«Війна вигнала нас із дому. Двічі», — сказав Іван, сідаючи на ліжку поряд зі своїм братом. Місяць тому він з родиною вирішив виїхати з Дружківки, куди до цього переїздив з Торецька. На другу евакуацію наважився заради брата, який має інвалідність.
Уже пів року в селищі Чернігівському біля Лозової працює шелтер для маломобільних людей. Його заснували харківські волонтери з ГО «Я Врятований». Люди, які не можуть самостійно про себе подбати, а також їхні рідні тут чекають на перенаправлення до спеціалізованих закладів в Україні або за кордоном.
Журналістки Ґвара Медіа відвідали шелтер та долучились до евакуації маломобільних із прифронтового міста на Донеччині.
Як живуть у шелтері евакуйовані з Донеччини
У Лозовій працює транзитний центр, який щодня приймає переселенців із Донецької області. Там люди можуть отримати допомогу та залишитись на декілька днів перед дорогою у безпечніші місця.
Через велику кількість заявок евакуація та розміщення маломобільних біженців є проблемою для транзитного центру. Тому харківські волонтери створили спеціальний шелтер для маломобільних людей. За час повномасштабного вторгнення їм вдалося евакуювати вже понад 5 тисяч осіб.
4 червня, коли ми приїхали в шелтер, тут знаходилися 17 людей. Ця цифра змінюється щодня, адже волонтери намагаються швидко допомагати евакуйованим знайти нове житло. На відміну від транзитного центру в Лозовій, у шелтері можна залишатися безстроково — щоб владнати бюрократичні та логістичні питання. Усього волонтери можуть розмістити тут до 20 людей.
Проте кількість заявок на евакуацію маломобільних людей продовжує зростати. 18 серпня Харківська обласна військова адміністрація оголосила про пʼяте за рік розширення зони обовʼязкової евакуації.
Дмитро Ложенко, керівник ГО «Я Врятований», розповів про плани відкрити у Харкові ще шелтери для маломобільних людей, евакуйованих з Харківської області. Один такий шелтер буде розрахований на 30 місць.
«Загалом ми можемо безплатно допомогти близько 90 маломобільним людям», — додав Дмитро.
Шелтер розташований у колишній будівлі школи. Більшість робітників — колишні вчителі цього навчального закладу. У приміщеннях, що раніше були класами, тепер стоять ліжка, шафи та полиці, заповнені речами евакуйованих.
Поріг шелтеру обладнаний пандусом. Ним щойно спустився Володимир. Чоловік часто виходить покурити у двір до сусідського дерева, що гіллям перетинає паркан і створює затінок на території.
Володимир жив у селі поруч із Краматорськом. Там під час російської атаки чоловік втратив ноги. Багато про поранення не каже, однак пригадує, що його одразу забрали до лікарні, прооперували та евакуювали в Лозову.
«Після Лозової відправили вже сюди. Мені тут дуже подобається, дуже гарні люди. Я тут як удома», — додав чоловік, усміхаючись.
Володимир ще не знає, куди їхати далі. Спершу треба дочекатись, коли відновлять документи, бо ті згоріли разом із його будинком. Родичів чоловік не має, тому покладається на допомогу волонтерів.
З вікна шелтеру за Володимиром спостерігає сірий кіт Тішка. Його власниця Лариса зі Словʼянська. Жінка має інвалідність з народження. Вона евакуювалася разом із подругою, яка доглядає її.
У Словʼянську жінки мешкали в девʼятиповерховому гуртожитку. Вони вирішили виїжджати, коли після вибухів у коридорі та в під’їзді не залишилось жодного цілого вікна.
Лариса поділилась, що найскладнішим для неї став пошук житла.
«Ми в шелтері вже місяць, — каже жінка. — Житла нам досі знайти не можуть, тим паче з котом».
Тішка має хворі нирки. Через обстріли та евакуацію Лариса вже декілька місяців не може купити для нього спеціальний корм, тому кіт почувається погано. Жінка хвилюється, чи витримає він дорогу до нового дому.
«Я сказала його і своєму організмам, що до кінця війни ми обидва маємо витримати», — каже Лариса.
Усі інші тимчасові мешканці шелтеру приїхали з Дружківки — міста на заході Донеччини за 12 кілометрів від фронту. Як кажуть волонтери та евакуйовані, ситуація там за останні тижні сильно погіршилась. Зараз майже всі заявки на евакуацію звідти.
«Ми з моїм сином до останнього сподівались, що обстріли ось-ось закінчаться. А воно все сильніше і сильніше», — каже Раїса із сусідньої кімнати.
Через хворобу жінка торік втратила ногу. Вона зовсім не ходить і постійно знаходиться у ліжку. Попри це вона із сином Сергієм донедавна залишалась у Дружківці, аж поки там не почастішали обстріли.
Жінка розповіла, що декілька місяців вони жили без світла та води. У їхньому районі працював тільки один магазин, куди Сергій періодично виходив, ховаючись від російських FPV-дронів.
Розповідь Раїси перериває музика. Сьогодні в шелтері запланована культурна програма. Волонтери запросили знайому ведучу підняти настрій мешканцям.
Ведуча тут уперше. Назвати імʼя та сфотографуватися соромиться. Перед виступом хвилюється, як її сприймуть евакуйовані. Із собою вона принесла реквізит: кульки, прапорці, іграшки. Каже, що старається організовувати інтерактивні концерти — проводити конкурси або танцювати разом.
Люди починають збиратися в їдальні. Ведуча вмикає на колонці «Червону Руту» — і атмосфера стає розслабленішою. Раніше напружені й сором’язливі люди починають підспівувати та підтанцьовувати.
Поки в їдальні лунає музика, коридором повільно прямує Іван. Чоловік не чекає наступної пісні, бо хоче швидше опинитися поруч із дружиною Галиною. Він старається не залишати її саму, щоб допомогти — адже через глаукому жінка не бачить.
Подружжя евакуювалося з Дружківки, після того як росіяни обстріляли їхній район. Досі невідомо, чи вцілів будинок.
«Ключі від дому завжди у нас в кишені. Хочеться сподіватись, що зможемо повернутись», — говорить чоловік.
«Рахували вибухи до 12 — і ховались у погребі…» Евакуація з Донеччини
Майже щодня хтось залишає шелтер з надією знайти новий дім. Звільнене місце одразу займають ті, хто старий дім втратив. Так нещодавно до волонтерів потрапила заявка Людмили та Леоніда зі Словʼянська.
Декілька років подружжя бореться з онкологічними захворюваннями, а війна уже втретє змусила їх шукати нову домівку.
У 2022 році вони пережили російську окупацію в рідному селищі Ярова, що за 20 кілометрів від Словʼянська. Українські військові звільнили його у вересні того ж року — і Людмила з Леонідом виїхали до Краматорська, бо потребували лікування.
Після лікарні вертатись вже було нікуди, бо у рідному місті почались активні бойові дії. Подружжя поселилось у родички в селі Черкаське. Однак 23 травня 2026 року російська ракета зруйнувала будинок, де жили Людмила з Леонідом, та ще 34 будівлі. На момент влучання їх не було вдома.
«Залишився один фундамент. Все інше — зруйноване, згоріло. Разом з усіма нашими речами згоріло», — розповіла жінка під час евакуації.
Після цього пара переїхала до знайомих у Словʼянськ. Проте залишатись тут надовго Людмила та Леонід не можуть через постійні обстріли та потребу в медичній допомозі, тож вони звернулися до волонтерів із проханням евакуювати їх.
Швидка волонтерів ледь поміщається на подвірʼї, де Леонід вже розклав сумки. Усі речі, що вони зараз мають, надали волонтери. Лише одяг довелося купляти.
«Ми у Словʼянську побули 10 днів. Коли тільки приїхали, то рахували вибухи до 12 — і ховались у погреб. А тепер тут ніяке укриття не врятує», — ділиться Людмила. Жінка пояснює, що коли вони із чоловіком нараховували менше ніж 12 вибухів, то вважали, що небезпека ще далеко, тож не йшли в укриття.
Людмила по черзі передає пакунки Леоніду, який сидить у машині. Їм обом важко рухатись та підіймати пакунки, потрібен відпочинок. Волонтери швидко допомагають завантажити всі речі. Часу на довгі збори немає, адже у місті оголошують повітряну тривогу — загроза керованих авіаційних бомб.
Перед відʼїздом один із волонтерів помічає тонкий оптоволоконний дріт, що тягнеться вздовж усього подвірʼя. Він дістає ножиці з аптечки та перерізає його. Каже, так варто робити завжди, коли бачиш оптоволокно, адже дрон може бути досі у повітрі.
Майже одразу після виїзду волонтери отримують сповіщення, що до Словʼянська наближаються російські КАБи. Швидка їде до найближчого укриття, щоб перечекати загрозу.
«Евакуація маломобільних — це складно. Кількість заявок збільшується щодня. А у нас тільки одна обладнана швидка і лише декілька броньованих автівок», — каже Денис Стоянов, представник ГО «Я Врятований», поки волонтери чекають в укритті.
Також Денис розповідає про складнощі поселення маломобільних людей. Місць у шелтері не так багато, тому треба постійно шукати, куди відправляти евакуйованих далі.
«Майже всі спеціалізовані заклади для таких людей по Україні вже зайняті, — говорить волонтер. — Поки якось справляємось, але що буде далі — складно сказати».
У підвалі однієї з колишніх шкіл збираються люди. Через декілька хвилин чутно вибухи — волонтери вирішують скоріше вирушати в дорогу, поки є час перед наступною атакою.
«Спробуємо проскочити по трасі до Ізюму, — каже Денис. — У нас є 20-30 хвилин».
Траса Словʼянськ — Ізюм вже давно стала однією з найнебезпечніших ділянок через загрозу російських дронів. Та волонтери й досі евакуйовують нею сотні людей, адже цей шлях залишається найкоротшим до безпечніших місць.
Після виїзду з міста їхати треба не менше ніж 150 кілометрів на годину через можливі атаки FPV-дронів, зокрема на оптоволокні. Волонтери постійно моніторять дронові детектори.
Раптом один із них ловить картинку. Якщо на екрані детектора волонтери побачать чітке зображення свого автомобіля, потрібно негайно вийти й сховатися. Цього разу на екрані було видно лише поля, тому волонтери їхали без зупинки.
Через пів години волонтери дістаються Ізюму. Денис розповідає, що до шелтера Людмила та Леонід їхати поки не планують, хочуть залишитися тут у родичів, бо домовилися про лікування в місцевій лікарні.
Пошук потрібної адреси займає більше часу, ніж сама евакуація. Та зрештою волонтери привозять пару до місця призначення. Наостанок Денис бажає евакуйованим здоровʼя і щоб більше вони не потребували їхніх послуг.
Читайте також
- «Вам треба довести, що ви ВПО»: з якими проблемами стикаються переселенці в Харкові
- «Евакуйовуйтеся завчасно, не сидіть до останнього»: що чекає на людей після евакуації до Харкова
