах зазвичай чекають, щоб з центру хтось прийшов і вирішив їхні проблеми».

Отож, справді дієвим інструментом проти змов, “ручників” і “розпилів” має стати модель громадянського суспільства, яке не толерує непрозорості та вчасно ставить питання на рівні офіційної комунікації з владою. Це — та персональна ініціатива, до якої, власне, не може змусити громади жоден законопроект. 

Що може зробити суспільство, аби мінімізувати порушення?

1. Моніторити дати конкурсів та їх перебіг у своєму місті/ регіоні. Це стосується і потенційних кандидатів, і представників громадського сектору чи медіа. Так, відомості про новий конкурс у тому чи іншому театрі вам не видасть перша сторінка гуглу — держслужбовці не надто знайомі з SEO-культурою. Інформацію про нього, перш за все, слід шукати на сайтах Мінкульту чи міських рад. Також в офіційних органів є youtube-канали. Наприклад, відео останніх конкурсів у Харкові можна подивитись на каналі Прес-служба Харківської міської ради.

2. Вивчати закони та викорінювати правову наївність. Знати власні права. Якщо ви є працівником закладу культури — актором, музикатом тощо, почати можна з ознайомлення з такими документами як Закон «Про культуру», Кодекс законів про працю, Закон «Про запобігання корупції», а також окремі Закон «Про театри і театральну справу», «Про музеї та музейну справу», «Про бібліотеки і бібліотечну справу».

3. Звертатися за безкоштовними юридичними консультаціями, якщо в цьому є потреба. Практика показує, що ряд фірм та індивідуальних підприємців готові надавати таку допомогу. Наприклад, так сталось у Харкові зі Світланою Олешко та компанією ILF, яка супроводжувала кейс на волонтерських засадах.

4. Не лінуватися і не боятися комунікувати з органами влади на офіційному рівні — за допомогою листів, скарг, відкритих запитів. Це — шлях до того, аби з роками перебороти культуру кабінетних домовленостей.

5. Пам’ятати, що законодавство — не набір незмінних постулатів. Це інструменти, які існують для блага суспільства і які можуть ним регулюватись.