До вторгнення в Ізюмі жило близько 50 тисяч людей. Зараз вп’ятеро менше. Через лічені дні після звільнення міста, що з квітня було в окупації, українські слідчі знайшли масове поховання мешканців, більшість яких загинули насильницькою смертю. Серед близько 450 тіл є родичі Володимира Колесника. Попри інформацію, що ексгумація жертв завершена, Володимир досі не може поховати близьких.
Ніч. Ізюм палає. Сяйво, як у день. Дві-три години лише вогонь та бомби. Володя з батьками сидять в хаті: погріб не міцний, немає сенсу туди лізти. Володя з рук не випускає ікони. Попри те, що в мирний час не був глибоко віруючою людиною, у цю ніч молиться безперестанку.
Володимиру 39 і він стрілець, працює у воєнізованій охороні на Південному вокзалі Харкова. Війна застала чоловіка в домі матері, в Ізюмі. З 13 лютого Володя був у відпустці. До Харкова, де працює та живе, приїхати вдалося лише нещодавно. Окупацію перебув разом із батьками. Коли запитую про інших родичів, відповідає:
«Загинули. Три людини».
Володя не вірив, що буде війна. Та вже 3 березня над його будинком шмигали літаки. Тоді ж він востаннє бачиться зі своїм двоюрідним братом, якому пропонував з родиною «перечекати» у них.
«Вони прийняли рішення ховатися вдома, у тому жахливому будинку, де і загинули, ーкаже Володя. ー Юра казав “нас будуть стирати”. Він ніби відчував, що буде щось погане».
Російська армія зайшла з боку батьківського дому Володі та звідти почала стріляти по місту. Кілька днів після цього вийти з приватного сектору в місто було неможливо.
Володя прислухається до вибухів. Намагається заспокоїти себе та батьків. Через деякий час разом із сусідом наважилися піти в місто.
«Там було жахіття. Все розбите. У будинку брата не було середини», ー каже Володимир. Згодом медіа писатимуть, що Ізюм знищений на 80%.
Двоюрідний брат Володі Яковенко Юрій з дружиною Світланою та тіткою Наталею, сестрою мами, жили в Ізюмі на вулиці Первомайській 2, на третьому поверсі, у квартирі №20.
Брат Володі майже все життя був водієм. Останнім часом працював на ремонті доріг. Відпочинок знаходив у риболовлі. Купив дім за містом, щоб вирощувати полуницю. Хотів працювати на себе та жив у гармонії з дружиною Світланою.
Тітка Наталя ーхресна Володі. Коли Володі мама, а її сестра хворіє, Наталя зазвичай піклується про неї. У батька був інсульт — тоді родичі знову стали підтримкою. Зараз, коли їх нема, Володя почувається самотньо.
Напевне, сім’я Яковенків любила збиратися на кухні пити чай і обговорювати день, мріяла про відпочинок на морі чи інші звичні речі, які унеможливили загарбники.
9 березня о 9 ранку в п’ятиповерхівку, де жили Яковенки, вдарив російський бомбардувальник.
«Бомба була така, що дім з даху по підвали завалило», ー розповідали Володі сусіди з околиць. Добивали будинок з танків, поки не зрівняли його з землею.
У той момент Володя заспокоював себе думкою, що родичі виїхали. Зв’язку з рідними не було. Володя ходив околицями будинку брата, намагаючись що-небудь вивідати.
Біля залишків п’ятиповерхівки чергував колишній керівник ОСББ.
一 Де Юра Яковенко, знаєте? ー питає Володя.
一 Юра лежить у підвалі, його завалило, а жінка з твоєю тіткою на сходовій клітці. Одну на другому поверсі, другу перед першим поверхом перевалило.
一 Звідки ви знаєте?
一 Я знаю всіх, хто тут ховався.
Тіла відразу не діставали
В будинку на Первомайській загинуло 54 людини. Свідки чули глухі стогони про допомогу. В хаосі війни допомогти було нікому. У цеглинах, які колись творили їхній дім, власники вмирали. В знайомої Володимира завали забрали 8 родичів.
Тіла почали діставати аж в кінці квітня. Після того, як місцеві змогли домовитись з окупантами. Шукали загиблих працівники місцевої ДСНС. Допомагали при похованні колаборанти та похоронне бюро. При розборі завалів у жертв забирали речі, документи. Буцімто мав скликатися слідчий комітет Російської Федерації — потрібні докази. Пообіцяли, що після віддадуть. Та Володя й досі не може знайти речі рідних.
«Тоді вони казали, що то бендери вдарили. Бендерівський самольот, ー каже Володя. — Ми ж знали, що це їхній».
У липні російська влада оприлюднила списки загиблих жителів Ізюма, які, за їхньою дефініцією, «є жертвами геноциду київського режиму». Серед прізвищ ーрідні Володимира Колесника.
Окупанти ховали людей у сосновому лісі, який розкинувся на південно-західній околиці міста. Номери та короткі написи були єдиною прикрасою байдуже збитих дерев’яних хрестів, якими бір був все більше засіяний з кожним тижнем окупації.
На новий цвинтар місцевих мешканців принципово не пускали.
Життя у викривленій реальності
Під час окупації в Ізюмі, як і в інших містах, куди прийшли «визволителі», панував терор.
Коли не було світла, а в когось був заряджений телефон, така людина одразу ставала підозрілою. Її допитували, перевіряли, когось забирали на перевиховання.
Володя фільмував, як від бомби горіла школа № 4, до якої він ходив. Підійшли росіяни, побачили в галереї телефону відео та фото. Російський лейтенант питає Володю, навіщо той знімав.
«А я йому кажу “Та чого ви боїтеся, це ж бендери”. Відповідають: “Ми тебе сейчас заберем в комендатуру і там уб’єм”, ーпригадує Володя. ー Не вбили, видалили відео і пообіцяли забрати іншого разу телефон, якщо буду щось знімати».
Ізюм постійно обстрілювали протягом 5 місяців. Змінювалися лише зброя. На одному з блокпостів Володимир запитав у російського солдата, хто стріляє.
«Він посміхається і каже: “українці, вони вже вас не люблять”. А я у відповідь: “А чого ти тоді нікуди не біжиш? Мені от страшно”. Він каже: “Провокация ー большое дело”», ーцитує Володя.
У перші дні окупації росіяни роздавали місцевим продукти, які відбирали в мародерів. Кому не дісталося, особливо старші люди, про яких ніхто не дбав, помирали з голоду. Згодом місцеві продавці з Куп’янська привозили вже російські товари. Вони були у три-чотири рази дорожчі. Гроші з українських карток люди знімали під відсотки. Сягало навіть 25%.
Окупанти теж роздавали гуманітарну допомогу.
«А що ж ви, кажу, прийшли нас “освобождать” і так погано кормите? Солдат відповідає: “Так ми прийшли вас убивать, а не кормить. Так що це нормально ми вам даємо”», ーвідворює діалоги Володимир.
Давали дві банки тушонки, дві банки рибної консерви на два тижні або місяць. На одного. І ще пів кілограма рису або іншої крупи.
«Ви так до них говорили відважно, не боялися, що вони можуть вас забрати на підвал?», ー не втримуюсь.
«Я колись працював під Москвою, будував житло їм, тому знаю їхній менталітет. Я міг помилитися, але старався обирати менш агресивних. Звісно, бували такі, що могли тобі одразу вистрілити в голову»,ー каже Володя.
У підвалах поліції завжди були полонені. Вони вили і плакали. Людей забирали на підвал, бо вони могли просто не сподобатися росіянам, могли сусіди здати — розповісти, що хтось був у теробороні або зробити наклеп. Комусь викричували руки, когось відлупили та відпускали, хтось зникав. Таких катівень у Ізюмі було щонайменше 6.
«Третя частина міста ー це колаборанти. Вони з росіянами обнімались, цілувалися, мали якісь справи. Торгували, військові бензин їм продавали за півціни. Таких було багато», ーділиться Володя.
Колаборанти переконували інших в тому, що росіяни українцям брати. Володимир обурюється:
«А коли ці браття прийшли, усе знищили, повбивали людей, накоїли зла, то які вони браття?»
Частина колаборантів утекли перед наступом ЗСУ. Ті, хто не встигли, поки що не покарані. Поспіхом з Харківщини тікали також російські військові, залишивши за собою докази воєнних злочинів.
Завдяки знайденим документам, Gwara Media вдалося ідентифікували росіян, що діяли в місті та можуть бути причетними до скоєних воєнних злочинів.
Під хрестами цілі родини
Володя до сих пір не вірить, що місто звільнили. Тепер нарешті відчуває свободу. Чоловік півроку в окупації зберігав український прапор.
«Я показав сусіду. Він каже: “Єслі б вони найшли його, вбили б тебе за нього”. Я відповідаю, ну вбили б, то вбили. Це ж мій прапор. Що тут такого?», ーдивується.
Коли 10 вересня в Ізюм зайшли українські війська, Володя зустрічав їх саме із цим прапором.
«Вони навіть його у мене попросили. Питаю, та що у вас, хлопці, прапору нема? А вони говорять: “Ні, це особливий прапор”».
Одразу ж після звільнення Ізюму Володимир прийде на Піщанський цвинтар шукати рідних. Знайде нумеровані хрести: №199 ーЮра, №164 ーСвітлана, №174 ーтітка Наталя.
16 вересня у лісі розпочнуть ексгумацію тіл. Фото Ізюмської трагедії облетять весь світ. На допомогу українським експертам та криміналістам приїдуть закордонні колеги, щоб допомогти документувати докази російських військових. Серед жертв знайдуть дітей та військових Збройних Сил України.
При похованні працюватиме лабораторія: Володя вже здав зразки ДНК, щоб підтвердити, що серед померлих — його рідні. Згодом здаватиме повторно. Чоловік досі не отримав жодної інформації про померлих родичів.
З лісу тіла направили на судово-медичну експертизу. У медіах поширили інструкції, як самостійно відібрати ДНК-зразок, якщо родич загиблих перебуває за кордоном.
Нині невпізнаними залишаються близько 200 тіл. Хоча під час окупації працівники ритуальної служби і робили записи про поховання осіб, вони неточні. Експерти натрапляють на помилки навіть зі статтю, тому керуватися журналами чи свідченнями свідків за мало.
«Хотілося би їх поховати по-людськи. Бачу, що це довготривалий процес», ーзітхає чоловік.
У Світлани та Юри, яких забрала авіабомба, є діти. Вони зараз живуть в Польщі. Дзвонять, питають. Дядько Володя пообіцяв, що подбає про гідні похорони для батьків. Питання — коли.
«Слідчі казали, що це може триватиме і місяць, і два. Вже другий місяць пішов. Новин немає», ーкаже Володимир.
Мама Володимира ー це рідна сестра Наталії Яковенко. Жінка в похилому віці, не виходить з дому. В мами Володі ніхто не взяв зразків ДНК.
«Виходить, що я за всіх трьох здав. Може щось і не співпадає, ーкаже чоловік. ー Люди померли від такої смерті дурної, а тепер ще невідомо, скільки їх там [у місці проведення експертизи — ред.] триматимуть».
Ось так вторгнення РФ відбирає шанс на гідне життя у живих, а у мертвих ーспокій.
Поки проходить процес ідентифікації тіл, сусіди та рідні загиблих, що врятувалися, створюють навколо руїн будинку меморіал пам’яті. Фото та свічки ーїхній спосіб вшанувати загиблих.
Читайте також: Окупований Ізюм: розповідь Віктора, який вижив після катувань росіян
Актуальні історії з Харківщини
Надсилаємо щотижня
