Село Піски-Радьківські знаходиться на лівому березі Осколу, неподалік місця, де перетинаються Харківська, Донецька і Луганська області. Зараз тут відносно тихо, село оговтується від окупації, в якій було з квітня по вересень минулого року. Люди починають повертатися. Відкриваються магазини, полиці яких заповнюються продуктами.
Згадки про окупацію поступово покриваються скоринкою, але слід російського солдата залишився на селі чорною плямою.
Журналісти Ґвара Медіа відвідали Піски-Радьківські до річниці деокупації, аби зафіксувати труднощі, перед якими постають місцеві.
Село
Травень. Мрячить дощ. Вологим повітрям доносяться звуки недалекої битви. За двадцять кілометрів звідси Луганська область, ще за п’ять — фронт.
15 квітня 2022 року окупаційні війська вперше зайшли в Піски-Радьківські. Російські колони йшли вулицею Миру. Вона істотно виділяється серед усіх в селі — тут не залишилося жодного цілого будинку — серед хащів видніються лише скелети хат.
— Їхали прямо по дорозі й стріляли з БТРа по хатах, — розповідає один із мешканців вулиці Віктор. — Коли вся ця «катавасія» кінчилася, дорога була всіяна гільзами. Наступного дня йшла піхота, стріляла з автоматів. Коли вони пройшли, жодної гільзи не було, все зібрали.
Родина Віктора за декілька днів втратила дві хати, а разом з ними й ціле життя.
Окупація
Перші дні окупації сім’я ховалася між стінами в будинку — дев’ять людей та сусідка.
— Як автоматники пройшли, ми вийшли у двір. Дивимося, по тій стороні ще одна колона йде. Невістка каже: «Якщо й ці почнуть стріляти, я кинусь під танк». Тоді ми перейшли в погріб.
Він був у літній кухні позаду будинку. Зараз потрапити туди неможливо — вхід завалений шифером та колодами. Заглядаю у вікно — на запиленому столі серед уламків скла залишився ящик та скляна банка, в яку б влітку планували законсервувати овочі, вирощені на власному городі.
— 17 квітня їхала колона, — продовжує згадувати Віктор. — Загорівся мотор, я не бачив техніку, бо в погребі були. Росіяни сказали, що це розмінна машина з 1,5 тоннами тротилу всередині. Видно, «хороші наєзднікі» перегріли мотор. Вибухом повалило все. У сусіда на даху досі гусінь лежить, біля хати сина ще шматок. В яму тоді завезли вісім машин сміття, дві машини жужалки [вугільний шлак — ред.] й машину щебеню, і її ще повністю не засипали.
Коли вийшли з погреба, побачили, що все навколо зруйновано: у будинку більше немає даху, вибило вікна, зруйнувало гараж та літню кухню. Скрізь сліди від куль та снарядів.
— Вилізли, а над головою одне небо, — ледве стримуючи сльози, каже дружина Віктора Валентина телефоном. Жінка майже не рухає правою рукою та ногою через інсульт.
Родина евакуювалася поспіхом, про що свідчать розкидані по всьому дворі взуття та речі. Валентину та дітей посадили на буксир. До вересня сім’я жила у кумів, потім перебралися в хату племінника, який зараз на заробітках в країнах Балтії.
— Як приїде, доведеться кудись перебиратися. Хату сина підробляємо по можливості, будемо тоді туди переходити. Скільки ж можна теліпатися по чужих хатах.
Будинок
Заходимо в будинок. На взуття одразу налипає товстий шар вологого бруду — навесні чимало дощило. Через вологу відклеїлись шпалери, а стеля поросла грибами.
— Закінчили ремонт буквально за декілька місяців до війни, — Віктор оглядає вітальню. Він знову починає говорити, голос тремтить, але чоловік намагається це приховати. — Жінка по телевізору дизайн побачила, захотіла зробити такий же в нас. Для себе робили. Як ми помремо, щоб дітям було, та й собі, аби нормально жити.
У кімнатах помітні сліди мародерства — всі ящики вивернуті. Мисливський сейф зламаний, хоча ключ лежав на сейфі. Диван затягнутий на підвіконня — імовірно, окупанти передумали його забирати.
Віктор розповідає, що впродовж тижня з початку окупації військові РФ не пускали мешканців вулиці Миру до своїх домівок. Коли ж господарі повернулися додому, побачили, що окупанти забрали мотоцикли й дві машини. З хати та погреба теж все забрали, витягли холодильник, прострелили телевізор.
— О, козак з дівчиною, — каже мій колега, вказуючи на брудну порцелянову статуетку, що сховалася в кутку вітальні.
— Остався, не забрали.
— Гарний.
— Треба його забрати з собою, — Віктор підіймає козака та обтирає його рукавом сорочки.
Відновлення
Село деокупували 24 вересня 2022 року. Окупаційні війська бігли, кидаючи награбоване. З приходом українських військових до Пісок-Радьківських повернулося життя. Втім зруйновані будинки, а разом з ними й спогади повернути не так просто. Почався затяжний етап відновлення.
— Мені дали три куски USB, 20 брусочків, брезенти та жменю гвіздків, — каже Віктор. — Я ж думав, врятую хоч стелю, як розберу кришу. Не дали розбирати, поки не пройде комісія. Тепер стеля вся впала, гриби ростуть. Ніякої комісії не було.
Програму єВідновлення уряд запустив у травні 2023 року. Спочатку давали гроші на пошкоджене внаслідок повномасштабного вторгнення Росії житло, але будинки Віктора та інших мешканців вулиці Мира під цю категорію не підходили.
— Я їздив у Борову. Всі наполягали на тому, що треба в Дії подавати заявку. У мене телефон кнопочний, у жінки теж. Треба купити смартфон, щоб Дію туди завести. А за що купити, якщо мені за світло та газ треба заплатити?
Марія
Вдруге ми приїхали в Піски-Радьківські в серпні, після запуску другого етапу єВідновлення на відшкодування зруйнованого майна. Літнє сонце неабияк пекло, тож ми поспішали на зустріч з ще однією мешканкою вулиці Миру. Знайшли її сидячою під деревом через двір від знайомого будинку Віктора.
Марія приїхала в Піски, щоб зустрітися з нами. Зараз вона живе в іншому селі у дітей. Жінка також втратила два будинки — свій та брата.
— Спочатку ховалися в сінях, де дві стіни. А оце ж як розбили, ми були в погребі. Як ми лізли в той погріб… Брату 80 років, я його ледве пропхала. Як тільки зачинила двері, воно як шарах. Тоді тихо-тихо. Вилізла, глянула — немає хати. Усе господарство розбите та зруйноване. Хата брата згоріла першою.
У жінки також кнопочний телефон, тож вона не може внести заявку через Дію. Крім того, на будинок брата немає документів, а це основна вимога для відшкодування коштів.
— Я не знаю, що нам тепер робити з документами. Буцають то туди, то сюди, а в мене нема здоров’я ходити. Я не знаю, чи варто колотиться. Мені-то кажуть, що останнє здоров’я добиваю.
Марія дивувалася, як раніше вдавалося розв’язувати приватновласницькі проблеми без документів, а тепер їх вимагають. Жінка ставить запитання, хіба це облегшить життя.
Джемма
Ми домовилися з Марією про час, коли зможемо завезти її додому, та пішли шукати останню героїню. Через поганий зв’язок неможливо було додзвонитися Джемми. Раптом нас обігнав чоловік на велосипеді.
— Ви репортери?
Виявилося, що це чоловік Джемми Сергій. З вулиці Миру ми звернули на ґрунтову дорогу. Із зелені визирнула хатинка, зустрічаючи нас собачим гавкотом.
— Села у Святогірському районі [район у Донецькій області — ред.] побиті вщент. Все розбито. А ми тут ще більш менш, — розповідає Сергій, який нещодавно повернувся з Краматорська, поки Джемма заварювала нам каву. Під ногами у неї крутився пес Степан. Зараз він лиже руку моєму колезі, хоча п’ять хвилин тому вороже обгавкував нас. На фоні йде телепрограма про інопланетян.
Сергій та Джемма родом із Краматорська, але живуть у Пісках вже декілька десятків років. На Донеччині мають родичів, які пропонували їм евакуюватися, але подружжя не захотіло залишати домашніх улюбленців.
— У нас було троє собак. І, мабуть, у них серця не витримали бомбардування — повмирали. А скільки таких, що виганяють тварин, які служили їм вірою та правдою. Я їх терпіти не можу, — зазначає Джемма.
Зараз сім’я тримає двох собак Степана та Варвару й декількох котів.
— У нас в сараї погріб, ми там ховалися, — згадує Джемма. — Як виходимо, хати немає — розбита. Думаємо, ну будемо жити поруч з коровою в сараї. Коли другий-третій прилітає, а ми в погребі сидимо і чуємо, як димом тхне. Сусід відчайдушно кричить: «У вас сарай горить». Ми як вискочили.
Пізніше виявилося, що в будинку знесло дах та повибивало шибки. Всередині все залишилося більш-менш цілим. Уламками пошкодило телевізор та деякі меблі. Подружжя перебралося в будинок загиблого сина. Всі речі перевозили тачкою. «Ми намагалися бути на видноті перед окупантами. Ви ж бачили, в якій ми посадці живемо».
— Ми боялися ночувати, ще місяць [окупації — ред.] спали в погребі. Страшно, що забіжить хтось сховатися і стрілятимуть всіх підряд. Як тільки прильоти, все кидаємо та біжимо до підвалу. Руки досі бояться, страшно таке переживати.
— Нам здається, що наш будинок розбомбили, бо онук служить у ЗСУ. Ми цього не приховували. Щоправда, довелося спалити його документи на випадок обшуків. А ще там у спальні онука замість килима на всю стіну висів синьо-жовтий. Під час переїзду довелося його сховати, бо не оминули б біди.
Після розмови просимо Джемму показати зруйноване подвір’я. Поки йдемо, розпитуємо про єВідновлення, на наш подив жінка вже оформила заяву самотужки.
— Я є і в фейсбуці, а як же, — демонструє жінка свій смартфон.
єВідновлення
У центрі села, який став значно живішим з нашого останнього візиту, зустрічаємося зі старостою села — молодим хлопцем з втомленим виразом обличчя. Він обійняв посаду випадково, думав, що швидко змінить село на краще, але наткнувся на обмеженість ресурсів, бюрократію та відсутність підтримки «згори». Просимо пояснити Марії, яка сидить в машині, як подати заяву на єВідновлення.
У деокупованих селах, що знаходяться далеко від великих міст, зазвичай велика проблема з проінформованістю населення про програми підтримки. Не всі, як Джемма, мають можливість та навички самостійно розібратися в електронних системах.
У Пісках-Радькіських заявки допомагають оформлювати в сільській раді.
— Ми допомагаємо завантажити Дію та Приват24. Людей лише просимо принести документи та фото. Оскільки люди в основному похилого віку. Ще пишемо акти обстеження пошкодженого житла, — зазначає діловод Олена.
На початок вересня в селі подали 81 заяву на відшкодування коштів за пошкоджене або зруйноване майно, прокоментували в Борівській сільраді. Втім мешканці вулиці Миру поки не зможуть отримати компенсацію, оскільки комісії, що інспектують будинки, не дали необхідних дозволів.
ЦНАПи, в яких люди можуть фізично подати заяви на єВідновлення, обіцяють відкрити до кінця року.
Читайте також
- єВідновлення: як жителям Харківської області отримати компенсацію за пошкоджене житло.
- Хронологія деокупації Харківщини: як це було.
- Замість вручну намальованих квітів — написи російських солдатів: історія одного дому в Довгенькому.
Аби творити медіа разом із читачами, ми розвиваємо Спільноту. Саме твій внесок допоможе нам купити бензин для поїздки у важкодоступні зони, ідентифікувати ще один підрозділ росіян, що атакували Харківщину, або ж зняти сюжет про мешканців міста. Долучайся!
Актуальні історії з Харківщини
Надсилаємо щотижня
