Цьогоріч однією з фокусних тем Львівського медіафоруму стала «Дезінформація та критичне мислення». Прелюдією до основної програми стали вступні роздуми про «правду посередині» та фільтрування змістів. Розповідала, згадуючи власний життєвий досвід, Мирослава Барчук, українська журналістка, есеїстка і телеведуча на Суспільному, членкиня ПЕН, лавреатка Премії високих стандартів журналістики 2020-го та Премії імені Георгія Ґонґадзе 2021-го. 

Про знаки часу та силу слів

Почну з дитячої історії про ціну і свободу слова. 1982 року моя мама (Неоніла Крюкова, акторка, народна артистка України) поїхала з культурною делегацією до Чехословаччини і привезла з Праги велику модну люстру «каскад». Наступного дня одразу після повернення ми покликали дядька Юру, електрика з четвертого поверху, щоб він замінив стару люстру на нову». Він поставив драбину, піднявся, почав відкручувати стаканчик, який кріпиться до стелі, і раптом змінився в обличчі, жестами покликав маму вийти на вулицю. Виявилося, що в цьому кріпленні був «жучок» – звукозаписуючий пристрій. Він стверджував, що за роки кар’єри він таке бачить втретє і щоразу радить його не чіпати. Ми вісім років знали, що все, що говорять і співають в нашій квартирі, може слухати майор. Тобто ти не просто припускаєш, ти знаєш, що живеш ніби всередині роману Орвелла. Це був такий страшний досвід, що коли ми переїжджали з цієї квартири на нову, ми залишили наш кришталевий каскад наступникам.

Однак це вже був 1990-й рік, період напередодні студентського голодування. Френсіс Фукуяма (американський філософ, політичний економіст) вже встиг передбачити падіння комунізму. Ми тоді цього, звісно, не знали, але вже відчували. Синьо-жовті прапори, стотисячні мітинги, уламок берлінської стіни лежав у мене в робочому столі. І от в останній день, коли ми вже завантажили меблі, і машина чекала на нас у дворі, я підійшла під цей «каскад», стала і вигукнула на повний голос кричалку тогочасних мітингів: «Хай живе КПРС на Чорнобильській АЕС!». І ще одне: «Щоб ти здох, майор!». Це було перше щеплення несвободою для мене і перший мій висловлений протест проти цього, проти «слимаковості», як писав Юрій Шевельов (українсько-американський мовознавець та історик).

Шевельов вживає це слово 1948 року у статті «Четвертий Харків», яку він пише у Мюнхені про розтоптане радянське місто: «Слимаковість духовного життя і механізованість прилюдного породили ерзаци (товар-замінник) почуттів. Ерзаци почуттів зароджують відчуття фальшу. За красивими і наскрізь скомпрометованими словами про чистоту, любов і дружбу ховається ніщо, ховається брутальність, казенщина й гидь».

Слимаковість духовного життя і механізованість прилюдного породили ерзаци почуттів. Юрій Шевельов

І ось зараз ми вільні люди у вільній країні. І постає абсолютно інша проблема, пов’язана не з несвободою, а зі свободою слова. І ця проблема – це виснаження слів і змістів. Це проблема того, що ці слова, які колись були для нас такі важливі, поняття високі, від них залишаються лише оболонки. 

Найвищу ціну ми платимо через девальвацію слів. Від надуживання слова втратили сенс і стали порожньою шкарлупою, нам стає незручно їх вживати. Стараємось їх прикривати іронією або беремо в лапки в постмодерністський спосіб. Значення цим словам можна повернути, однак ціна повернення дуже висока. Це переважно дуже великі потрясіння: війна, плата кров’ю, плата життям людей. Тоді сенс цим словами повертається.

Я бачу зв’язок між знеціненням слова та морально-етичними кризами, які переживає суспільство. Спочатку криза починається у словах, а потім суспільство стикається з драмами, катастрофами, втратами територій, руйнацією інституцій та іншими великими бідами та проблемами.

Про інформаційну війну та сприйняття реальності

Для мене наша професія дуже схожа на медицину. Часом мені здається, вона має бути частиною системи охорони здоров’я, принаймні ментального точно. Тому що всі депресії, апатія, неврози, пов’язані з тим, що медіа транслює в суспільство. І тому кожен відповідальний журналіст має керуватися головним принципом медичної етики, який приписують Гіппократу: не нашкодь (primum non nocere). Іноді паралелі стають просто буквальними. Наприклад, дезінформаційна кампанія щодо протиковідних вакцин – подолання цього виклику стало нагальним пріоритетом і системи охорони здоров’я, і політики.

Тімоті Снайдер (американський історик і письменник) дуже тонко відчув і минулоріч описав взаємозв’язок між політикою і фізичним болем у книжці «Наша недуга». Зокрема він пише про феномен, який виник в Америці, який називається «опіоїдні епідемії». У зв’язку з недосконалістю американської системи охорони здоров’я американські лікарі не мають часу довго займатися лікуванням пацієнтів, і вони просто виписують анельгетики, які містять в собі опіоїди.

Снайдер говорить, що в маленькій місцевості на 80 тисяч мешканців у Огайо за рік було виписано 10 мільйонів доз опіоїдів. І жителі цих місцевостей, які пережили опіоїдну кризу, були схильніші голосувати за Трампа. «Голосування з відчаю зрозуміле. Зневірені, озлоблені виборці передовіряють опіку над собою і родиною, голосуючи за політиків, які торгують болем». Для мене це ключова фраза, тому що те, що відбувається зі ЗМІ, не тільки в Україні, у всьому світі, це те саме. Невротизоване, агресивне, розтерзане суспільство йде на вибори. І ми бачимо те саме голосування-помсту, те саме передовіряння опіки над собою і над своїми близькими тим самим політикам, які торгують болем. І ми вже всі стаємо жертвами вибору саме цих людей.

Фото: LMF

Я хочу сказати кілька слів про те, як наша рутинна діяльність, ніби повсякденні рішення (від топ-менеджера телебачення до редактора біжучої стрічки), як наші дії формують реальність мільйонів людей. Як ми усвідомлено чи неусвідомлено є передовою частиною фронту інформаційної війни. Я бачила багато редакцій, була їхньою частиною. Ефірки, апаратні, які на щоденному рівні видають ефір, просто працюють. Хтось вішає петличку на людину, яка живе за гроші країни-агресора, хтось видає токсичні ток-шоу, хтось пише сценарії, які розколюють країну, хтось обговорює в кадрі фейки, легалізуючи їх.

Коли я розмірковую про це, думаю, як це сприймається зсередини. Знаєте, що вони думають в апаратках, видаючи ці ефіри? Чи буде місце сьогодні запаркувати машину вдома, чи в мами впав тиск, хто забере малого з дитячого садка і чи потрібно купити хліб дорогою додому – ось, що вони думають. Звісно, цю діяльність не сприймають як участь в інформаційній війні. Просто люди виконують свою роботу. Є відомий скетч Аркадія Райкіна про невдало зшитий костюм, який шили сто шевців. І хтось пришивав ґудзики. – Є претензії до ґудзиків? – Немає.

І потім ми випадково випадаємо зі своєї бульбашки, наприклад, зустрічаємо сусіда в ліфті або їдемо в приміській електричці, або ми говоримо з таксистом. І ми чуємо оці роздуми про політику і думаємо: який жах, де це взялося в цій голові? А нам кажуть: так ми ж це по телевізору бачили. Або: так це ж блогер написав. Що це, як не «банальність зла» за Ганною Арендт (судова справа відповідального за відділ гестапо з єврейського питання)?

А як швидко змінюється реальність топ-політиків, а особливо президентів, міністрів, прем’єр-міністрів. Людина йде на вибори, в неї є чітке розуміння реальності. Ви відчуваєте, що людина ніби адекватно бачить реальність. Минає рік-два, оточення бере її в інформаційний кокон, ізолює її в мушлю, і от ти береш інтерв’ю в цього президента чи міністра і бачиш, що ця людина вже живе в іншій реальності, в іншій країні. Я впевнена, що всі, хто говорили з високопосадовцями, десь та й відчували цю зміну у сприйнятті реальності.

Про свободу слова та правду

Зараз часто цитують Бенедикта Андерсона, американського політолога й історика, що нація – це уявна спільнота. Саме так, нація – це наратив, розповідь, самопізнання, уявлення про себе. Це уявлення у дуже значній мірі формують медіа. І якщо сприйняття та вподобання людей в Україні формуються у хворому, глибоко спотвореному медіасередовищі, у сильній поляризації, під впливом кампаній дезінформації, які фінансують і просувають олігархи чи зацікавлені групи, – це має дуже руйнівний вплив на уявлення людей про себе, власну країну та її проблеми.

Оскільки українські політики не формують порядок денний, а йдуть просто за соціологією, тобто не народжують ідеї і стратегії, то вони переважно реагують на те, що суспільство вважає нагальними проблемами. Тобто викривлена картина світу у виборців провокує викривлену політику, яка весь час відкидає нас назад, призупиняє розвиток країни.

Я реалістка і розумію, що у країні, де медіа не є бізнесом, де переважно це частина політичної корупції, коли політик фінансує певні медіа з метою власного політичного впливу, дуже тяжко медійникам обирати між конкретним добром і злом, правдою і неправдою. Тоді рятівним колом стає принцип «правда десь посередині». Це один із найефективніших інструментів інформаційної війни нашого часу. Це добре прикриття. Але переважно правда там, де правда. Відомий дисидент радянського режиму Володимир Буковський, якого вигнали з Радянського Союзу і він усе життя прожив у Британії, сказав, що «між великою брехливою радянською пропагандою та істиною лежить ніщо інше як брехня».

Адам Міхнік, один з натхненників польської «Солідарності», засновник і головний редактор Gazeta Wyborcza, каже так: «Правда не лежить посередині, вона лежить там, де лежить». І «немає сенсу говорити про два рівнозначні табори, якщо є табір, що хоче знищити демократію або твою країну, і той, що прагне її захистити». Нещодавно ми говорили з письменницею й історикинею Оленою Стяжкіною, і вона процитувала чудову думку Аврелія Августина: «Зло не має онтологічної природи. Воно займає місця, які є порожніми. Це ніби газ, що заповнює простір, який є вільним від добра. В цьому сенсі нерозрізнення добра і зла є порожнечею, яку заповнює зло».

До 30-річчя Незалежності Демократичні ініціативи і Центр Разумкова зробили опитування. Вони запитали в людей: що ви вважаєте найбільшими досягненням часів Незалежності? На другому місці виявилася свобода слова. Тобто суспільство це усвідомлює. Найбільше мене вражає, що війна за свободу слова була точковою. Вона завжди спиралася на тих незалежних журналістів, на китів, на незалежні видання, які тримали на собі ось цей фронт. І це для мене теж колосальна перемога. Ціною колосальних зусиль, втрат, поразок в Україні є незалежні видання. З’явився суспільний мовник, дійсно незалежний медіахолдинг. З’явилося багато якісних локальних нішевих проєктів. Усе це повстало далеко не завдяки, а попри обставини.

Про головне, що варто розуміти

1998 року моїм першим місцем роботи став телеканал «1+1» часів Олександра Роднянського. Я прийшла і почала працювати ведучою «Сніданку». Цьому передувала дуже велика підготовка. Мене вдягали, змінили імідж, було багато читок тексту, скоромовок, вправ. І от напередодні першого ефіру я сіла в порожній студії, щоб адаптуватися до обстановки, не боятися завтрашнього прямого ефіру. У цей час до мене зайшов головний режисер Олександр Даруга. Він сказав: усе те, що ти пройшла, неважливо. Головне – розуміти, чому ти тут. Ця порада – одна з найцінніших у моїй професії.

Розуміти, для чого ти тут, що ти тут робиш. Розуміти, що відбувається із суспільством, які травми воно несе. Розуміти, що ми лише після ХХ століття вилізли з-під завалів, обтрушуємось і намагаємося зорієнтуватися, що відбувається навколо. Розуміти, що не варто бити в цей момент, не варто розколювати. Розуміти, який колосальний рівень недовіри є у суспільстві і що ця недовіра може провокувати, тож не варто поглиблювати її.

Розуміти, що справжнє, позитивне, конструктивне росте дуже довго (culture brain). Тільки погане і зле робиться швидко. І тому потрібно запастися терпінням. Розуміти, що часом інструменти демократії використовують, щоб знищувати демократію. І не вдавати, що ми цього не помічаємо.

Розуміти, що запит на популізм і сильну руку провокують диктатуру. І ми з вами, якщо будемо далі робити експерименти над суспільством, якщо будемо далі розбещувати його популізмом, можемо опинитися під тією кришталевою люстрою «каскад» і висловлювати претензії до неї. Або не висловлювати, боячись за своє життя.

За статистикою журналістка цьогоріч на шостому місці серед професій серед абітурієнтів. Молоді люди подали майже 35 тисяч заяв. Обігнали навіть ІТ-сферу. Я не знаю, що мотивує молодих людей подаватися на журналістів. Сподіваюсь, що це віра в те, що журналістика має майбутнє.

Я вірю, що в нас немає іншого вибору, не лише як у журналістів, а як у громадян цієї країни і цього світу, як вирівнювати оптику. Налаштовувати правильну оптику, де правда, факти знову мають значення і стають важливими. І до них виникає довіра. Де у світовій війні з реальністю ми на боці реальності, а не на боці неправди і фейків.

І останнє: я вважаю, що поряд з нашим прагматизмом нам потрібно мати трішки більше ідеалізму. Бо в якийсь дивовижний спосіб саме ідеалізм та ідеалістичні люди в цьому вивихнутому часі виявляються рятівним колом для майбутнього.

Ця публікація підготовлена за підтримки Європейського Союзу. Співпраця авторки з Представництвом Євросоюзу в Україні будується на невтручанні в редакційну політику Gwara Media. Теми, формат, героїв обирає редакція і не погоджує з міжнародними партнерами. Всі матеріали, створені в межах такої співпраці, мають відповідне маркування, а окремі думки, висловлені в матеріалах, їхній зміст є виключною відповідальністю авторів та необов’язково висвітлюють погляди Європейського Союзу та його інституцій.