«Окупація у дітей асоціюється з підвалами»: керівниця танцювального колективу про окупований Ізюм

У деокупований у вересні 2022 року Ізюм на Харківщині повертається життя. Вулицями гуляють люди, які пережили окупацію або нещодавно повернулися до міста, за прилавками на ринку покупців чекають жінки у квітчастих сукнях, лускаючи соняшникове насіння, дорогами снують машини із написом «World Central Kitchen». 

Малеча вибігає з регіонального центру професійної освіти після заняття, де через п’ять місяців після деокупації почали викладати танці для дітей та дорослих. Олеся Біляга — керівниця танцювального колективу. Раніше жінка викладала у Палаці культури «Залізничник» в Ізюмі, але у 2022 році будівля була пошкоджена внаслідок російського вторгнення. Тепер Олеся повернулася до уроків танців.

Ми зустрілися з Олесею у залі для танців, щоб поговорити про життя в окупованому Ізюмі та повернення до викладання.

Втрата зв‘язку із зовнішнім світом

Збройні Сили України обороняли Ізюм з перших днів повномасштабного вторгнення, тому окупанти вдалися до обстрілів житлових кварталів. У березні 2022 року росіяни взяли місто в облогу.

— Від втрати зв’язку нас врятувала сонячна батарея. Коли росіяни окупували лише один бік міста, ми з сином ходили за продуктами пішохідним мостом, який пізніше зруйнували. Йдемо з малим і бачимо відламану сонячну батарею. Якраз до вторгнення їх почали вішати містом. Спочатку пройшли повз, а коли повертались, Артем сказав: «Мама, заберімо батарею». Я відповідаю: «Давай, спробуєш відремонтувати?», — згадує Олеся.

В батареї були уламки, тож Олеся дозволила сину забрати її, подумавши: «Вдасться — залишимо, ні — викинемо». Артему вдалося відремонтувати батарею, що допомагало сім’ї заряджати гаджети й залишатися на зв’язку. 

— Коли сонце світило, ми заряджали павербанки й телефони. Потім намагалися налаштувати радіо. Росіяни глушили наше, тому доводилося іноді й тих придурків слухати. І ось, що мене дивувало: новини розповідав точно не ізюмчанин, бо так перекривляв назви міст і селищ — ми ледве могли їх впізнати. Ще, звісно ж, була суцільна пропаганда і слова: «Сдавайся, украинский военный», «Россия победит», — каже Олеся.

26 березня 2022 року місцеві колаборанти провели окупантів у південну частину міста, що призвело до повної блокади. 1 квітня росіяни захопили Ізюм на Харківщині.

— У березні в місті зник зв’язок, але через тиждень ми з’ясували, що на дитячому майданчику ще можна його «зловити». Росіяни, коли дізналися про це, підходили з автоматами до людей, казали: «Не звоните никому, а то мы у вас телефоны заберем». Місцеві все одно приходили туди або шукали інші місця для дзвінків, що приховували від окупантів, — розповідає Олеся. 

У березні окупанти обстріляли з авіації будинки на вулицях Хлібозаводській та Першотравневій. Вибух на Першотравневій забрав життя 44 людей, десятки з яких переховувалися у підвалі будівлі.

— Наші колаборанти просували наративи, що будинки на вулицях Першотравневій і Хлібозаводській, під завалами яких загинули люди, обстріляли ЗСУ. У місті досі є люди, які в це вірять. Якось я навіть посварилася з однією бабусею, яка доводила мені, що українська армія обстрілює Ізюм, — каже Олеся.

Окупація Ізюма: військові в місті, колаборанти та російська пропаганда

— На початку окупації росіяни ходили з автоматами невеликими групами по шість людей. Напевно, щоб лякати своїм виглядом жителів. Бувало таке, що військові не пускали місцевих у свої райони або вулиці. Проте вони не знали місто так, як знали його ми: навіть я можу до свого будинку зайти трьома різними шляхами. У цьому й була наша перевага, — розповідає Олеся.

— У нас був один місяць, коли росіяни обстрілювали райони міста у конкретний час, наприклад, Гончарівку обстрілювали о дев’ятій годині ранку, потім центральному ринку об 11 тощо. До повномасштабного вторгнення ринок завжди працював до 13 години, а під час окупації лише до 11. Потім все. У місті нікого не було: всі ховалися, бо знали, що скоро будуть обстріли, — каже Олеся.

Ізюм на Харківщині за час повномасштабного вторгнення зазнав найбільше авіаударів Росії — 476.

— Якось у квітні син на другому поверсі будинку висунув руку у вікно і покликав мене: «Мамо, я знайшов зв’язок». Ми завісили картонками вікна й двері, нібито щоб захиститися від прильотів. Я звідти дзвонила своєму чоловікові-військовому і передавала дані певними шифрами. Кажу: «Поехали пять штук на первую букву моей фамилии». Так я шифрувала БТР, — розповідає Олеся.

— У нас, на жаль, багато колаборантів. До війни багато чоловіків їздили на заробітки в Москву. Ходила навіть плітка, що коли Лужков був мером Москви, він казав: «Я не знаю, где находится город Изюм, но в Москве изюмчан больше, чем москвичей». Не засуджую тих, хто їздив на заробітки в Росію, але якщо вона тобі так подобається, то залишайся там, а не тягни її в Україну, — каже Олеся. 

З 24 лютого 2022 по 3 травня 2023 року суди за участі прокурорів Харківської області винесли 140 вироків у справах за колабораціонізм (ст. 111-1 ККУ) щодо 142 осіб.

— Моя сусідка, Царство їй Небесне, жодного разу не була на заході України, але завжди казала: «Ой, эти “бандеры”». Скільки б їй не доводили, що немає у нас «бандерівців», які гноблять людей зі сходу України, вона не вірила. Коли прийшли «визволителі», в її будинку вікна цілого не залишилось, бо вони на танках там їздили — скло повилітало. Сама жінка впала чи то під час обстрілів, чи то коли росіяни знову проїжджали повз — так і померла у своєму дворі, — згадує Олеся.

— Був у Ізюма до 2014 року місто-побратим Красногорськ у Підмосков’ї. Їхні діти приїздили до нас в табори відпочивати, а наші — їздили туди. У вересні завжди в Красногорську проводили великий фестиваль, куди приїздили з Латвії, Литви, України тощо. Діти там обмінювались подарунками: в останній поїздці у 2013 латвійці подарували нам велику свічку з міста Тукумс. Я тоді забрала її додому. Коли ми сиділи у підвалах під час авіанальотів, ця свічка горіла чотири дні. Ніби привіт з минулого, — згадує Олеся й усміхається на останній фразі.

Будинок Олесі, як і більшість будівель в Ізюмі, під час окупації був пошкоджений: у травні росіяни поставили дві машини з боєприпасами між домівками. Через недбалість окупантів вони загорілися і підірвалися. На другому поверсі будинку дах пробило в кімнаті Олесі, звідки якраз вийшли жінка з сином. Батареї вціліли, але димар був пошкоджений — його вдалося відремонтувати лише після деокупації. 

— Була така історія: росіяни проїжджали повз, коли ми з сином йшли по дрова — вони зупинились і влаштували перевірку телефонів. Ми самі винні, бо варто було їх вдома залишити, але не подумали завчасно. Підійшов до нас військовий перевіряти документи. Дивиться на ID-картку дитини з таким здивуванням і запитує: «А что это такое?». Я відповіла: «Это паспорт европейского образца. Вы хоть знали, в какую страну вы едете?». Він нічого не відповів, але попросив нас показати телефони. У мене там було листування з чоловіком. Той покликав іншого військового, після чого нас відвели до розвідників. Я так засмутилась, що зв’язку не було — так би передала чоловікові координати хатинки, в якій вони сиділи. Нам поставили декілька запитань і відпустили додому, — розповідає Олеся.

На початку вересня Генштаб заявив, що Збройні Сили України прорвали фронт на Харківщині на глибину 50 кілометрів.

— Наприкінці серпня прийшов до нас мій брат і сказав, що бачив фото, де наш солдат стоїть біля стели Балаклії й тримає український прапор. Ми з малим спочатку не повірили, вирішили радіо послухати. На нашому нічого незвичайного, просто новини, а на їхньому розповідають: «Новости про Балаклею — это вранье. Ситуация в Изюме также контролируется русскими войсками», — каже Олеся.

За тиждень до звільнення міста російська армія впровадила комендантську годину з 12 години дня до 6 ранку. Якщо хтось не встигав в цей проміжок часу дістатися дому, окупанти забирали їх з’ясовувати причини перебування на вулиці. Олеся згадує історію з чоловіком, якого спіймали й посадили в БТР, де він провів годину. Згодом його відпустили зі словами, що наступного разу заберуть остаточно. 

— 8 чи 9 числа росіяни почали безжальні обстріли міста. 11 вересня брат приходить і говорить: «Наші йдуть по Чехова». До цього росіяни завантажили все на танки й виїхали. Два будинки на нашій вулиці, в яких вони жили чи зберігали боєприпаси, просто спалили. В одному навіть одного свого забули. Чи то він п’яний був, чи то спав, але можливості з’ясувати це вже немає, як і того росіянина, — згадує Олеся.

10 вересня 2022 року над Ізюмом, який був в окупації з квітня, замайорів український прапор. 12 вересня міська влада повернулася до виконання своїх обов’язків.

— Я намагаюсь завжди знайти щось позитивне навіть там, де його неможливо знайти. Наприклад, навчилась їздити на велосипеді, тому що пішки ходити було дуже далеко, почала вишивати хрестиком — навіть вишиванку собі вишила. Син прочитав 69 книг, хоча раніше йому це не подобалось. Ми всі схудли під час окупації: мама на 20 кг, я — на 15, син — на 10, — каже Олеся.

Дитинство в Сибіру й ставлення до української мови

— Я народилася в Сибіру. Перші три класи навчалася в російській школі, тому українську мову не знала взагалі. Батьки забули попередити вчителя, що я не знаю мови, тож на уроці української першого вересня мало не плакала. Усі діти підписують зошити, а я навіть не розумію слова вчителя. Перший рік отримувала трійки на уроках, а згодом вже вивчила мову. Літературу читаю зараз українською, фільми дивлюсь українською. Розмовляти вільно ще не можу, але намагаюся, — розповідає Олеся.

— Діти на заняттях іноді кажуть: «Олеся Николаевна, нам неудобно, мы не понимаем». То я їм відповідаю: «Давайте намагатися». Тяжко, бо раніше я всі хореографії викладала російською. Іноді по декілька секунд не можу згадати слово, то просто повертаюсь до учнів і показую рухи. Насправді я часто переходжу знову на російську, щоб швидше пояснити, але нещодавно помітила таку тенденцію: діти, особливо маленькі, спілкуються російською, а віршики й пісеньки можуть вивчити лише українською, — каже Олеся.

Раніше Олеся використовувала російськомовні треки, але за три роки до повномасштабного вторгнення повністю перейшла на українськомовні та іноземні пісні.

— Бувало, знайду трек російською, який чудово підходить — навіть шкодувала, що не можу під нього поставити хореографію. Зараз розумію: обирати пісні українською — це правильне рішення. Шкода, що розуміння прийшло до нас лише після початку повномасштабного вторгнення, — розмірковує Олеся.

Повернення до викладання танців

— Після деокупації я поїхала подивитися, чи вціліло хоч щось в Палаці. Росіяни використовували його як штаб. В різних залах були розкидані документи: мапа залізниці, списки з податкової тощо. В іншому кабінеті я знайшла дані про українських військових й колишніх АТОвців з Ізюмщини. Напевно, ці документи окупанти вкрали з міськради, — згадує Олеся.

Викладати танці в Палаці було неможливо через руйнування, які завдали росіяни, що використовували приміщення як штаб.

— Мені зателефонували з проєкту «Спільно. Точка зустрічі» в Ізюмі — і я вирішила повернутися до занять танцями, тому що Палац культури, в якому працювала раніше, не придатний до використання. Там жили окупанти. У Палаці немає вікон і опалення, все розбите. Раніше там знаходилась костюмерна для танцювальних колективів — одягу залишилось всього пара ящиків. Росіяни просто знищили Палац, а це пам’ятка культури ХХ століття! Ми лише нещодавно відзначили 95 років, — розповідає Олеся.

— 16 лютого ми провели перше заняття в Ізюмському регіональному центрі професійної освіти. Попередньо я обдзвонила дітей, написала їм у вайбері — прийшли й ті, хто залишався в окупації, й ті, хто повернувся після звільнення Ізюма. На першому занятті було 20-25 дітей. Зараз ми займаємось на регулярній основі — приходять новачки у віці від 4 до 18 років. Також я викладаю танці у дорослих, — каже Олеся.

Проєкт «Спільно. Точка зустрічі» спрямований на підтримку підлітків та їхніх родин, які через війну були змушені залишити свої домівки. Для дітей тут відкрили творчу майстерню, гуртки, проводять сесії з психологом і логопедом, також організовують майстер-класи й лекції. Наразі проєкт в Ізюмі має дві точки: на вулиці Княгині Ольги, 24, і проспекті Незалежності, 49.

— Окупація у дітей асоціюється з підвалами. Їм це найбільше запам’яталося — іноді малеча згадує їх у розмовах після занять. Всі ми на початку повномасштабного вторгнення переховувалися у підвалах — а це темнота, страх, вибухи. 

До повномасштабного вторгнення в громаді було зареєстровано 51 тисячу людей, фактична кількість налічувала близько 35-36 тисяч. На момент деокупації це число скоротилося втричі, але в Ізюм продовжують повертатися люди — в групах Олесі теж з’являється більше учнів.

Читайте також «”Якщо рай на землі є, то він в Україні”: як відновлюється деокупований Ізюм».

Аби творити медіа разом із читачами, ми розвиваємо Спільноту. Саме твій внесок допоможе нам купити бензин для поїздки у важкодоступні зони, ідентифікувати ще один підрозділ росіян, що атакували Харківщину, або ж зняти сюжет про мешканців міста. Долучайся!