Автори: експерти Центру громадянських свобод Михайло Савва, Олег Мартиненко, Скотт Мартін
Про агресивну війну Росії проти України часто говорять у контексті дронів, ракет, мінливих ліній фронту та територіальних кордонів. Але ця війна має й інший вимір — людський.
Понад 90 тисяч українців вважаються зниклими безвісти за особливих обставин. Це офіційні дані. Частина з них нині перебуває у російській неволі — і військовополонені, і цивільні. Останні опинилися за ґратами тоді, коли російські військові окуповували території, де вони жили.
У березні 2026-го в інтерв’ю виданню Axios президент України Володимир Зеленський сказав, що адміністрація президента США Дональда Трампа не бачить іншого способу завершити війну, окрім як віддати весь Донбас Росії. Але важливо розуміти: йдеться не лише про землі, а про людей, які там живуть. І окупація — це не мир.
«Ланцюг переслідувань»
Терор мирного населення — одна з технік ведення цієї війни Росії проти України. Ув’язнення людей стає покаранням за невиконання правил, встановлених окупаційною владою.
У центрі цієї системи — те, що можна назвати «ланцюгом переслідувань». Така схема повторюється в усіх окупованих регіонах.
Етап №1. Ідентифікація. Місцеві чиновники, вчителі, журналісти, волонтери та звичайні мешканці, які висловлюють навіть найпростіші проукраїнські погляди, потрапляють у поле зору окупаційної влади. Для цього іноді достатньо підслуханої розмови чи допису в соцмережах.
Росія використовує цей метод ще з 2014 року: вона протестувала його в окупованому Криму, а згодом поширила на всі окуповані території. Наприклад, у березні 2026 року в Криму заарештували жителя Алупки, якого російські силові структури звинуватили у «виправданні тероризму» через публікації у месенджері.
Етап №2. Насильницьке зникнення. Затриманих не реєструють. Їхнє місцеперебування приховують або заперечують. Родичів залишають у невідомості. Це роблять навмисно — щоб усе, що відбуватиметься далі, залишалося поза контролем.
Етап №3. Жорстоке поводження. Тортури — не виняток, а системна практика. Ті, хто вижив, розповідають про побиття, електрошок, інсценування страт, тривале позбавлення їжі та води. Сексуальне насильство застосовують як до чоловіків, так і до жінок.
«Людину виводять у коридор, де немає камер, де всі, скажімо так, для них свої. Ніхто не заперечуватиме. І там просто відбувалося побиття людини настільки, наскільки вони вважали за потрібне. Використовували електрошокери. І це при тому, що там було близько 10–12 осіб. Якщо не більше. Говорили: “Ти вже трохи пожила, ну все, достатньо. Ти вже спробувала, що це таке. Більше в тебе цього не буде”», — згадує Вікторія Андруша, вчителька, яку 25 вересня 2022 року окупанти забрали з батьківського будинку.
Під час обшуку вони знайшли в її телефоні повідомлення із чат-ботів про рух російської техніки. Вікторію звинуватили у «шпигунстві» та вивезли: спочатку тримали в імпровізованому ізоляторі в котельні сусіднього села Новий Биків, а згодом — у СІЗО в Курській області Росії. Жінку звільнили в жовтні 2023 року.
Етап №4. Судилище. Затриманих часто перевозять на великі відстані. Такі переміщення розривають зв’язки з громадами, ускладнюють пошуки і ще більше віддаляють людей від правового захисту.
Далі починається «суд», який лише імітує законність. Цивільних притягують до відповідальності за сфабрикованими звинуваченнями — екстремізм, тероризм або шпигунство.
Так адміністраторку телеграм-каналу «Мелітополь — це Україна» Яну Суворову після майже двох років незаконного утримання засудили до 14 років позбавлення волі у колонії загального режиму. Вирок ухвалив Південний окружний військовий суд Ростова-на-Дону 23 жовтня 2025 року.
Етап №5. Ув’язнення. Людей поміщають у мережу місць несвободи, де контроль мінімальний або відсутній. Умови часто є нелюдськими. Контакти з родинами обмежують або повністю забороняють. Для багатьох цей етап стає безстроковим.
Що отримає світ, якщо це не зупинити
Кожен із цих етапів порушує права людини та міжнародні норми. Але разом вони формують щось більше — систему, в якій злочини проти людяності відбуваються послідовно і підсилюють один одного.
Переслідування, незаконне утримання під вартою, депортація, насильницькі зникнення, тортури, сексуальне насильство та ув’язнення — це не окремі епізоди. Це частини єдиної, інтегрованої та навмисної структури.
Мета цієї системи — зміцнити контроль над окупованими територіями, створити атмосферу страху і примусити людей підкорятися нав’язаним правилам — правовим, адміністративним, освітнім. Послання чітке: від людей очікують покірності. Фактично окупація перетворюється на форму злочинного управління.
Це ставить перед міжнародною спільнотою питання: якщо дозволити таким системам діяти без наслідків, який прецедент це створить для майбутніх конфліктів?
Нормалізація «ланцюга переслідувань» ризикує закріпити ці практики як інструмент сучасної війни. І тоді ця модель контролю вийде далеко за межі України. Отже, питання відповідальності стосується не лише України. Завдання складне — але закон є чітким.
Залишається лише воля до дії. Якщо її не буде, ця практика стане не винятком, а нормою. І ціну за це заплатять не лише ті, хто зараз перебуває за ґратами, а й сама цілісність міжнародного права.
Колонка є типом матеріалів, який відображає винятково точку зору автора і може не збігатися з точкою зору редакції «Ґвара Медіа». Вона не претендує на об’єктивність та всебічність висвітлення теми, про яку йдеться. Редакція не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації та виконує винятково роль носія для суспільної дискусії на актуальну тему.
