Подорожуючи звільненими громадами Харківщини, ми вже розповідали вам, як живуть Ізюм, Гракове, Балаклія, Старий Салтів та Кам‘янка. Відвідавши ці території, ми вирішили піти ще далі та подивитись, як виглядає деокуповане Довгеньке — останнє селище Харківської області, за яким починається Донеччина.

П’ять місяців боїв

Станом на сьогодні село Довгеньке знаходиться у близько 60 км від території, тимчасово підконтрольної РФ. Десь за 50 км від цього місця, за Лиманом, стає дійсно «гаряче»: тут тривають бойові дії, перебіг яких можна переглянути в онлайн-режимі на гугл-мапі

Довгеньке — останнє село на межі Харківської та Донецької областей, що не має особливого стратегічного значення. Утім, воно розташоване поблизу великої траси Е40, яку армія РФ активно намагалася взяти під контроль у липні. 

Російські війська зайшли у cпорожніле Довгеньке у середині квітня: як нам розповіли місцеві, майже всі мешканці на той час покинули село, більшість — у березні, коли тут вперше пролунали звуки російської авіації. 

До повномасштабного вторгнення, за даними української Вікіпедії, у селі проживало 850 чоловік. Та місцева мешканка Люда, яка сама втекла у Довгеньке від війни на Сході, стверджує: останніми роками тут було близько 450 жителів. 

село довгеньке
Селище розташоване у близько 60 км від лінії фронту

Лише двоє стареньких дідусів, за її словами, можуть бути прямими свідками російської окупації: один із них помер, іншого «буряти вивезли в Ізюм», тож подальша доля чоловіка невідома. 

Селище Довгеньке прикметне тим, що це — найбільш страшне, найбільш розбите поселення Харківської області. Через його віддаленість від Харкова, з одного боку, з іншого — віддаленість від поточної лінії фронту, про нього майже нічого не пишуть ЗМІ.

Єдина згадка — це бої тривалістю п‘ять місяців, протягом яких поселення кілька разів переходило «з рук в руки»: від українців — до окупантів, і навпаки. Якщо вам у мережі траплялися віральні знімки Maxar, що ілюструють «найважчі бої у Харківській, Донецькій та Луганській областях», знайте: легендарне фото українського поля з сотнями вирв від снарядів — це знімок із села Довгеньке.

Вид на село зверху. Фото: Gwara Media
Поле у кратерах від снарядів. Фото: Gwara Media

Невидимі люди

Деокупована Харківщина повна зруйнованих доль та тривожних пейзажів: від Ізюма, де, за словами міського голови Володимира Мацокіна, знищено 80% будинків — до Кам‘янки, де не вціліло жодного. Ці картини дійсно вивертають душу, однак навіть такий масштаб руйнувань блякне у порівнянні з тим, що ми побачили у селі Довгеньке. 

Просто на дорозі до села, після останнього блокпоста на виїзді з Ізюма, лежить спалена російська техніка: тут, на межі Харківської області, після деокупації 11 вересня її ще не встигли прибрати. 

Заміновані поля з попереджувальними табличками «прикрашають» залишки снарядів, мертві, розірвані навпіл домашні тварини та обвуглені танки. 

На одному з них великими літерами написано «За Салтовку!», на інших є більш особисті повідомлення для армії РФ, як-от «За Вику Шагалину!». 

харківщина
Спалена техніка біля с. Довгеньке. Фото: Gwara Media
харківський район
Послання на обвугленій військовій техніці. Фото: Gwara Media

Мало сказати, що у селі немає жодного вцілілого будинку. Треба розуміти: тут буквально немає приміщень з чотирма стінами. Від десятків приватних дворів, шкіл та садочка, будинку культури та водонапірної башти залишилось саме лише сміття. 

Очевидно, за таких умов тут більше ніхто не живе.

Близько двох годин ми гуляли цим страшним кладовищем, знімаючи залишки снарядів у дворах, аж поки не натрапили на перших живих людей: це колишні мешканці, які приїхали, аби дістати з-під завалів особисті речі. Для чоловіка це покручені номери його улюбленої машини, а для жінки — дитячі фото доньки.

харківщина
Жінка знайшла у завалах портрети доньки. Фото: Gwara Media

Саме вони провели нас до одного з дворів на сусідній вулиці — тут нам пощастило зустріти ще кількох колишніх сільчан: Люду, Тамілу та їхніх чоловіків. Перекривши діру в стіні мішками і дощечками, поставивши нове вікно, вони тимчасово ночують у будинку, оберігаючи залишки речей від сусідів або недоброчесних українських солдатів. 

«Ми хочемо, щоб нас бачили, — майже з порогу кричить нам Люда, коли дізнається, що ми представники ЗМІ. — Хочемо, щоб почули, що ми існуємо. Ви подивіться навкруги! Як нам із цим жити?! Хто нам допоможе? Ми ніби невидимі», — жаліється жінка. 

Сусіди, що згуртувалися навколо придатного для тимчасової ночівлі дому, переповіли нам коротку історію окупації села. 

довгеньке
Дім, де ночують Таміла та Люда. Фото: Gwara Media

У перші ж дні повномасштабного вторгнення голова сільради Віталій Карамушко втік із Довгенького — село просто залишилось без влади. У вайбер-чаті старосту засуджують та називають зрадником, однак Люда каже, що не знає, як би сама вчинила на його місці. 

«Говорили, від однієї до трьох тисяч українських солдатів зайшли сюди 17 березня для оборони, спершу вони займали пусті хати», — ділиться спогадами та припущеннями Люда. Вона сама покинула село 18 березня, її сусіди — 25-го. Лише нещодавно жінка повернулась подивитись на рідний дім. 

харківщина
Місцева школа, що стала військовою базою. Фото: Gwara Media
довгеньке
Імпровізовані могили у с. Довгеньке. Фото: Gwara Media

Каже, знала і не сумнівалась, що тут буде саме так, як є — з повідомлень у ЗМІ та вайбер-чаті мешканці розуміли: від села не залишилось нічого. Але коли побачила дім на власні очі, все одно кричала від горя. 

«Чуєте, як я розмовляю?, — говорить Люда. — Це я зірвала голос від крику, коли [з моменту евакуації у березні — ред.] приїхала сюди вперше». 

довгеньке
Люда проводить екскурсію зруйнованим домом. Фото: Gwara Media

Чоловік мешканки також плакав, сидячи на руїнах свого будинку. Не так давно у нього стався інфаркт. Навряд чи їх коли-небудь визнають жертвами російської агресії — хоча тепер родина до кінця життя мусить шукати гроші на постійне лікування хворого.

Для Люди це вже не перша війна. 43-річна жінка працювала комірницею на оптовій базі у Горлівці, аж поки у 2014 році Росія не вторглася у Донецьку та Луганську області. Тоді вона «з сумкою грошей і на власному авто» втекла від війни у Довгеньке. «Іронічно, — каже жінка, — ми 8 років боялися робити ремонт, я все говорила “війна близько”. А прямо напередодні лютого зробили, обирали все найкраще». 

Люда показує вішак, міцний та якісний, що стирчить прямо посеред повністю зруйнованих стін, у купі сміття, де перемішані їжа, куртки солдатів РФ, сухпайки російської армії та уламки нового посуду. Вона плаче, показуючи на камеру залишки керамічних горщиків, які колекціонувала та вішала на паркан. 

довгеньке люда
Люда посеред руїн свого дому. Фото: Gwara Media

Свій дім Люда зняла та виклала у Tik Tok — відео вщент зруйнованого будинку набрало 4 млн переглядів. Саме завдяки горщикам його впізнав солдат з Івано-Франківщини, який вимушено користувався будинком. Пізніше він написав Люді та особисто подякував, що хата зберегла йому життя. 

довгеньке
Залишки колекції Люди. Фото: Gwara Media

Не менш трагічна історія у Таміли, в будинку якої Люда зараз ночує. Напередодні вторгнення родина зробила капітальний ремонт на сусідній ділянці для дочки, вклавши у нього всі свої заощадження — близько 300 тис гривень. 

Ми ходимо з камерами по тому, що мало би бути домом для молодої родини, дивимось на шматки абсолютно нових кафелю, шпалер, дверей, сучасних батарей, іграшок, які підкреслюють повну розруху — цей контраст між затишком та апокаліпсисом, між живим і мертвим, змушує нас здригнутися, а Тамілу безсило заплакати.

довгеньке
Таміла біля свого будинку. Фото: Gwara Media
довгеньке
Дім Таміли зсередини. Фото: Gwara Media
довгеньке
Дім Таміли зсередини. Фото: Gwara Media

Тварини, що блукають мінами

Одна з проблем знищених сіл та господарств на Харківщині — це втрачені свійські та домашні тварини. Крім будинку, Таміла також показує нам свій ангар для корів, звідки під час бойових дій зникла худоба. 

Деяких корів, свиней та гусей від голоду з‘їдали такі ж домашні тварини. Інших власноруч вбивали та їли солдати, які базувалися у будинках.

На подвір‘ї дому Таміли, де ми розглядаємо залишки дитячих іграшок та розбитої плитки, лежать кістки чогось великого — сподіваємось, просто корови. Одна корова, розповідає хазяйка, два тижні тому підірвалась на міні у дворі поруч. А ще одна — невідомо кому вона належить — приблукала до їхнього дому зі зраненим і розбитим копитом («Ймовірно, наступила на “пелюстку”»). У Таміли немає коштів, аби її лікувати, тож вона показує нам рану і перев‘язує її ганчіркою, змащуючи копито маззю Вишневського. 

До повномасштабної війни поблизу села було два великих підприємства, «Караван» та «Злагода», що створювали для сільчан робочі місця. Та все ж більшість людей, розповідає Таміла, жили завдяки тому, що обробляли та вирощували самі. 

«У нас все було, — згадує Люда, — буквально щовечора обирали, що нам з‘їсти: свинину, курятину чи качине м’ясо». 

Сьогодні ці тварини, що були майже у кожному домі, блукають замінованими полями, помирають від ран, валяються на узбіччях чи стають кормом для зморених голодом собак чи котів. Знищені врожаї та екологічна катастрофа — ще один бік російської агресії, що буквально спустошує в Україні селище за селищем.

довгеньке худоба
Хвора корова, за якою доглядають мешканці. Фото: Gwara Media
довгеньке двір
Двір Таміли, на задньому плані — зруйнований ангар для худоби. Фото: Gwara Media

Непоховані тіла

Утім, мертві тварини — це не все, на що можна натрапити у майже прифронтових селах Харківської та Донецької області.

Перші ж люди, яких ми зустріли, розповіли нам: ось уже кілька місяців як в одному з будинків неподалік лежить тіло загиблого чоловіка, якого ніхто не може поховати. 

Орієнтовно — з кінця квітня.

Поліція, що заїжджала до села, за словами Люди, відмовилась займатися померлим, порадивши місцевим або поховати його власноруч, або достукатись до родичів, або їхати писати заяву в область. 

Багатьох це навіть не дивує: адже всього у 20-ти кілометрах звідси, під Ізюмом, після звільнення знайдено щонайменше три місця масового поховання цивільних. Сотні кримінальних справ українські органи мають обробити у найкоротші строки, тож поодинокі випадки — явно не в пріоритеті.

Чоловік, що лежить у Довгенькому — це 50-річний Борис Болог, що колись працював на місцевому підприємстві та був різноробочим.

«Він загинув від російських обстрілів?», — питаємо ми. «Ні, — відповідає Люда. — Його не поранили, але через війну він втратив розум». 

Останній, хто бачив Бориса, — сусідка, що прийшла поділитись їжею 27 квітня. 

За свідченнями місцевих, вже у розбомбленому будинку без даху, повністю оголений, Борис відмовлявся від їжі — він сидів та повторював «Голод і війна, війна і голод». Сільчанин помер не від «прильоту», а від горя, у залишках того, що колись було його спальнею.

Сьогодні тіло чоловіка, яке ніхто не хоче забрати, лежить за адресою Вершина, 37. Труп уже розклався до кісток — мешканці села водили нас на нього подивитись.

вул вершина
Люда біля будинку на Вершина, 37. Фото: Gwara Media
довгеньке
Будинок, де лежить тіло 50-річного чоловіка. Фото: Gwara Media

Дорогою назад ми знімаємо на відеокамеру табличку з адресою, яку Люда ставить на цеглу зруйнованого будинку, і сподіваємось, що скоро зможемо передати цю справу в поліцію.

Та відійти від почутого і побаченого, вочевидь, нам вдасться дуже не скоро.

Що далі? 

«До цієї картини звикаєш, — раптом каже Люда на камеру. — Та як жити далі? Хіба можна щось відновити? Коли? Та й просто скажіть, як із цим змиритись?!». 

Ми розуміємо, про що говорить жінка, адже не впевнені, що самі зможемо забути побачене.

Новини про відновлення добре звучать на шпальтах газет, однак у реальності для мешканців регіонів все набагато довше, болючіше й складніше. 

Гуманітарну допомогу у Довгеньке останній раз завозили близько двох місяців тому — відразу після звільнення. Відтоді волонтери його не відвідують, а місцевої влади просто немає. Про воду, газ чи електроенергію навіть не йдеться — їх елементарно нікуди давати. Аби подати документи на відновлення житла чи хоча б домогтись поховання чоловіка у будинку поруч, місцеві мають за вказівкою поліції їхати в обласну прокуратуру. Та на які кошті купити бензин, аби дістатися міста без будь-якого громадського транспорту, залишається для людей питанням.

довгеньке школа
Поблизу школи у Довгенькому. Фото: Gwara Media

З більш ніж 450 мешканців, на думку Люди, більше половини взагалі ніколи не повернуться. Найімовірніший варіант: замість села тут буде так званий «хутір». Можливо, колись вдасться відновити вулицю чи дві, але Довгенького як такого просто не існуватиме. Ті кілька жителів, яким шкода своєї приватизованої землі, власноруч відбудують хати на певній відстані одна від одної. Інші ж — будуватимуть життя у новому місці.

Брак волонтерських організацій, що їздять у віддалені куточки регіонів — основна проблема області зараз.

Громади на кшталт Довгенького часто залишаються поза увагою великих міст та міжнародної спільноти, а їхні мешканці — поза зоною досяжності будь-якої скоординованої, цільової допомоги.

Як саме Люда, Таміла та їхні сусіди зимуватимуть, вони поки не знають. Кажуть, з одного боку, мають залишатися тут, аби спробувати вивезти майно хоча б як металобрухт та отримати мінімальні кошти для життя у новому місці. З іншого — жити взимку тут просто неможливо. 

«Якщо ви спитаєте мене, я вже нікуди не хочу їхати», — ділиться у розпачі Таміла. Попри все, вона ночує у своєму будинку з розстріляними дверима та без цілих стін.

Здається, найбільше у світі мешканці Довгенького хотіли б просто повернути назад свій дім: свої глечики та пофарбовані дитячі, «той самий вішак», пейзаж із левадою на горизонті.

довгеньке село
Таміла біля свого дому. Фото: Gwara Media
село довгеньке
Фрагмент зруйнованого будинку. Фото: Gwara Media

Сьогодні таких сіл в Україні десятки, якщо не сотні. Це необхідно розуміти, аби уявляти масштаб злочинів РФ, та масштаб задач, які постануть перед звільненою Україною.

Тисячі людей з деокупованих територій вже ніколи не повернуться до свого колишнього життя. Але так само тисячі, завдяки ЗСУ, нарешті зможуть повернутися додому.

Олена Мигашко, Сергій Прокопенко, спеціально для Ґвара Медіа.

довгеньке напис
Напис, залишений солдатом РФ. Фото: Gwara Media