Наскільки доступний «художній світ» для дітей? Що робити, якщо існує страх білого аркуша та як розвинути креативність? Як просуватися молодому митцю та який потенціал у сфери ілюстрації в Україні? А ще про важливість творчої спільноти, особистий бренд, діджиталізацію мистецтва, перезавантаження та відповідальність за формування смаку людей.

Ірина Гарькавець – харківська художниця, яка займається ілюстрацією та анімацією; навчається за спеціальністю «Мультимедійний дизайн» в Академії дизайну та мистецтв, де вивчає 3D, моушндизайн, рекламу, віджеїнг, AR та VR. Іра була резиденткою «Дуже цифрових резиденцій», брала участь у всеукраїнських проєктах: «Артпроєкт “Імунітет”» (Луцьк, анімація «Нові кордони»), «Мій український Харків» (Харків, анімація «Від “недавно” до “давно”»), «AR Черкаси» (AR картини Олега Тістола), розмальовувала піаніно на День музики та багато іншого. Про мультфільм, який повинен був потрапити на резиденцію до Угорщини, а потрапив на 130 кінофестивалів, та про все інше читайте далі.

Ірина Гарьковець

Я малюю відтоді, як себе пам’ятаю. Мені подобалось усе красиве, і я намагалася це перемалювати. Перші спогади – це те, як я побачила в бабусі на підвіконні вазу, що переливалася різними кольорами. Я намагалася використати всі кольори олівців, які в мене були, щоб передати це, але нічого не вдавалося. Невдалі малюнки я ховала під шафу. Ще в мене були дуже гарні ілюстровані книжки, наприклад, Агнія Барто, і звідти я теж намагалася перемалювати картинки. Потім книжки були вже без ілюстрацій – і я робила малюнки під ці історії. Зараз я займаюся ілюстрацією, бо не можу без цього.

Думаю, що школярам та малим дітям недоступний цей культурний та художній світ, життя міста, спілкування між різними групами людей, створення якихось проєктів. Тобто те, куди віддають дітей на «малювання», – дуже часто це щось застаріле та не креативне. Мені хотілося б самій стати викладачем, щоб розвивати дітей як креативних особистостей. Бо – їм насправді не вистачає цієї художньої спільноти.

У творчий простір я увійшла після вступу в Академії дизайну та мистецтв і вже третій рік поспіль просто обожнюю це місце і тамтешніх людей. У нас дуже хороші викладачі, які не обмежують, а надихають і дають дуже класні життєві приклади. Ми можемо комбінуватися і робити спільні проєкти зі студентами з різних спеціальностей, обмінюватися досвідом і створювати щось своє поза межами академії. Усі займаються різними речами, але в нас є перегляди робіт, і ми знаємо, хто що робить. Якби не цей світ – я б малювала сонечко у правому кутку аркуша і мислила б дуже дуже стандартно. Спілкування з усіма цими людьми допомогло моїй креативності оприявнитися.

Я не часто думаю про результати своє робити і куди вони підуть далі. Передусім я малюю для для себе, адже мені подобається сам процес. Хіба коли мені було 13 чи 14 років, я стежила за блогами інтернет-художників, які виставляли туди свої роботи, і мені хотілося, щоб мої скетчі та ескізи були таким ж швидкими і красивими. Врешті я навчилася цього і останні два роки думаю: «Ну, мабуть, все – на цьому цілі закінчилися».

Мене надихає минула я: ситуації та історії з дитинства, коли я щось робила зі своїми родичами. У результаті отримуєш якесь зображення, але для мене це більш духовна річ, через яку виходять мої емоції. Я переживаю щось, виплескую ці емоції і таким чином з’являється картинка, яка подобається іншим людям. Загалом основа моїх робіт – історії із життя, спогади, якісь думки та переживання.

Звісно, я стежу за сучасними харківськими, українськими і світовими художниками, але мене більше чіпляють звичайні людські емоції; той вайб, який іде від людей, коли вони створюють щось. Вони не думають про те, що саме вони хочуть сказати. Для мене така діяльність – справжній перформанс. Мені хотілося б більше історій розповідати з погляду звичайної людини і того, як вона може сприймати світ. У мене є в планах такий проєкт. Його ідея полягає в тому, що одну й ту саму ситуацію розповідають різні персонажі: ми не бачимо ні персонажів, ні ситуацію, і можна подумати, що вони описують зовсім різні ситуації. Тобто все залежить від погляду конкретної людини.

Я можу створювати власний світ, у якому буду показувати ельфів, а можу показувати сіру Сумську вулицю. Це не «або…, або…», адже я можу поєднати обидві світи і вийде реальність у моїй перспективі – те, як я її бачу. У цьому і народжується якась унікальність: це мій погляд і його неможливо повторити. Власний стиль – це як індивідуальність: якщо вона розвинена – і власний стиль буде. Ну і досвід, його теж потрібно розвивати.

 

Якщо я сіла малювати – в мене завжди вже є план, є ідея. Інакше – краще зробити щось інше. Якщо існує страх білого аркуша паперу – можна «зачепитися» думкою про щось, висловити своє ставлення до чогось, почитати цікаві факти про це і надивитися гарних візуальних прикладів. Тобто Pinterest має бути в кожного: потрібно розвивати смак, адже це дуже важливо. Анімації та ілюстрації сповнені дуже класними прийомами, які можна або позичити, або вдосконалити, або поєднати.

Для розвитку креативності дуже добре робити щось рутинне на автоматі: якщо залишатися свідомим – можна помічати деталі, які надихнуть і які можна розвинути в історію. Останні чотири місяці я перебуваю в такому стані, коли потрібно щось робити, а натхнення не завжди є. Тоді я відволікаюся і пробую робити щось інше. Наприклад, зараз я займаюся килимовою вишивкою. Це коли в тебе є величезні голка та полотно, а в результаті висить килим на стіні.

Коли мені потрібно «перезавантажитись», я відволікаюся від діджитал-ілюстрації малюванням пейзажів на пленерах: єднання з природою дуже надихає. Діджиталізація мистецтва, що зараз відбувається, ще недостатньо досліджена: ця сфера дуже молода, і невідомо, як вона буде впливати на митців і що буде далі. Малювати пальцем на планшеті із самого дитинства – це добре, адже ти розвиваєшся, але необхідно відчувати матеріал, знайомитися з різними формами, текстурами і тим, як із цим можна взаємодіяти. У відчутті матеріалу народжується емоція та сприйняття предмета. Створити щось на папері, зробити якусь аплікацію – це зовсім інші емоції та досвід. Від цього залежить результат роботи: він буде іншим, неповторним. Коли малюєш крейдою на асфальті, ведеш нею, раптом вона закінчується – і ти пошкоджуєш палець. Це про присутність тут і зараз.

Я вже сформувала самосвідомість: завжди залишатися тут і зараз та завжди дивитися на різні маленькі речі «іншим» поглядом: або абстрагуватись, або цілком увійти в контекст цієї речі. Коли людина може поєднати звичайні речі з повсякденного життя – це народжує дуже несподівані рішення. І те, як ми знаходимо ці речі, – це також про нашу унікальність: ми можемо поєднувати їх за схожістю чи відмінністю.

Наприклад, я пам’ятаю одну анімовану роботу, створену у 3D. На ній були зображені панельні домівки на тлі гір. На вигляд – звичний гірський краєвид, але в анімації ці гори пливли як хвилі: це все ще була текстура засніжених гір, але вони рухалися, як морські хвилі. І ми можемо подумати, як мислив автор: він помітив схожість між хвилями та зубчиками гір і поєднав це. Так можна хапати різні речі і розвивати думку в цілісну історію. Тож малюнок, ілюстрація, повинні починатися з ідеї. Не завжди необхідно вміти щось робити, володіти складними техніками, інструментами та дорогими програмами – потрібно записувати ідеї, бути в реальності завдяки експериментам.

Я радо співпрацювала б з різними художниками і робила б соціальні проєкти. Думаю, саме в цьому суть і призначення сучасного митця. Мені дуже цікаві молоді митці, бо вони незашорені академічними стандартами і певними трендами. У них є індивідуальне бачення і це можна розвивати.

Зараз я беру участь у процесі «народження» нового центру театральних експериментів – «Курбалесія», який створюють мої знайомі. Там задіяні дуже впливові театрали, і мене покликали для роботи в артчастині проєкту. Експерименти виявлятимуться в поєднанні театру та діджитал-індустрії майбутнього. Там будуть сесії навчання і практики, в результаті чого групи створюватимуть спектаклі. Я буду вчити їх доповненої реальности.

Ми дослідили західний досвід і те, як в Америці та Європі використовують інтерактивне світло у театрі: тло, на якому щось відбувається протягом вистави, реагує на рухи актора і взаємодіє з ним. Цього нас також вчать в академії, тож можу поділитися досвідом з командою та учнями, але найпростіше, що можу передати їм за два місяці практики та навчання, – це вміння працювати з доповненою реальністю. Наприклад, використовуючи камери смартфонів, глядачі можуть бачити інтерактивні декорації у доповненій реальності, яких немає на сцені, але вони є в телефоні.

Ще ми думаємо зробити інтерактивні афіші, на них можна буде подивитися всю інформацію, просто навівши камеру на чорний постер. Я також хочу запропонувати зробити інтерактивну дошку оголошень чи дошку побажань: щось типу білої дошки, на якій написано «проскануй мене»: ви скануєте і можете написати або намалювати щось у доповненій реальності. Це щось на кшталт проєкту, який відбувався 2018 року в мережі: людям з усього світу був запропонований величезний піксельований простір, у якому вони могли малювати якісь зображення. Це дуже цікаво, адже це не лише твоє полотно – воно належить усім, тож малюнок на малюнок міг накладатися .

Моя гордість та улюблений проєкт – Promis («Обіцянка») – мій перший короткометражний мультфільм, який я створила торік протягом двох тижнів. Він про найемоційніші моменти мого дитинства, коли я чекала на батька і ми ходили гуляти в яблуневий сад на околицях міста. Я хотіла подати його на участь у резиденції в Угорщині. Врешті я зробила цей мультик і за кілька годин до дедлайну побачила, що наприкінці необхідно написати величезний мотиваційний лист угорською… Тоді я зареєструвала свій проєкт на Filmfreeway і подала на 130 фестивалів одразу. Цей мультик показали в багатьох країнах світу, він отримував усілякі нагороди: декілька призових місць, багато разів увійшов у фінал та півфінал. Це дуууже дивно для мене, бо насправді це емоційний особистий проєкт, і мені незрозуміло, як він став цінним, наприклад, для людей з Кореї. Я досі не можу зрозуміти, чому це цікаво людям.

Постер до короткометражного мультфільму «Обіцянка»

Загалом для просування своїх мистецьких робіт дуже важливі соціальні мережі. Сьогодні це найкращій інструмент та можливість для кожного. Звісно, це забере деякий час, але на своєму досвіді я переконалася, що необхідно створити невеличкий бренд навколо свого творчого імені й усюди його використовувати: зробити логотип та поставити його на всіх роботах; зробити власний хештег, щоб вас могли знайти й у Google, й у Pinterest, й у Instagram.

Іноді я сама знаходжу собі замовників, але найчастіше знаходять саме мене. Сфера ілюстрації в Україні працює, на диво, добре, але також можна працювати на світовий ринок. Необхідно думати про пріоритети, які обираєте, коли йдете на фриланс чи подібну роботу. Дуже класно просуватися та шукати замовлення у самій спільноті ілюстраторів. Наприклад, у Львові відбувається  дуже багато опен-колів на соціальні проєкти про видатних особистостей. Щось подібне можна робити й у Харкові, і в Києві, і в Одесі. Загалом ілюстрація в Україні зараз – це дуже перспективна справа. Простір для цього постійно розвивається, з’являється багато нових можливостей. 

У кожному місті має бути своя галерея чи артпростір: у Львові це «Дзиґа», у нас це «ЄрміловЦентр». Ти приходиш і там щось відбувається, але найголовніше – це люди, які туди приходять. Зазвичай це найзацікавленіша авдиторія, з якою можна спілкуватися. Дуже часто це художники, які можуть запросити тебе у свій проєкт, їм можна щось запропонувати, вони можуть задіяти тебе десь. Це можливість чогось навчитися та дізнатися щось нове

Теги:

#ілюстрація #Нові Імена