Замість вручну намальованих квітів — написи російських солдатів: історія одного дому в Довгенькому

«Тільки но моя мрія почала втілюватися, як в одну мить усе рухнуло», — розповідає Ірина, сидячи за імпровізованим столом біля зруйнованого будинку в Довгенькому.

До повномасштабної війни Ірина займалася розписом свого будинку, розводила квіти та виховувала онуків. Війна зруйнувала не тільки будинок, а й також вбила її сина. Серед троянд на городі знаходиться могила її сина. Він загинув від прямого влучання ракети в його спальню. Другий син воює. А самій жінці, через масивні обстріли села, двічі доводилося покидати свій дім.

Нині життя Ірини нагадує такі ж руїни, як і її будинок, на якому видно залишки вручну намальованих квітів.

Подобається матеріал? Долучайся до Спільноти читачів та допомагай нам розповідати більше важливих історій

Будинок та робота над ним: історія однієї мрії, знищеної окупантами

«Моя хата була розмальована як ззовні, так і зсередини. Ось тут, — вказує Ірина на зруйновану частину свого будинку, — у нас була спальня. Там був розфарбований камін. Я зробила двох янголів, які спали на хмарках».

Прямий приліт по кімнаті. Більше нічого не залишилося. Хіба що підпис «Слава России». Сьогодні життя в тій кімнаті будують лише ластівки, які звили гніздо.

У вітальні на вцілілих стінах можна побачити залишки від малюнків: Діву Марію, на яку дивляться янголята, та півня. Але будинок осипається і творчість Ірини разом із ним.

«Через те, що хата глиною помазана, нічого не сохне. У будинку велика сирість і вологість. Тому все сиплеться. Ми змогли накрити клейонкою дах, якого немає, щоб не текло. Але це не дуже рятує ситуацію», — розповідає Ірина.

«А ось тут у мене був коридор. Його теж знесло», — додає жінка. Зараз на його місці розбитий поріг до хати. А раніше цей простір був розмальований квітами зсередини, а зовні засаджений трояндами.

На стінах будинку була зображена церква на пагорбі, поруч із нею виднілося село та білі українські хатки-мазанки. Неподалік була річка й мальви.

Втім, сьогодні цього не видно. Лише маківка стирчить та видніються залишки від парубка з дівчиною, яких Ірина теж намалювала.

Розповідає, що дуже любила все українське. Навіть спеціально купляла книжки з українським орнаментом, щоб зробити дім ще виразнішим.

«Розмалювати цей будинок і зробити його гарним була моя мрія. Але що вже зробиш! Погорювали й досить. Треба далі жити», — не впадає у відчай жінка.

Ірина з дитинства захоплювалася малюванням, пригадує, як любила цей урок у школі. Доросле життя склалося по-іншому. Необхідно було виховувати синів, а їх п’ятеро. До речі, на тому зруйнованому заборі намальовано п’ять журавликів, які символізували їх. Жінці довелося багато працювати, щоб забезпечити необхідним своїх дітей.

«А вже коли пішла на пенсію, вирішила присвятити своє життя творчості тому, що найбільше подобається. Я вам скажу, це дуже кропітка робота, — ділиться Ірина. — Деколи просто не вистачає нервів, хочеться все кинути. Але трохи походиш біля стіни, вип’єш каву, заспокоюєшся і продовжуєш малювати».

Декорувати будинок Ірина почала з воріт, які зараз зруйновані вщент. Дуже давно їх поставили її діти.

«Все почалося з того, що мої сини поставили нову огорожу. Я вирішила, що хочу її розписати. Маленькими кроками, я зробила це, але якось воно не гарно з будинком перегукувалося. Тому продовжила розписувати будинок: одну сторону встигла зробити, а іншу — ні», — розповідає Ірина.

Зараз можна лише спостерігати за залишками не тільки від роботи жінки, а й від будинку: замість дверей — ковдра, замість даху — плівка. Кухні немає, їсти готують на багатті: «На вогнищі довго готувати їсти, тому зазвичай ми в сухом’ятку й ото тільки каву або чай варимо собі. Бо ще треба встигнути попрацювати».

Ось такий вигляд мав будинок до та після російського вторгнення:

«У мене й у хаті все було розмальовано. Частина малюнків збереглася, а інша — обвалилася. Якщо зайти в будинок, там постійна сирість, у мене навіть одежа залишилася завжди волога. Через це будинок ще більше обвалюється».

Щоб зробити такий малюнок на будинку, Ірина спочатку робить чорновий варіант на листочку, потім вимальовує це крейдою на стіні, а потім, поки справа доходить до фарб, ще кілька разів малюнок може переробити.

«Але пензлики теж треба підготувати до роботи. Ото купиш набір і тоді стрижеш їх як тобі потрібно, щоб зручно було малювати. Потім купую білила, фарби, наприклад, банку синьої, зеленої та червоної фарби й хімічу собі. У мене різні тони виходили, навіть баночки спеціальні були. Я взагалі цей будинок дуже довго вимальовувала, по цеглинці».

Також художниця надихається чужими розмальованими будинками, адже завжди можна підгледіти й можливо щось запозичити. Проте Ірина каже, що коли починаєш робити замальовки із чужого, рука одразу ж перероблює: «Не можу я чуже використовувати. Мені потрібно, щоб це мої малюнки були». Тому за ідею чуже взяти може, але все одно переробить на свій лад. Адже під час створення задуму на листочку уява змінюється і часто доводиться вже імпровізувати під час роботи.

«Для мене важливо було зробити свій будинок таким гарним: розмальованим та засадженим квітами. У мене навіть сусіди навпроти зробили клумби. А як інакше? Треба, щоб, коли хтось приїздив до Довгенького, завжди міг переповісти, наскільки гарне в нас село, — каже Ірина. — Коли ми їхали на Житомирщину через всю Україну, жодного такого будинку не побачили. Не розумію, чому в нас люди такі не творчі».

Втеча від війни: вимушений переїзд до Житомирщини

На Житомирщину Ірина із чоловіком виїжджали двічі: на початку, коли росіяни наступали, та в листопаді 2022, коли село активно бомбардували.

Довгеньке знаходиться на кордоні Харківської та Донецької області. Після повномасштабного вторгнення українські захисники тримали оборону села до літа. Довгеньке перебувало в окупації з 11 червня до 10 вересня.

«Ми їхали звідси, бо тут шалені обстріли. Й артобстріл, й авіанальоти. Ми виїжджали на тиждень. Сподівалися, швидко повернемося. Тільки документи із собою взяли».

Але повертатися назад було небезпечно. Тому залишилися майже на пів року.

«І от коли приїхали до Житомира, нам надали житло на другому поверсі. Там жили дві пенсіонерки та багато молодих сімей. Я побачила, що той під’їзд увесь покоцаний, гірше, ніж у кацапів, світла немає. Щоразу гидку було заходити», — ділиться першими враженнями Ірина.

Жінка довго вагалася, чи налагоджувати там благоустрій. Та все ж вирішила зробити. Придбала шпаклівку, вапно — пошпаклювала стіни, побілила майданчик. А потім ще й розмалювала.

«Я намалювала квіти, написала “Слава ЗСУ. Хай живе ненька Україна”, віночок домалювала. Пофарбувала бильця, сходинки. У квартирі кожну кімнату пофарбувала в різні кольори. Мені стало приємніше там знаходитися. Хоча, повірте, було важко малювати все, адже дуже сумувала за домом. Так сильно, що навіть думки не було, що б такого намалювати».

На той момент, поки Ірина із чоловіком перебували на Житомирщині, у село приїхав військовий у відпустку. Виявилося, це боєць 95-ї бригади, що стояла в Довгенькому.

Коли він дізнався, що тут є люди із села, пішов привітатися з ними.

Ірина каже, запам’ятала одну фразу: «Військовий бачив наше село до та після бомбардувань. Він сказав: “Ми проти вас як бомжі”, ну й поспівчував тому, що з нашим домом зробили росіяни».

Хоча життя далеко від рідної землі давалося важко жінці та чоловікові, але житомиряни допомагали.

У вересні, коли село звільнили, треба було вже повертатися. «Ми приїхали сюди і вжахнулися: речі розтаскані, усе побито, територія засипана мінами. Жах просто!».

За два місяці, десь у листопаді, довелося повертатися назад.

«Тут було неможливо: авіанальоти, обстріли, танки. Наскільки це все страшно! Але ж, розумієте, попри цей страх, цікавість бере своє. Воно бахкає, а ти виходиш на вулицю, щоби подивитися, де воно й що прилетіло».

Жінка розповідає: обстріли були настільки інтенсивними, що навіть не завжди встигали бігати з хати. За ніч могло три–чотири рази «прилетіти». Спочатку все це повз Довгеньке летіло, а потім росіяни стали хаотично гатити по всьому: «Терпіння вже не було. Якщо хоча б дві години посплю — уже добре».

«Тому ми знаємо, що таке артобстріл, авіанальоти, коли стріляють із танків. Ми із цим знайомі. Ну а тепер, коли люди стали повертатися, з’явилася нова проблема — навкруги все заміновано. Буквально вчора на сусідні вулиці двоє хлопців підірвалося».

Ірина ділиться: подеколи забуває, що її ділянка потенційно небезпечна й може ступити туди, куди не варто. Востаннє, коли рвала бур’яни із чоловіком, не побачила у квітниках вибухонебезпечний предмет темно-зеленого кольору. Добре, що побачив чоловік та попередив.

«Оце тому в сторону городу ми вже не ходимо, там взагалі все забруднено мінами. Зараз намагаємося все ж двір прибрати, повитягувати міни, огорожу поставити врешті-решт. Уже потім будемо думати про відновлення будинку, але за які гроші та якими силами — поки що невідомо».

Ну а поки Ірина не хоче про це думати та показує, які квіти залишилися зараз. Вона продовжує за ними доглядати.

Втрата сина

Син Ірини, Роман, залишився в селі на господарстві. Його вбила російська ракета. Близько пів року його тіло лежало під завалами. Про це розповів сусід, який після чергових обстрілів села шукав чоловіка та не знайшов.

Щойно Довгеньке деокупували, брат перший поїхав на пошуки свого брата. Ірина із чоловіком до цього зверталися в поліцію, та ніхто не шукав сина.

Тіло Романа родина знайшла вже сама. Воно лежало в спальні, завалене уламками від будинку. Увесь цей час біля загиблого лежав вірний пес господаря.

«Коли приїхали, пес зустрічав нас і кликав за собою, він хотів показати свого хазяїна. Увесь цей час він сидів та оберігав нашого сина. Щоб ви розуміли, поруч загинув сусід, так собаки розтягли його тіло. У нашого Ромочки воно вціліло, бо пес нікого не пускав», — згадує Ірина.

Тіло своєї дитини довелося жінці довелося збирати власними руками. «Після десятка таблеток, щоб не розуміти нічого, ми все ж це зробили. Бо емоційно це надважко й сумно. Ми не могли поховати Рому нормально на кладовищі. Їздили в морг, але тоді Ізюм тільки деокупували, там нічого не прибиралося, трупи як попало лежали, оці черв’яки… Ми так і не змогли поховати його на кладовищі».

Тому Романа поховали на власному городі. А пес, навіть коли господаря поховали, увесь час лежав біля його могили. Потім старший брат забрав тварину до себе.

«Я змирилася із цим, вірю, що тіло — це лише будинок, а душа вічна. Він інколи сниться мені або братам та попереджає про щось».

У цей час Ірина дістала із сараю сімейні альбоми. «Це те, що мені вдалося зберегти з будинків. Хоча тут і не всі фотографії».

Усі альбоми та рамки, які вона показувала, також оброблені наклейками, блискітками. Каже, що не може не обробляти речі. Це своєрідний спосіб рефлексії та дбання про предмети.

Ірина має п’ятеро синів: Саша, Льоша, Русік, Роман та Ігор. Роман загинув, Ігор зараз на фронті захищає Україну. Вони жили в селі поруч із жінкою та ще був брат Ірини. Усі хати погоріли, а росіяни позалишали свої підписи на будинках рідних.

Ігор зараз воює біля Бахмута. «Минулого разу ми з ним зв’язалися і поки ми говорили телефоном, над ним безпілотники висіли. Я кажу йому — ховайся! Надівай спідницю, хустку та біжи. А він тільки посміявся».

Ірина не хоче їхати, оскільки поруч воює її син, тут її будинок. У крайньому випадку готова виїхати в Ізюм, там стоїть пуста квартира її сестри. Можливо, родина там перезимує.

«Я взагалі-то корінна довжанка. Тут усі родичі поховані. Я тут зростала і все життя прожила. Навіть коли в Житомир їхала, я із села землі довжанської взяла, наскільки важко було села покидати…».

Будинок, який зруйнували росіяни, належав ще батькам Ірини. Жінка пригадує, як у дитинстві вони з батьками та сестрою тіснилися в ньому. Потім уже дім добудували і стало затишніше.

«Ми майже нічого не змінювали. Хіба добудували літню кухню, гараж та сарай для худоби. Тут навіть колодязь залишився ще з тих часів. Я лише розмалювала його».

Як каже Ірина, проблеми вирішуватимуть поступово. Зараз для неї важливіше, щоб із дітьми було все нормально. А будинок уже після перемоги відбудуть.

«Мені дуже соромно жалітися на свої проблеми. Нашим військовим зараз дуже не солодко. Їм значно важче та гірше».

Попри всі події, що відбулися за останній рік, Ірина не здається. Разом із чоловіком намагається навести лад у тому, що залишилося від господарства, чекає на повернення сина та планує зустрічі з онуками.

Аби творити медіа разом із читачами, ми розвиваємо Спільноту. Саме твій внесок допоможе нам купити бензин для поїздки у важкодоступні зони, ідентифікувати ще один підрозділ росіян, що атакували Харківщину, або ж зняти сюжет про мешканців міста. Долучайся!

Читайте також

• «Обрії Ізюмщини»: як локальні журналісти розповідали правду про регіон, ризикуючи життям.
• «Окупація у дітей асоціюється з підвалами»: керівниця танцювального колективу про окупований Ізюм
• «Я допомагаю тваринам, а вони — мені». Історія родини, яка рятувала тварин харківського екопарку