Протягом усього свого життя Роман займався класичним мистецтвом, оформлював будівельні об’єкти в різних містах і працював з фарбами так багато, що тепер може сказати, із чого вони зроблені, лише за запахом. Згодом він зрозумів, що про класичне мистецтво знає все і може зробити будь-що, навіть якщо підвісити його догори ногами і сказати: «Малюй». Саме тому він вирішив поринути у «новий світ» і зайнятися медіаартом та моушндизайном і навіть взяв участь у зйомці рекламного ролика для Tesla. Про консерватизм, «залишайся там, де ти є», творчу свободу у медіамистецтві, постійний розвиток, Art Life та багато чого іншого читайте далі – розповідає Роман.

Роман Борозенцев

Під час навчання у школі я прагнув займатися спортом, хотів піти у спортивну школу, але випадково потрапив у художню. Я так засмутився тоді… Ми робили там усілякі поробки, пап’є-маше, і мені вони давалися набагато легше, ніж усім іншим. Мені радили вступати в художнє училище після школи, щоб розвиватися далі, але мої батьки сказали «ні», тому що це все – щось незрозуміле. Я тоді ще в Луганську жив, і вони сказали «йди закінчи 10 та 11 клас, і тоді подивимося». Потім знову сказали «йди отримай нормальну освіту». Тож за першою освітою я інженер-гідравлик.

Після інституту, коли вже дорослий був, два рази приїжджав до Харкова зі своїми малюнками і сильним бажанням вступити у Харківську державну академію дизайну та мистецтв. Мені казали: «Друже, ким ти себе уявив… Чого ти крутишся? Будь там, де ти є», а я розумів, що не хочу бути там, де я є; я хочу займатися тим, що мені подобається. Тоді я знайшов мого викладача Євгенія Івановича Бикова, який сказав: «Нащо тобі ця академія? Вступай в училище». І це було класним рішенням: мені зарахували всі загальноосвітні предмети, тож мистецтво було єдиним, чим я там займався. Окрім цього, я також вчився в майстерні Євгенія Івановича. 

Я зрозумів, що мистецтво – це моє, коли вечорами почав малювати простим олівцем, і мені вдавалися простенькі малюнки у стилі Далі: пейзажі, дивні аморфні форми. Мені подобався стан, у якому ти ніби підключаєшся до якогось потоку, в якому не зрозуміло, що отримаєш у результаті. Я працював методом, завдяки якому бачив різноманітні образи у тріщинах. Тоді я сказав своєму вчителю: «Євгеній Іванович, я бачу якісь дивні штуки. Може, в мене з головою щось не так?». Я не знав, що це і як це називається. Він сказав, що для творчих людей це абсолютно нормально: музиканти чують якісь мелодії, поети чують певні слова і вихоплюють сенси. Звідки це береться – не зрозуміло. В мене були декілька робіт, під час створення яких я бачив певні образи і нібито витягував їх з якогось простору. Таким чином виходили дуже цікаві речі, які дуже сильно впливали на мене самого. Я не довго займався цим, адже в комерційній діяльності не дуже вдається  розвиватися у такому напрямку.

Паралельно я навчався у класичній «школі», яка ігнорує такі неформальні підходи. На початку класичне навчання може здаватися не дуже цікавим, але потім приходить розуміння того, що воно дає тобі найголовніше –  техніку, завдяки якій ти вмієш правильно будувати форми. 

Після закінчення університету паралельно з художньою діяльністю я також працював графічним дизайнером у рекламній фірмі, де створювали фірмові стилі, логотипи, буклети. Завдяки цьому я отримав базу в Illustrator та Photoshop, поступово занурювався у тему 3D. 

Після цього я багато років займався класичним мистецтвом та працював з лакофарбовими матеріалами. Так багато, що зараз можу відрізнити їх за запахом та одразу сказати, із чого вони зроблені. Найчастіше я працював на будівельних об’єктах: кафе, ресторани, вілли, будинки. Тож десь 13 років я працював із цими матеріалами: до війни робив об’єкти у Москві, Криму, Бєлгороді. Ось так я працював-працював, доки не зрозумів, що у цій сфері вже все знаю і можу зробити будь-що у будь-якому стилі, навіть якщо мене догори ногами повісять і скажуть малювати. 

Я зрозумів тоді, що комерційна ніша не дуже пов’язана з творчістю. Так я почав паралельно робити щось своє, вкладаючи в це сили і час, які в мене залишалися. Коли почалися перші воєнні дії, а за ними криза, я почав займатися відео, але в мене нічого не виходило: я мав навички композиції, але технічного досвіду в мене взагалі не було. Тоді я не мав грошей, щоб закупати необхідне обладнання, тому створював його сам: робив стабілізатори з пластикових труб та інше. Потім подумав: займуся стоками, буду знімати для них. Деякий час експериментував з предметами: знімав квіти та всілякі вінтажні пляшки; робив для цього поворотні столи. Тоді я зрозумів, що на все це витрачається надто багато зусиль, а фінансового фідбеку немає. Також деякий час створював ювелірні прикраси з різних порід дерев, зібрав власну колекцію і серйозно думав залишитися у цій галузі. Однак якось я почав додавати різні ефекти на відео і подумав, що потрібно в це поринути, вивчити After Effects та Cinema 4D. Поступово я почав переходити до цифрової теми. 

Я почав цікавитися цим, дивився різноманітний контент, але навчатися цього було ще ніде – я бачив круті роботи і не розумів, як все це робиться. Майже два роки поспіль я просто збирав інформацію в інтернеті, щоб зрозуміти, в чому створюються такі штуки. Коли приблизно зрозумів – почав вивчати всі інструменти і програмні забезпечення, у яких можна займатися подібними речами. Так я відкрив для себе Touch Designer та VVVV. Я вважаю, що ці інструменти потрібно одразу вводити у навчальну програму для митців в університеті. Вони дуже сильно відрізняються від тих класичних матеріалів, з якими звикли працювати художники, – саме тому багато людей навіть не потрапляють до цієї галузі. Якщо довго працюєш із цими інструментами – мозок звикає, навіть якщо людина ніколи не була пов’язана з цим. Те саме відбувається і зі звичайним пензликом: щоб вільно володіти ним, ніби він є продовженням твоєї руки – десь два роки потрібно. А потім, коли проходиш один етап, – ставляться вже наступні цілі і завдання. 

Загалом протягом усього цього шляху я розвинув у собі корисну звичку навчання. Я зрозумів, що мені не варто довго бути в одній певній галузі, щоб не пересиджуватися і постійно навчатися нового. І тим, хто хоче розвиватися у подібному напрямку, можу порадити також розвивати в собі цю корисну звичку, адже на сьогодні немає такої комплексної освіти, де можуть навчити всього. Потрібно займатися самоосвітою.

Зараз мистецтво, медіа та кіно наближаються до ігрової форми. Все це робиться сучасними засобами – саме тому мені подобається займатися мультимедіа, інсталяціями, новими видами мистецтва, в яких є простір для цього. Мені здається, що в цьому – наше майбутнє. Я називаю це тенденцією залучености: все має бути таким, щоб людина могла максимально помацати це, вплинути на об’єкт. 

У цьому 3D-світі майже не існує ніяких обмежень: ти можеш створювати матеріали, які одночасно можуть бути і м’якими, і гострими; можеш змінювати їхні якості; зіштовхувати одне з одним. Це дуже цікаво. Якщо порівнювати з палітрою, яку ти береш і починаєш створювати щось, тут так само можна взяти готові форми та моделі; різати, поєднувати їх, створювати з цього щось нове. Ти можеш наблизитися до реальности або ж, навпаки, поринути у стилізацію. Це розширює межі твоєї свідомости. 

Річ у тім, що, працюючи із чимось новим та не до кінця зрозумілим, неодмінно наштовхуєшся на складнощі, які потрібно вирішувати експериментальним шляхом. Якось ми в команді з трьох людей робили 3D-проєкт на День міста. Ми мали зробити дизайн для сцени, щоб, коли люди наводили смартфони на неї, то бачили б дирижаблі, які літають по сцені, а на них реклама Huawei. Звучить нескладно. Я займався візуальною частиною проєкту: моделями, дизайном та анімацією. Ми все обговорили з командою і вирішили, що цілком можливо зробити цей проєкт. У результаті наш програміст обрав новий формат, у якому ми реалізовували все це, і майже в останній день, коли ми вже все зробили, виявилося, що в цьому форматі в нас працює або анімація без текстури, або текстура без анімації. Ми працювали цілодобово і не могли вирішити це питання: всі наші знайомі не могли нам допомогти; ми шукали в інтернеті відповіді і не знаходили їх. Тож ми сиділи до четвертої ранку в день дедлайну і навмання конвертували цей файл, щоб вчасно віддати його клієнту. Врешті, все вдалося. Думаємо, що нам просто пощастило, і всесвіт дозволив нам рухатися далі. 

Ще у 2019 році ми з моїм другом та викладачем 3D-графіки Сашею Кратіновим зробили дизайн футажів для LED екрану харківської новорічної ялинки.

Зараз дуже багато чого цікавого відбувається у Німеччині. Чомусь вона стала певним центром усього подібного. Там, у Берліні, створили The NODE Institute, який є міжнародним центром досліджень, освіти та мереж у галузі візуального програмування та творчого кодування. У ньому художники створили інтерактивну відеостіну, розміром з кімнату, на вигляд вона як космічна локація з умовним пейзажем. Там є різні тематичні зони і, коли людина підходить до котроїсь з них, вона може взаємодіяти з нею, навіть не торкаючись. Це неймовірний час, у якому ми живемо. 

 

Мене надихають проєкти, де в один простір з нестандартною атмосферою заселяють різноманітних людей та різні цікаві проєкти. Коли я навчався у Євгенія Івановича, в нього була така спільнота творчих людей. Одна з його майстерень була розташована на вул. Гіршмана у старій будівлі. Ми зробили в ній другий поверх. Усі ми мали ключі від неї, адже вона функціонувала цілодобово. Ця майстерня була заповнена різноманітними роботами, вона поєднувала людей з різних художніх спеціальностей: графіків, художників, дизайнерів. Ми спілкувалися всі разом, і це було класно, суперцікаво. Я думаю, що в багатьох художників в головах живе думка щодо такого ко’мюніті. У Харкові не вистачає простору, де б такі люди, які самі по собі щось роблять, могли б збиратися та робити щось разом. Зараз нам вдається створити щось подібне у вигляді просторі Media Lab. Я вірю в успіх цього проєкту,  тож подивимося, що з цього вийде. 

У мене є внутрішнє відчуття, що я рухаюсь у правильному напрямку. Я буду творити, попри все: хоч хорошими будуть умови, хоч ні – мені все одно. Я буду робити, бо не можу не робити. Це така цікава професія: що б ти не зробив – тобі завжди є, що показати. У деяких професіях складно показати результат своєї роботи. Доки люди не бачать того, що ти робиш, вони ставляться до тебе якось по-звичному, а коли вони бачать результати твоєї роботи, їм починає бути цікаво: «Ого, а це ти зробив? А як ти це зробив?». Моїм улюбленим проєктом став той, коли замовник цілком довірився моєму смаку і я зробив те, що мені подобається. Мені завжди було складно знайти свого замовника, тому що те, що я роблю, воно трохи специфічне, не схоже на щось традиційне. Тож, я ще в пошуку.

Є декілька людей, творчістю яких я цікавлюся. Серед них – Слава Палунін. Він прийшов до такого поняття як  Art Life – це коли ти живеш у місці, яке тобі подобається; займаєшся тим, що тобі подобається і перебуваєш з людьми, яких ти любиш. Про себе я можу сказати його словами: я хочу створювати гармонічні світи і розширювати їх до можливих меж. Тобто він створює якийсь простір навколо себе, а потім намагається його розширити і включити в нього інших людей. Коли вони потрапляють туди – розуміють, що саме так потрібно жити; що в цьому створеному світі їм добре. Фестиваль Burning man, яким я теж захоплююся – це також певна альтернативна спільнота. Напевно, те до чого я хочу прийти – це саме така спільнота та артлайф з хорошими людьми у красивому просторі з цікавою роботою. Я за таке ком’юніті, яке об’єднує людей, що їм добре одне з одними, і в результаті в них виходить щось гарне. 

Художники часто дуже радісні та щасливі. Я постійно думав, як їм це вдається. Виявилося, що в цій професії ти постійно можеш бачити красу і вона тебе надихає. Є люди, які одразу народжуються дуже щасливими: в них може нічого не бути, вони можуть не досягати великих цілей та рекордів, але їм просто гарно. Художники захоплюють мене цим. Роль митця в тому, щоб бачити красу і передавати можливість бачити її  іншим, бути провідником, який може допомогти бачити цю красу.

Теги:

#Нові Імена