Бійці ЗСУ вже 251 день боронять рідну землю від окупантів. Ми стали свідками блискавичного вересневого контрнаступу на Харківщині, коли після несподіваного проникнення вглиб російських військ Україна повернула під контроль майже всю Харківську область.

Один із тих, хто брав участь у цих подіях — герой нашого матеріалу. З перших днів відкритого вторгнення він служить у лавах українського війська. Роман, старший солдат та розвідник окремої механізованої бригади імені кошового отамана Івана Сірка, розповів про фронтові реалії.

Про життя та службу до війни

– Моя історія доволі банальна: спочатку це була строкова служба. Закінчивши університет, я вирішив не йти на військову кафедру. Мені було 24, призовний вік — до 25, я мав бажання відслужити. І потім почалася антитерористична операція. Коли йшов на строкову службу, дуже хотілося екшену в житті, повоювати по-справжньому. Проте строкова служба у ті дні — це плац, підмітання казарми, кроком руш, шість патронів дають постріляти й на тому все.

Усі ми думали, що то була війна, але ні: виявилося, то ще квіточки.

Отож, я пішов у військкомат і згодом поїхав у зону АТО. Відслужив півтора року у 2014-2015, проте пізніше почали «закручувати гайки», відводити артилерію. А яка ж сучасна війна без артилерії? Тож я вирішив демобілізуватися. Хоча ще у минулому кортіло довести це питання до кінця.

Тоді здавалося: ось-ось і ми повернемо Луганськ, бої були в аеропорту в Донецьку. Але у реальності вийшло, що ми з хлопцями просто ходили на бойові чергування. Це була швидше позиційна війна — явно не те, чого я хотів.

У 2014 році ми з моєю бригадою опинились поблизу Щастя на Луганщині, а вже у середині 2015 року просили навіть запали з гранат повикручувати — до такого доходило. У 2017-2018, після ротації біля Попасної, там відбувалися бої, але вже без моєї участі.

Про початок війни

Чи думав ти, що армія РФ розпочне фронтальну війну проти України? Яким було твоє 24 лютого?

– Моя перша думка — почалось. Надворі четверта ранку, о цій годині я не доберусь до військкомату. Я спокійно набираю собі гарячу ванну, розуміючи, що вже не скоро зможу це зробити. Релаксую до 6-7 години ранку.

Подзвонив мамі, яка все ще не вірила і думала, може, минеться. Ні, не минеться, треба йти. Це не було несподіванкою для мене. Не те щоб я прагнув цього, хоча справді хотілося розв’язати це питання: треба вже побитися з тією Росією і вирішити, хто сильніший.

Десь рік тому зрозумів, що все так не закінчиться: у мене вже була зібрана торбинка та підготовлене місце у 92-й бригаді.

Тож на початку війни я узяв свій рюкзачок, сів на автобус та поїхав у військкомат. Перші дні війні було ще те родео: ніхто нічого не розумів, зв’язку немає. Це було пекло, багато хлопців полягло у перші дні.

Сьогодні наші командири змогли взяти все під контроль, йде восьмий місяць війни, нас потрошку відпускають додому відпочити.

Про контрнаступ

– Перше, що я згадую з міст та сіл, які ми звільняли: там залишилось дуже мало людей. Чим менший населений пункт, тим менше там зустрічали людей. Залишилися лише ті, хто не змогли або ж не встигли поїхати вчасно. Більшості насправді байдуже, хто приходить, аби тільки не стріляли.

В принципі, мене це не дивує: ті, хто ідейні та за Україну, в основному втекли в Україну, ті ж, хто підтримував Росію, теж мали змогу виїхати у її бік. Залишилися лише ті, хто перевзувається на ходу.

Це справді так: 9 з 10 людей у населеному пункті саме такі, лише, умовно кажучи, один мешканець може виявитися ідейний — такий, що десь переховувався під час окупації та зараз щиро вітає.

Карта контрнаступу на Харківщині / deepstatemap.live

Більшість міст, де не було боїв, цілі. Людей немає, але села більш-менш цілі, не розбиті. Хто співпрацював з росіянами — втекли одразу перед нашим наступом.

Але одна річ мене здивувала: під час російської окупації навіть у малих селах примушували віддавати дітей до школи, навіть попри воєнний стан.

За це передбачалася кримінальна відповідальність — до трьох років ув’язнення, якщо ти не віддаєш дитину до школи.

Також дивувало, що чим ближче до Росії, тим бідніші будинки.

– Ти сказав, що колаборанти встигли покинути Харківщину, проте ж не всі. Як варто вчинити з тими, хто співпрацював з адміністрацією окупантів, а зараз перевзувся і «сховав триколор»?

– З ними нічого не треба робити. Це люди, які пливуть за течією: куди всі, туди й вони. Це ті самі люди, які у 30-х роках підтримували Гітлера у Німеччині, а потім, коли він програв, змінили думку. Таких людей більшість. Вони не скажуть про це прямо, та це правда: не кожний має власну думку, характер, не кожний є особистістю. Ми не маємо права щось вимагати від таких людей. Це те саме, що вимагати від собаки, щоб вона вміла читати та писати. Ну не народилась людина зі стрижнем всередині.

Але ж не може бути такого, щоб людина сама собою перейшла на сторону окупантів. Це дія, як і дістати триколор в окупованому російськими військами місті.

– У випадку, коли людина налякана, вмикається інстинкт самозахисту. Не можна всіх за це карати.

Були люди, які просто знімали форму, одягали цивільний одяг та йшли геть, тому що вони розуміли, що «запахло смаженим». Розуміли, що, можливо, вони всі тут поляжуть.

Ми ж зараз говоримо про тих, хто взагалі нікуди не йшов: вони просто сиділи вдома, і тут — хоп — навала така! Це притискає.

Підняти український прапор, коли навколо росіяни, страшно. Не знаю, чи зміг би я це зробити. Мені пощастило, що я живу в Харкові, у великому місті. Його не захопили і ми мали змогу згуртуватися та відбитися.

Мій знайомий був у Куп’янську [місто на Харківщині, з 27 лютого 2022 року було тимчасово окуповане РФ — ред.]. Коли почалася війна, він звідти, з окупованої території, пішки дійшов до Харкова. Тиждень просто йшов. Не знаю, чи зміг би я так.

Про службу та розвідку в ЗСУ

– У чому полягає твоя робота? Що робить розвідка?

– Зараз розвідка не така, як була за часів Другої світової війни, коли розвідник кудись повз. Сьогодні дрони – це 90% нашої роботи. Адже це безпечніше, ефективніше, а інші 10% виконують спецпідрозділи.

92-га бригада — це піхота. Тобто я на посаді розвідника, але у піхоті. Виглядає це так: вийшли хлопці, виїхали трішки далі на посадку, висадили дрони та й полетіли собі. Не так романтизовано, як у фільмах, але до біса ефективно. Зараз ніхто не ризикує своїм життям.

Військовий Роман під час інтерв’ю / Ґвара Медіа

– Мабуть, важко бути 24/7 сконцентрованим. Як ви проводите вільний час? Як відпочиваєте?

– Чесно кажучи, дивує, коли 45-річний військовий, дорослий чоловік, годинами дивиться ТікТок. Дехто слухає музику, переглядає фільми. Більш інтелігентні читають книжки. Наприклад, під завалами хати я знайшов цікаву книжку «Історія України-Русі» Миколи Аркаса, всім рекомендую. Стало соромно, що не читав її раніше. Якби я не знаходився там, не прочитав би.

Щодо мене, то я поціновувач філософії стоїцизму. Один із її лідерів, Марк Аврелій, казав: найкращий спосіб відпочити — це залишитись наодинці із собою та зануритися у власні думки. Я так і люблю робити. Але коли мої колеги дивляться на мене, то думають, що я якийсь буддист.

Кожен намагається розслаблятися, як може, але не кожному це вдається. Просто людині треба давати хоча б тиждень відпочити — лягти та нічого не робити. Все-таки йде восьмий місяць війни, втома накопичується.

Про мову в ЗСУ

Час від часу підіймається питання мови. Мовляв, як же так, український військовий розмовляє російською. Хоча ми розуміємо, що є українськомовні, є російськомовні у лавах ЗСУ. Всі вони однаково захищають Україну. Чи доречна ця дискусія, на вашу думку?

– Це насправді нормально, коли людям є про що говорити. Дискусія доречна. Я, наприклад, російськомовний, уже пізніше вчив українську. Думаю російською, але говорити можу українською [інтерв’ю велося українською мовою — ред].

Більшість бійців 92-ї бригади розмовляють російською мовою, та й, відверто, у Харкові та області десь 90% людей розмовляють російською.

Не вбачаю в цьому нічого поганого.

Як люблять казати у наших ЗМІ, «мова — це зброя». Я з цим погоджуюсь і я не вбачаю нічого поганого в тому, аби використовувати російську як зброю проти росіян.

Ми користуємося тими самими автоматами Калашнікова 60-70-х років, зробленими за радянськими стандартами, їздимо на танках тієї ж доби.

В останньому наступі мені підбили БТР, він згорів. Очевидно, через це наступ не скасовували. Тому, аби не замерзнути, я назбирав російських трофеїв: маю російський рюкзак, спальник, каримат, намет, навіть вологі серветки. Я цим користуюся, тому що це вигідно для мене. Краще користуватися російськими, якщо нічого іншого немає.

Так і з мовою: якщо всі різко перейдуть на українську, це буде глухий кут. Бо треба швидко розмовляти, швидко передавати команди. Якщо військовослужбовець усе життя розмовляв українською — у нього це виходить щиро, натурально. Та якщо я по рації намагатимусь передавати команди українською мовою — це буде вдвічі довше, мене не зрозуміють.

Роман з побратимами / фото з особистого архіву

У нас є хлопці з Чернівецької області, краще б вони розмовляли українською! Бо вони не розмовляють ані російською, ані українською — вони гуцульською говорять [сміється — ред.]. Потрібно 4-5 разів перепитувати, що ж вони кажуть. Але хлопці файні!

Взагалі вважаю, що це дуже чемно: розмовляти з людиною тією мовою, якою їй зручно користуватись. Якщо співбесіднику зручно українською — я говоритиму українською.

Про меми та росіян на війні

Згадаємо «Паляницю», для нас це мем. Хтось там у компанії каже, що він не любить сало, і йому: «Ану кажи “паляниця”, курва». Росіян видно одразу, у них про «паляницю» не питають. Їх або беруть в полон, або ні. Залежно від ситуації.

Вони, скажімо так, не слов’янської зовнішності, тому найчастіше за все немає сенсу щось питати: видно, що він десь з-за Уралу.

Я навіть чув історії про диверсантів, які виходили на наших хлопців і розмовляли чистою українською, казали «паляниця». Це насправді вкрай ненадійний спосіб відрізнити росіян від українців — це більше жарт.

Якщо вже почали розмову про росіян, то які вони люди? Як себе проявляють?

Є таке слово (його не дуже чемно використовувати, та все ж), «унтерменш». Це люди, яким начхати на все, крім самих себе. Їм байдуже. Вони можуть вбити людину, катувати, просто заради задоволення. Просто так. Навіть без вигоди.

Деякі кажуть, що вони такими народжуються. Можливо, вони такими стають через пропаганду або соціальну політику РФ.

Яка у них мотивація? Ці солдати живуть у безвиході, для них це не тільки гроші. Так, молодь з європейської частини Росії переважно їде за грошима. Коли хлопці 21-22 років потрапляли у полон, вони навіть двох слів на цю тему зв’язати не могли. Їх питаєш «Чому ти тут?». Відповідь: «Ну відправили…».

Але видно, що приїхав підзаробити. Майже в усіх у полоні було по 3-4 телефони — десь там по дорозі, очевидно, вони їх вкрали. Видно, що приїхали за зарплату та щоб іще щось «хапанути».

У них ротація кілька місяців, от вони і хочуть накрасти чогось за ці місяці та не здохнути.

Як правило, російські солдати навіть не дуже лізуть у бійку. Коли розуміють, що оточені, відразу здаються.

– Більшість уникає бойових дій і намагається завжди знаходитись під прикриттям артилерії. Та є й такі, як би їх назвати, психопати. Не хочеться робити їм реклами, але інколи серед росіян теж бувають відчайдухи: такі, що із зав’язаними руками, з кайданами можуть завдати шкоди нашим хлопцям.

Такі люблять жорстокість. Їм цивільне життя не дає «розкритися», тож на війні вони можуть собі це дозволити, заради задоволення. Деякі з них не бояться смерті — вони бояться свого нікчемного життя, тому їдуть сюди. Їх довели до стану, коли втрачати вже просто нічого.

Цікаво, що я жодного разу не зустрічав саме ідейних росіян. Коли вони потрапляли у полон, то завжди відповідали на всі питання. Ніхто там не кричить «За Путіна, за Росію, за царя», ніхто не вірить у цю пропаганду.

Чи не здається, що ми воюємо з людьми з паралельної реальності?

– Треба поважати свого суперника, яким би він не був. Вони грають м’язами на публіку, та насправді російська армія завжди брала не розумом, а силою.

Кожна країна воює з тими ресурсами, які має. Повільно, але росіяни пристосовуються, до того, що нам постачають сучасну зброю. Вони вже не підставляють себе так, як на початку війни.

Коли армія РФ відступала від Куп’янська, то кидала цілі склади зі своєю технікою, обладнанням. І я не скажу, що там був якийсь радянський непотріб. Ні, там немає металевих касок. Можливо, у мобілізованих з так званої «ЛНР» вони є, але кадрові військові РФ споряджені добре. Часто їхнє обладнання не гірше за наше.

Що було на складах росіян?

Наприклад, гвинтівки системи AR-15 — вони використовують іх дуже часто. Разом із сучасними прицілами та тепловізорами. У них такі самі дрони, що й у нас, «треті мавіки». Навіть траплялися револьвери, але, думаю, це вони просто розграбували колекцію когось із місцевих. На війну з такими не ходять.

Про Харків та майбутнє

Харків зараз — місто-фронтир, який знаходиться впритул до кордону. Як у довгостроковій перспективі захиститись від російських нападів?

– Найкращий спосіб захиститися – стати багатим. На багатих вони не нападуть [сміється — ред.]. Та загалом, РФ не зупиняться ніколи. Це треба пам’ятати. Ми потрапили у таку ситуацію, бо 30 років тому наші батьки повірили, ніби росіяни — наші друзі.

Після розпаду СРСР багато наших співгромадян так і залишилися малоросами, не ставши українцями. Росіяни цим скористалися.

Лише зараз Україна поступово стає Україною. Тож перше, що нам треба зробити стати дійсно незалежною державою.

– Люди підтримували Росію у Криму та на Донбасі, це правда. Їх надурили там, але вони дійсно не ідентифікували себе як українці.

Інше питання: чи спрацює це, якщо Україна позиціонуватиме себе як національна, об’єднана країна? Адже зараз весь світ відмовляється від ідеї нації.

Це було актуально 150 тому, коли Німеччина об’єднувалась з Баварією. Ми ж дійшли до цього із запізненням, не маючи власної держави протягом століть. Не впевнений, що така концепція спрацює.

А от гроші можуть врятувати, зробити економіку стабільною. Тож треба вкладатися у бізнес.

Настане час, коли ми повернемо і Донецьк, і Луганськ, і Крим. Яким чином повертати ментально людей з цих територій?

– Чим менше держава втручається у справи людей, тим краще. Треба дати можливість людям будувати своє життя самим. Я так вважаю. Треба викреслити з нашого рівняння таку змінну як Росія, і далі це рівняння вирішить саме себе.