«Я допомагаю тваринам, а вони — мені». Історія родини, яка рятувала тварин харківського екопарку

Віка Маньковська - 19 Липня 2023 | 10:48

— Як почуваєшся? Не захворів? — запитує Світлана, глядячи поміж вуха бика, який лежить на траві за огорожею. Той втомлено дивиться на жінку, намагаючись сховати голову від палючого липневого сонця.

Биків повернули у «Фельдман екопарк» на початку липня — вони лише обживаються в новому місці. Тут їх, як й інших тварин, доглядають Світлана і Віталій. Подружжя повернулося до роботи в харківському екопарку у травні — через рік після того, як їм довелося евакуюватися з-під обстрілів. Вони рятували тварин, які стали жертвами російського повномасштабного вторгнення.

Бім. Про початок повномасштабного вторгнення і смерть

— Згадай, коли чуєш вихід, рахуєш до трьох — і на три вже прилітає, — говорить Віталій дружині, коли пригадує початок повномасштабного вторгнення.

— Три секунди — і приліт вже десь поряд, — відповідає Світлана. — Якщо пощастило, то тебе осколком не вб’є. Треба встигнути зреагувати — впасти обличчям у траву. Це було наше перше правило під час евакуації тварин.

Світлана і Віталій живуть у Лісному, де розташований «Фельдман Екопарк» — ландшафтний парк і один з об’єктів природно-заповідного фонду України. 49-річна Світлана до повномасштабного вторгнення сім років працювала в екопарку. До цього вона мала різні професії: продавчиня на ринку, страхова агентка тощо. Оскільки в місто треба було їздити на автобусі, з якими в селищі проблеми, а пересуватися власним автомобілем щодня дорого, жінка вирішила податися в екопарк. 

— Коли парк відкрився, думаю, піду та й запитаю — може, попрацюю тут. Тоді були кізочки, овечки, трохи птахів. Ось як зараз — всього потроху. Мені тоді сказали: «Нам поки не потрібні працівники, почекайте, раптом місце звільниться», — пригадує Світлана. — Я сиділа вдома вагітна, потім передзвонила, запитала — вони відповіли: «Приходьте, потрібні люди на мавп». З великими приматами було страшнувато працювати, а з маленькими можна спробувати — зрештою мені сподобалося, так і залишилась.

У маленької Світлани в дитинстві був діатез [комплекс симптомів, що сигналізують про виникнення у пацієнта порушень роботи організму або схильності до хронічних патологій — ред.], тож батьки через заборону лікаря не дозволяли тримати вдома тварин. Згодом жінка переросла комплексний синдром, а коли переїхала до чоловіка із власною ділянкою, завела собак, кішок, шиншил, курей і кролів. У будинку сім’ї завжди жили тварини.

— На початку повномасштабного вторгнення ми не виїхали, бо просто не знали, куди податися. Скрізь бомбили. Людей в машинах на дорогах розстрілювали росіяни — не хотілося ризикувати. Ми й не розуміли тоді, де безпечніше — вдома або десь там, — ділиться Світлана. — Та й тварин не кинеш, я ж їх всіх не впхну з собою в легкову машину. Точно знали лише одне — ми їх не кинемо. Випустити шиншилу означало б приректи її на смерть — коти б позадирали. 

24 лютого родина вирішила залишитися вдома, в Лісному.

Під час обстрілів у харківському екопарку загинули понад 300 тварин / Фото: Вікторія Маньковська для Ґвара Медіа

— О четвертій чи п’ятій ранку ми почули перший вибух. Потім запала тиша, нічого не було чутно, росіяни проїхали повз нас в бік Харкова. Через невеликий проміжок часу знову почалися стрілянина і вибухи. Недалеко звідси, на мосту, наші підірвали першу російську військову техніку, — згадує Світлана.

Російська армія в перший день повномасштабного вторгнення близько пів години обстрілювала військову частину, яка розташована неподалік дому сім’ї. Після підриву техніки на мосту окупанти припинили активно пересуватися — і залягли, щоб оборонятися. Світлана з Віталієм та 15-річним сином опинилися в сірій зоні. Виїжджати за межі селища було небезпечно.

Подобається матеріал? Долучайся до Спільноти читачів та допомагай нам розповідати більше важливих історій!

— І все одно я о 10 ранку пішла в екопарк. Не розуміла достеменно, що відбувається: чи то просто підірвали військову частину, чи то почалася повномасштабна війна, — згадує Світлана.

У перший день повномасштабного вторгнення Віталій, який ніколи до цього не працював з тваринами, пішов з дружиною в екопарк, бо «треба було дружину підтримати, вдвох же не так страшно».

— У той день з міста приїхав автобус з робітниками. Не всіма, звісно, але якась частина прибула: дехто не пішов, бо почалася «колотнеча», інші — добровольці або хто не до кінця розумів, що відбувається — от ті й приїхали, — розповідає Світлана.

У перший день попрацювали дві-три години: швидко погодували тварин із запасів без прибирань у вольєрах або балачок за кавою. Кожен опікувався своїм сектором.

— Так добровольці збиралися близько тижня. Щоразу все менше й менше людей приїжджали. У перший день автобус був заповнений, у другий-третій — на третину, а вже за тиждень нікого не залишилося. Лише ми удвох. Водія автобуса, який востаннє привіз людей, застрелили росіяни, — згадує Світлана.

З перших днів вторгнення в Україну екопарк піддавався обстрілу російської артилерії. Протягом березня екопарк регулярно перебував на лінії вогню, що й спричинило загибель сотень звірів.

— Ночували ми вдома, — розповідає жінка.

— У підвалі, якщо бути точними, — доповнює її Віталій.

— Коли летіли снаряди, бігли в льох. Коли не летіли, сиділи в хаті. Вранці прокидалися о 8 ранку, як зазвичай, пили чай або каву і йшли в екопарк годувати тварин, — розповідає Світлана, — і все це відбувалося під обстрілами. Намагалися ніде не ходити, нікуди не виїжджати, отак сходили погодувати — і назад.

Наприкінці лютого вимкнули світло, через два тижні окупанти снарядами перебили газ. У перших датах березня, згадує Віталій, світло повернули на три-чотири дні, а потім знову все зникло. Харчувалася сім’я пайками, які роздавали в екопарку: макаронами, маслом, іншими продуктами. 

— На 20 день повномасштабного вторгнення наша собака перестала їсти. Чотири дні прожила — потім довелося її закопати. Три роки йому було. Такий здоровий, кошлатий, гарний пес Бім, — згадує Світлана.

В екопарку на початку березня залишалися двоє працівників на копитних, один на стайні, собачники, ще двоє біля загону з козами й охоронець — це ті, що жили при екопарку.

— Вони казали: «А яка різниця? Якщо вже виїду додому, то не повернусь. Краще тут переночувати». Зараз і не зрозумієш, чи треба було раніше виїхати, чи не треба — у нас і загиблі є, — згадує Світлана.

— На сторінках екопарку в соцмережах я прочитала, що навесні під обстрілами загинули шість людей. 

— Так. Шостий, останній — це мій син.

Жінка знічується і відводить погляд, коли згадує про сина. Більше говорити вона про нього не може. Під час евакуації буйволів 5 травня син Світлани й Віталія загинув внаслідок обстрілу.

Фельдман Екопарк, 24 лютого 2022 року / Facebook Фельдман Екопарк

Пепс. Про евакуацію і зміни, які приносить війна

— Після розстрілу автобуса сюди кілька днів взагалі нікого не пускали. Два дні ми були самі, потім прибіг хлопець, каже: «Я волонтер Тимофій», — згадує Віталій, а згодом додає: — Він, до речі, зараз медик під Бахмутом.

Волонтер Тимофій привів із собою ще трьох хлопців, з якими привозив їжу для тварин. 

— Всі вони, здається, не були знайомі до повномасштабного вторгнення, але почали волонтерити — так їх звела доля. Приїжджали сюди на машині, продукти привозили, моталися до нас із Харкова. Їх уже на нашому посту знали й пропускали без проблем. Фельдман хлопцям навіть машину виділив, — згадує Віталій. 

— Ще була бригада на чолі з Ільченком Віталієм Віталійовичем — вони займалися евакуацією тварин і завезенням кормів, щоб звірі не голодували. Їх не щодня пускали, були моменти, коли день, два чи три не вдавалося приїхати через обстріли. Вони дзвонили, аби дізнатися, як у нас справи, а тут навіть зв’язку не було — мені доводилося залазити на дах. Ото подзвонили, два слова сказала — і бігом ховатися, бо вічно щось летить, — розповідає Світлана.

Евакуаційним групам давали коридор на годину-дві. Кого з тварин волонтери встигали спіймати, тих завантажували й вивозили, бо потім знову починалися обстріли. Світлана і Віталій кажуть, що дивувалися, якщо хоча б один день минав тихо.

— У квітні було страшно годувати тварин, бо у вольєрах залишалися одні хижаки, які від вибухів божеволіли. Я виходила вранці в екопарк, а сусіди запитували: «Ну що там з хижаками?». Відповідала: «Не знаю, зараз піду перевіряти». Їхній страх виправданий, бо будь-хто з нас міг на подвір’ї зустріти тигра або лева, який злякався обстрілу і втік з екопарку, — розповідає Світлана.

Згодом подружжя вирішило, що на своїй машині їздити безпечніше. Віталій говорить, посміхаючись: «Як з тигром зустрінешся віч-на-віч — це одне, а в машині хоч якийсь захист». У квітні керівництво екопарку планувало присипляти великих хижаків, якби їх не вдалося евакуювати. Після цього оголошення Олександра Фельдмана в екопарк приїхали волонтери з інших міст, щоб допомогти врятувати звірів.

— Деякі теплолюбні тварини загинули від холоду, інші — від голоду, когось з’їли хижаки. Звірів було багато, тож ми не встигали в перервах між обстрілами перевіряти, чи всі кролики-зайчики та інша малеча поїли. Більшість тварин загинули від осколків або втекли. Був у нас орел, який під час обстрілу клітку зламав: трупа немає, тож він встиг врятуватися, — розповідає Світлана.

У мавпятнику, де працювала Світлана, під час обстрілу вилетіло скло — і порозбігалися зелені мавпи, яких працівники екопарку називали «зеленками». Одна з них пригрілася на українському блокпосту, звідки її потім евакуювали волонтери.

— Росіян ми особисто не зустрічали, хоча сухпайки їхні знаходили. Кажуть, вони часто приходили до собачників біля ставу, що у двох кілометрах звідси. Наче люди там і під зброєю стояли — окупанти погрожували їм, — розповідає Світлана. — В основній частині парку, крім наших, нікого не бачили. 

Віталій годує поросят, яких привезла в екопарк 92-га окрема механізована бригада / Фото: Вікторія Маньковська для Ґвара Медіа

— На війну ніхто не розраховував, тож жодне укриття не облаштовували. Колись на місці екопарку був дитячий табір, його овочесховища ми й використовували як «бункери». Якщо під час роботи починалися прильоти, бігли у підвал. Розуміли, що коли прилетить прямо в будівлю над овочесховищем, нас нічого не врятує — завалилася б вся будова. Але це був хоч якийсь прихисток, — ділиться Світлана.

Світлана згадує, що коли чула вибух, серце в п’яти йшло. «Розумієш, що ти ніхто і звати тебе ніяк. Зробити нічого не можеш, і втекти звідси теж не можеш, і сховатися нікуди. Думаю, якби навіть пляшку горілки випила, то не сп’яніла б».

— Після прильоту у нас був «відходняк»: починали жартувати й сміятися, хоча б так розважати один одного. А під час — сльози з очей капали й в туалет одразу хотілося. Любили між собою перекинутися, що в небі ракети літають, а ми тут, виявляється, можемо до всього звикнути. Навіть до такого.

Хоча насправді до цього ніколи не звикнеш. Донині, якщо десь гепнуть двері або вдарять по залізу, одразу смикаєшся. Сеанси у психолога ми не проходили, намагаємося тут розважити себе. Тварини — ось і всі психологи.

— Дехто питав до вторгнення, чи є у мене улюблена тварина. Так ось — є. Навіть слід від нього залишився, — посміхається Світлана, показуючи шрам на руці. — То він мене вкусив, коли злякався обстрілу. 

Улюблена тварина Світлани — мавпа Пепс. Вони потоваришували з першої зустрічі, але після початку повномасштабного вторгнення жінка тримала його на відстані. Пепс — хижак, який у стресі ставав небезпечним навіть для Світлани. Його навесні запланували евакуювати в Полтавську область. У день евакуації волонтери з Віталієм і Світланою завантажили Пепса в автомобіль і пішли забирати інших мавп. Той сам відчинив дверцята клітки й пішов додому. У будівлю, де жив увесь час. 

— Йду коридором, впевнена, що всіх тварин завантажили, і бачу його в кінці приміщення. Я кажу: «Пепсік, ну іди, іди сюди». Він підійшов і так міцно обхопив мене за ногу, — згадує жінка. — Пепс був настільки наляканий постійними прильотами, що я мало не за руку його відвела в клітку, кажу: «Йди, інші вже поїхали». Пам’ятаю, як дверцята клітки тоді зачинилися, і він поїхав.

— Навіть тварини розуміли, що треба рятуватися, бо в цьому стресі не висидиш. Їм потрібен був порятунок, — каже Віталій.

— Думаю, з ним усе гаразд, з ними не може бути погано. Усі, кого ми вивезли, вижили. Коли-небудь вони сюди повернуться, нехай не цьогоріч, але наступного року точно. От відбудують мавпятники, скажімо, до наступного літа, перекриють дахи, скло повставляють, то вони повернуться, а я піду до них, — ділиться Світлана.

Світлана з перших днів повномасштабного вторгнення доглядала тварин в харківському екопарку / Фото: Вікторія Маньковська для Ґвара Медіа

Фунтик. Про повернення і життя

— У травні, коли син загинув, нас вивезли в Харків, а потім сюди не пускали через обстріли й нерозірвані снаряди. Навіть документи не могли забрати. Згодом все ж з’їздили, забрали речі й поїхали до друзів на Захід України, — згадує Світлана.

Друзі допомогли знайти подружжю роботу і квартиру, де треба було платити лише за комунальні послуги. Світлана, переживаючи втрату сина, певний час приділила відновленню.

— Хотіли восени повернутися додому, але не виходило, бо похворіли. Вдома ні світла, ні газу, тож вирішили приїхати після Нового року. У січні кинули всі речі в машину — та й поїхали. Хата холодна, сира, миші й щури завелися, з якими ми два тижні боролися. Але так добре було, коли повернулися, — згадує Світлана. 

У травні Світлані подзвонив директор екопарку, сказав: «Скоро завозитимуть перших альпак в екопарк. Повернетесь на роботу?». Сидіти вдома без грошей Світлані й Віталію не хотілося, тож вони погодилися на пропозицію. 

— Прийшли на роботу 9 травня — тут вже були альпаки, кози та два коні. Нещодавно повернулася жінка, яка працювала з нами в екопарку до повномасштабного вторгнення, — згадує Світлана. — У нас раніше був великий колектив, з яким ми досі підтримуємо зв’язок.

92-га окрема механізована бригада привезла до харківського екопарку поросят, яких назвали Тіша і Тоша / Фото: Вікторія Маньковська для Ґвара Медіа

— Нам нещодавно 92 бригада привезла двох поросят. Їхню мати в полі вбило осколками, були п’ять поросят, але лише два вижили.  Назвали їх Тіша і Тоша, — посміхаючись, розповідає Світлана. — Ще одне порося і маленьке кошеня привезла волонтерка. Кицюня сіренька, смугастенька, в долоньку поміщається. Я її додому забрала. Назвали Фунтиком. 

— Фунтик так бешкетує — постійно руки Свєти кусає і дряпає. Я ж кажу: «Куди ж ти руку годувальниці кусаєш?». А Фунтик знову кусає, ще й гарчить, — сміється Віталій.

Світлана тепло посміхається, коли згадує про Фунтика, натхненно розповідає про страусів в екопарку або слухає анекдоти чоловіка.

— Я на фото повніша, ніж в житті, — закидає Світлана, коли я дістаю камеру, і ніяковіє.

Поруч стоїть Віталій, який пошепки промовляє до дружини: «Ти завжди красива».

Читайте також: 

  • Ті, хто бережуть пам’ять. Історії жінок Харківщини, які втратили рідних на війні.
  • Від масажного салону в Києві — до війська на Харківщині: історія парамедикині Ніни Кравчук
  • Як арттерапія допомагає українським військовим? Розповідає Костянтин Лизогуб.

Аби творити медіа разом із читачами, ми розвиваємо Спільноту. Саме твій внесок допоможе нам купити бензин для поїздки у важкодоступні зони, ідентифікувати ще один підрозділ росіян, що атакували Харківщину, або ж зняти сюжет про мешканців міста. Долучайся!

Якщо ти знайшов помилку, виділи потрібний фрагмент та натисни Shift + Enter.