До війни Камʼянка була маленьким селищем, у якому проживало трохи більше тисячі людей. Жили, як у звичайному селі: приватні будинки, школа, місцевий клуб, відремонтована нещодавно церква. Люди тут розводили худобу та вирощували городину.
Доїхати до селища з Харкова до війни можна було за дві години. Зараз дорога займає близько трьох, враховуючи блокпости та труднощі: десь розбиті дороги, десь доводиться їхати через понтонний міст, як-от зі сторони Ізюма.
Шляхом до населеного пункту проїжджаємо понівечені Ізюм та Чугуїв. Наслідки окупації там потроху зникають, проте розбиті будинки та порожні вулиці видають нещодавнє пекло.
На вʼїзді до Камʼянки зупиняємося, щоб подивитися на те, як виглядає селище здалеку.
З висоти не бачимо жодного вцілілого будинку, але сподіваємося на краще.
У Камʼянці декілька головних вулиць, вирішуємо проїхатися кожною з них у надії зустріти людей та вцілілі будівлі.
Першу вулицю обираємо навмання. Заїжджаємо і бачимо картину, як з фільму про апокаліпсис: зруйновані будівлі, спалена техніка, такі ненависні літери Z та залишки від снарядів.
Нарешті зустрічаємо першу людину. Чоловік розповідає, що він перебував у Камʼянці з початку війни.
З майже півтори тисячі людей у селищі залишилося не більше десяти – інші або виїхали, або загинули.
Юрій згадує події окупації й розповідає страшні речі: каже, росіяни, заходячи в селище, перевіряли всі підвали та кидали туди гранати. Згодом вони розгорнули базу в селі. Про це свідчать численні написи Z, V на домівках.
Вирішуємо перевірити іншу частину села.
Дорогою туди зустрічаємо багато покинутих тварин — здавалося, їх більше, ніж людей. Всі вони були голодні. Виходимо з автівки, щоб оглянутися і стаємо «заручниками» місцевих котиків. За час війни тварини відвикли від людей і от тепер почали леститися до нас. Шкодуємо, що не взяли з собою корм та ділимося з котами своїм обідом.
В цей час помічаємо інших мешканців села.
Інна разом з чоловіком приїхала подивитися, що залишилося від їхньої домівки. Вони виїхали під час війни, і зараз вперше побачили своє помешкання після деокупації.
Швидше за все, непрохані гості користалися їхнім житлом: у дворі залишки снарядів та амуніції.
Коли заходиш у дім Інни, відчуваєш великий сум: домашні фотографії, чиїсь речі — все це розкинуте та занедбане. Окупантам явно було начхати. Цікаво, чи думали вони про власників будинку, чи прокидалась у них хоч якась совість?
Сьогодні повертатися додому господарі не збираються: опалення і світла немає, відновити будинок грошей не вистачить. Навіть і речі вже ніякі не забрати.
У розмові жінка згадує про килим, який вони купили перед війною, каже: «Ніде не можемо його знайти».
Виходимо з подвірʼя і бачимо загублений килим: окупанти незрозуміло навіщо перенесли його у хатину навпроти. Судячи з написів, там продавали горілку.
Вирішуємо проїхатись до місцевого «центру»: району, де, на думку росіян, були «стратегічно важливі обʼєкти», такі як школа, місцевий клуб та церква.
Неподалеку бачимо ангари: разом із сільськогосподарською технікою росіяни зберігали тут «Гради». Заходимо усередину та бачимо спалену техніку, речі російських солдат та ще пойняте тлінням зерно.
На жаль, техніку для аграріїв та зерно вже не врятувати, а вони могли прогодувати сотні українців.
Зустрічаємо наших військових з «трофеями»: чоловіки розміновували селище та знайшли там купу сміття, залишеного російськими солдатами. Всюди, де жили, росіяни чомусь поставили DVD та телевізори. Можливо, вони дивилися на них пропагандистське кіно. Але це залишиться загадкою.
Також на місцях їх дислокації знайшли інші прикметні речі.
Загалом окупанти жили у чужих домівках, наче свині: залишали безлад, смітили там, де їли. А десь на подвірʼї лежали фото справжніх господарів хатини, нагадуючи про життя, що вирувало до повномасштабного вторгнення.
Рухаємося далі. Скрізь бачимо залишки касетних бомб — їх можна зустріти тут ледь не на кожній вулиці.
Знайомимось ще з однією мешканкою, Галиною Леонідівною. Виявилося, жінка прожила у Камʼянці всю окупацію.
У перші ж дні війни Галина отримала поранення. На питання, як лікувалася, каже:
«Тоді лікарів ніяких не було. Куля пройшла наскрізь, я жіночими прокладками заліпила з двох боків, вони мене й врятували».
Поруч із жінкою тачка — в ній мешканка возить воду та залишки російської гуманітарки. «Тільки кіз годувати воно й годиться», — каже Галина.
Перед тим, як зустріти Галину, ми побачили поруч якийсь порожній фундамент. Виявляється, на цьому місці була церква. Мабуть, росіянам вона теж здавалася «стратегічно важливим обʼєктом», адже від неї не залишилось буквально нічого.
Вже не сподіваючись нікого зустріти, їдемо на інший бік села, і там на нас чекає сюрприз: двоє чоловіків приїхали подивилися, що залишилося від їхніх домівок.
Павло пробув в окупації недовго, дуже скоро вони з родиною виїхали. У їхній оселі також жили окупанти. Чоловік гостинно запросив нас подивитися, що сталося з його домом.
На воротах відразу бачимо шість літер Z — здається, лише збочений розум міг намалювати їх стільки разів. «Гості» залишили після себе лютий безлад: залишки їжі, розкидані бутилі, на кожних дверях намальована Z або V. Чоловік розповідав, що у погребі вони мали багато картоплі, томатів та інших запасів. Звісно, всього цього вже немає.
З техніки у домі позрізали вилки. Ще й наостанок залишили «сюрприз»: на підлозі проросла кукурудза. Можливо, це робилося для того, аби там завелися миші, або просто щоб зруйнувати домівку.
Після запитання «Якою була Камʼянка до війни?» чоловік розчулився: на його очах проступили сльози.
Напередодні повномасштабного вторгнення Павло з родиною зробив ремонт: натягнув нові стелі та купив нову побутову техніку. Зараз відновлювати це немає ані сил, ані коштів.
Лише старі речі й нагадують про чудове минуле життя.
Таких історій у Камʼянці – сотні. Ми розповідаємо про деокуповані території Харківщини, адже не хочемо, щоб постраждалі від війни залишались просто сумною статистикою у пам’яті людей.
Весь світ має знати про злочини, які скоїла російська армія на території України.
Читайте також наш матеріал «З Києва вже не приїжджають». Олена Манько про звільнену Балаклію, яка потребує допомоги.
Актуальні історії з Харківщини
Надсилаємо щотижня
