Голодомор: мовчазний спадок України

Уляна Круча - 24 Листопада 2023 | 15:56

У 1932-33 роках населення Харківщини зменшилося майже на чверть. В області, де за тогочасним поділом були частини Сумщини та Полтавщини, від голоду помер кожен п’ятий мешканець. Загальна кількість жертв Голодомору в Україні — близько чотирьох мільйонів. Точні цифри втрат, як і справжні масштаби трагедії, досі залишаються невідомими.

Голодомор був не першою й не останньою спробою радянської влади заморити українців голодом. Втім лише трагедія 1932-33 років вважається геноцидом.

Голодомор та масові штучні голоди в Україні: різниця

Авторський підпис «Голод!!». Тіло чоловіка частково прикрите тканиною. Позаду — вже зачинені магазини та їхні вітрини / Фото: Wienerberger, Alexander. 1933. “Hungerleiche auf der Strasse.” Das Arbeiterparadies. U.d.S.S.R. (also known as the Red Album), права належать Самарі Пірс

Історикиня Ніна Лапчинська вважає, що головною відмінністю Голодомору є спланованість.

— Тоді не було жодних природних передумов для голоду. Був ретельно підготовлений владним апаратом проєкт зі знищення етнічних українців. Як головний інструмент використовувався свідомо завищений план хлібного податку. Однак якщо громаді вдавалось зібрати необхідну кількість зерна, влада вимагала додаткову норму — ще більшу. Наприкінці осені 1932, коли селяни вже віддали увесь врожай, з’явились «Чорні дошки». Покарання, коли військові оточували населений пункт, щоб мешканці не могли вийти. Тих, хто намагався, — розстрілювали. Після цього спецзагони ГПУ [каральний орган Державного політичного управління НКВС — прим. ред.] ходили по дворах та відбирали усе. Консерви, сушені фрукти для узвару навіть печі розбирали у пошуках запасів. Соління просто діставали з погребів, бочки розбивали. Для чого?

Акт про смерть дитини. В графі «причини смерті» вказано — Українець. / Фото з Державного архіву Харківської області

Промовистим доказом геноциду саме української національної групи є також текст постанови ЦК ВКП(б) і РНК СРСР від 14 грудня 1932 року, де йдеться про припинення українізації та вимогу переведення викладання в школах з української на російську мову, особливо на північному Кавказі.

Голод 1921-1923 років не був організованим — тоді посуху використали як нагоду для репресивного апарату. До того ж він відбувався й на територіях інших республік. Однак до літа 1922 ситуацію замовчували. Увесь світ знав про голод на Поволжі, а про Україну нічого не чули. Єдиний, кому вдалося достукатися до міжнародного суспільства, був Володимир Короленко. Тоді європейські організації почали годувати хоча б дитячі притулки.

Голод 1946-1947 років також не можна вважати геноцидом. Його спричинила повоєнна занедбаність, посуха та недолугість радянської влади. Росія, яка майже не зазнала окупації та руйнацій, не могла дати собі ради. А Україна, що майже вся була окупована, по якій туди-сюди пройшлось декілька армій, мала забезпечувати «братній народ» хлібом. Тож українським жінкам доводилось орати землю за допомогою корів.

Розплата за нескореність: спільне

— Попри відмінності у статусі та обставинах злочинів, що відбувались в Україні у 1921-23, 1932-33 та 1946-47 роках простежується чітка спільна риса. По відношенню щодо України репресивна держава позбавляла людей їжі в покарання за непокірність. У 20-х роках більшовики таким чином боролися з отаманщиною та гетьманщиною й мстилися.

Голодомору передували масовий опір колективізації та колгоспам. Бунти відбувалися по всій території України, в них брали участь понад чотири мільйони селян. На Харківщині, до прикладу, повстання цілком охоплювали Ізюмський та Борівський райони. «Совєтам» не вдавалося придушити опір навіть за допомогою військ. Тож вони «вдосконалили» навички 20-х років національною складовою та влаштували геноцид на землях, де проживали переважно українці.

Агітаційний плакат ОУН з кампанії документування злочинів радянської влади / Фото з архіву ОУН-УПА на території Буковини

У 46-47 роках теж використовувався попередній досвід. Але причина була іншою — профілактика опору. Тобто боротьба з гіпотетичними повстаннями демобілізованих. Радянська влада припускала, що солдати, які бачили «загніваючу» Європу, схильні до збройного спротиву — й вирішила цьому запобігти.

Я бачила готові протоколи допиту нібито організаторів цих повстань.  Детальні зізнання в організації контрреволюційного повстання та проведення агітації серед селян та робітників з формулюваннями на кшталт «поплюжив радянську владу», «вихваляв буржуазний лад». Причиною злочину в документі зазначали саме вплив перебування в Європі. Там було розписано все, включно з переліком слідчих дій та обґрунтуванням міри покарання. Єдине — замість імені — прочерки.

Вони заарештували певну кількість червоноармійців та цивільних. Інших — планували привести до стану абсолютної покори вже перевіреним методом — голодом. Однак цього разу намагання були не такими вдалими, як у 30-х. Багато українців їздило по харчі на захід України, адже там ще не створили колгоспи, проте була УПА, яка не дозволяла забирати хліб у селян.

Родинні історії

Ніна Лапчинська. Заслужена працівниця культури України, історикиня, дослідниця Голодомору (1932 – 1933) / Фото з особистого архіву

Ніна Лапчинська:

Почала вивчати тему Голодомору ще у вісімдесятих роках. Робота з архівами та свідками змінила уявлення дослідниці не лише про історію України, а й про власну родину. Зокрема, її рідний дід майже нічого не розповідав про ті події, лише іронізував, коли онука вчила радянські вірші чи переповідала пропаганду, яку вивчала в школі.

— Є така трава, яку називають «калачики», бо її сім’я на калачі схоже. Коли я була маленька, ми з іншими дітьми любили це зерно зривати та їсти — воно солоденьке, смачне. Одного разу мій дід побачив цю розвагу, сильно розгнівався та кричав: «тобі що, їсти не дають?!».

Згодом я зрозуміла, що така реакція пов’язана з його власним досвідом Голодомору. Хоча його родині відносно пощастило. Вони жили в у прикордонному селі, Зараз це Сумщина, а тоді була Харківська область. Родина вижила за рахунок того, що прадід подався в Росію, там шив тулуби й передавав харчі в село. Для цього він таємно вночі проходив сім кілометрів до лісу на кордоні, а з боку України туди йшла його дружина. 

Моя 18-річна тітка Ганна зникла безвісти під час штучного голоду 1946-47 років. Вона поїхала по продукти на захід України. Тоді вже вийшов наказ відловлювати таких «мішочників». Швидше за все, так з нею і сталось.

Спадок Імперії Зла

Плакат Нікіти Тітова до дня пам’яті Голодомору / Фото з особистої фб-сторінки художника

Після розпаду СРСР Російська Федерація була визнана державою-спадкоємицею і вочевидь, окрім місця в ООН та активів, отримала ще й традиції померлого режиму. Так, напередодні 90-х роковин українського Голодомору The Independent оприлюднило інформацію, що Росія збиралась організувати черговий штучний голод в Україні. Згідно з даними Global Rights Compliance, російська влада планувала використати майже ті ж самі схеми, що й радянська. Якщо Міжнародний кримінальний суд визнає докази GRC достатніми, на Володимира Путіна буде відкрита вже друга кримінальна справа.

Надія Лапчинська зазначає, перша — про викрадення дітей — також є традиційною для СРСР.

— Під час Голодомору багато дітей, чиї батьки помирали від голоду, вешталися вулицями міст. Їх збирали й вивозили у Росію. Деяких, особливо малих, записували за новими прізвищами та іменами, вигадували їм дати народження. Братиків та сестричок розселяли — й вони втрачали один одного. Я особисто знаю таких харків’ян, що так і не знайшли своїх родичів. Вкрадені українські діти отримували професію та роз’їжджалися на Алтай, Урал, Кемерово. Вони забували рідну мову й переставали бути носіями своєї культури. Все як зараз.

Також історикиня відзначає схожість головної причини СВО з профілактикою опору під час штучного голоду 1946-47 років:

— «Якби ми не вторглися, Україна б напала першою» — наче знову бачу ті заздалегідь підготовані протоколи з пробілами для імен.

Подобається матеріал? Долучайся до Спільноти читачів та допомагай нам розповідати більше важливих історій!

Чому родичі не розповідали про Голодомор

Для підготовки цього матеріалу я запитала співробітників Ґвара Медіа щодо історій їхніх сімей, що пов’язані з Голодомором чи одним зі штучних голодів. Виявилось: значна частина редакції пам’ятають лише часткові проповіді батьків чи смутні уривки, бо свідки подій не любили про це розповідати.

Картина Казимира Малевича, присвячена Голодомору «Людина, що біжить» / Фото з Вікіпедії

Нещодавнє міжнародне психологічне дослідження впливу Голодомору пояснює таку поведінку страхом нашкодити близьким. Втім, на думку дослідників, Голодомор є колективною травмою, що передається між поколіннями.

Тож Україні також залишився спадок — і він мовчазний. До найпоширеніших його прикмет належать:

  • ірраціональне накопичення
  • фокусування на їжі
  • страх поразки
  • культ особистих зв’язків
  • тривожність
  • зневага до офіційних інстанцій та влади

Наслідування травми відбувається переважно несвідомо: через успадкування цінностей, стереотипів поведінки та світогляду загалом. Такі травми хоч і слабнуть з часом, але мають потужний вплив на менталітет суспільства в цілому.

Найкращий спосіб їх подолати — це усвідомити.

Тож 25 листопада запаліть свічку у своїй домівці. Акція «Запали свічку пам’яті» — це вияв нашої скорботи за жертвами та віри в те, що в майбутньому подібні трагедії не повторяться.

Історії Ґвара Медіа

Це історії про безмежний страх: розповідати — бо посадять чи вб’ють, пригадувати — бо боляче, слухати — бо моторошно.

Держпром – перший радянський хмарочос, один із символів Харкова / Фото: Wienerberger, Alexander. 1933. “Hungerleiche auf der Strasse.” Das Arbeiterparadies. U.d.S.S.R. (also known as the Red Album). Private collection of Samara Pearce, права належать Самарі Пірс

Юліана Топольник

фактчек-редакторка

Село десь під Гуляйполем

Пам’ятаю розповіді про млинці з кропивою. Це моя бабуся Катерина розповідала. А готувала їх її мама, тобто моя прабабуся. Коли чула ці історії, ставало водночас дивно і страшно.

Уляна Круча

випускова редакторка, журналістка

Харків

Мій прадід по тату Лев Ніколаєв у цей період був професором кафедри анатомії в університеті та водночас очолював кабінет антропології в психоневрологічному інституті. Прабабуся Ольга Недригайлова — доцентом кафедри антропології. Втім, продовольчих карток ледь вистачало на родину — доводилось продавати якісь речі.

Вони з двома дітьми жили на вулиці Лермонтовській, у двох кімнатах комуналки, які залишились після «розселення» у 20-х роках від їхньої ж квартири.

Одного разу у двір прийшли жінка з немовлям і дід. Було зрозуміло, що це селяни в пошуках їжі. Мешканці боялися допомогти, бо визнати голод тоді прирівнювалось до антирадянської діяльності. Однак жінку все ж таки хтось забрав до себе нагодувати. Коли вона повернулась на двір з харчами до діда — той вже помер. Перед смертю він залишив напис цеглою: НАВІЩО Я ВОЮВАВ ЗА ТИХ ЧЕРВОНИХ! БОГ ВСЕ БАЧИТЬ — КАРА БУДЕ!

Мені цю історію розповіла бабуся, яка у ті часи була маленькою дівчинкою. Цікаво, що від прадіда залишились щоденники з окремим переліком. Там є пункт під назвою «Голод», але сам розділ — зник.

Красноград

У діда по маминій лінії померло шість з восьми дітей. П’ять безпосередньо від голоду, а шостий знайшов в лісі закинуту пасіку та наївся меду з воском. Вижили дід Василь та його сестра. Саме від неї мама й дізналась про «голодівку», дідусь геть нічого не розповідав про той період.

Краснодар

Мою бабусю Галю у п’ять років «по блату» віддали до закритого інтернату, де лікували від тифу, хоча вона була здорова. Бо у закладі хоч якось годували. Ризик померти від голоду був більшим, ніж від хвороби.

Алеся Ященко

координаторка, медіааналітикиня

Село Тернуватка, Харківська область.

Наших родичів якраз і переселили у село після Голодомору. Моя прабабуся Варвара Іванівна — росіянка, родом з Орловської губернії. Вона розповідала, що їх примусово завантажили у вагони та привезли у це село. Вони заходили до хат, де лежали померлі від голоду, ховали та заселялися. Четверо з п’яти привезених дітей прабабусі померли майже одразу, наче, від скарлатини. Втім, це не точно.

Я знаю про це, бо моя мама збирала всі ці дані про родину та її історію. Коли згадую, відчуваю відчай та злість, бо ця репресивна машина просто століттями вчиняє злочини, приховує їх та відчуває себе недоторканною. Вони точно не боялись, що їх за це покарають міжнародні інстанції тощо. Припускаю, що такі переселення робили, аби приховати сліди злочину, щоб не було пустих сіл.

Сергій Прокопенко

Головний редактор

Охтирський район, село Чупахівка

Моя бабуся по матері жила в Сумській області (тоді Харківська губернія), була із заможної родини. Розповідала, коли забирали усю їжу по хатах. Батько здогадався два мішки квасолі закопати у лісі. Завдяки цьому уся родина вижила. Ніхто не помер. Але люди довкола голодували. Бабусю звали Мартишко Ірина.

Наталя Старченко

комунікаційна менеджерка

Село Карасівка, Золочівський район, Харківська область.

Мій дідусь Лисак Олександр Павлович народився 20 жовтня 1940 року. Його батьки Лисак Павло та Лисак Агрипина були вихідцями з родин так званих «куркулів». Батьки прабабусі Михайло та Наталя Курочка мали в господарстві власний млин та вісім робітників. Михайло був «писарчуком» прокурора в конторі, що знаходилась на території нинішнього Держпрому.

Прабабуся Агрипина працювала кухаркою на кухнях пана Павла Дмитровича Хрущова. Той розплачувався золотими прикрасами. Саме завдяки ним жінка якось змогла зберегти життя своїх дітей — вона обмінювала прикраси на продукти.

Моєму дідусеві Олександру було тоді шість років, і трагедія голоду надовго залишилася в його свідомості. Памʼятаю, що він, вже у солідному віці, мав звичку збирати у свій двір усе, що «погано лежить». Це були шматки металу, деревина, старі деталі від машин та купа іншого умовно корисного дрібʼязку. Багато людей вважали це дивацтвом та манією, але трохи пізніше я зрозуміла, що причина тому — важкі роки голоду, які йому все ж пощастило пережити.

Він був добрим, годував усіх цуциків навколо, забирав додому собак і котів, рятував їх від капканів.

Водночас дідусь був жадібним до їжі та завжди трохи переїдав, хоча все життя був високим та худющим. Завжди їв однією ложкою та у будь-якій незрозумілій ситуації пив чай, цей процес його дуже заспокоював.

Моя мама знає цю історію від прабабусі, а я — від мами. Сам дідусь пережив війну та голод малим, і це був для нього вкрай травматичний досвід, тож взагалі не говорив про це. Жахливо, що під час повномасштабного наступу 2022-2023 це село та сусідні зазнали великих руйнувань, майже всі люди виїхали, тварини там ходили самі — жахлива картина.

Яна Слємзіна

редактор:ка англомовної версії, журналіст:ка

Миргород

Це історія прабабусі Тасі, що померла минулого року. Народилась у 1926. Через те, що родина жила в місті, їх не дуже торкнувся Голодомор. Її мама шила, а за роботу отримувала їжу. Але часто бувало таке, що до Миргорода з сусідніх сіл приходили люди у пошуках їжі. Нерідко ставалось так, що селяни помирали прямо на вулицях. Одного разу, коли прабабусина мама спустилась у комору (підвал), там лежала мертва дитина. Вочевидь вона забралась туди по харчі, але поїсти так і не встигла.

Бабуся почала розповідати про своє дитинство, коли вже була стара. Голодомор вона називала «голодовкою». Але в ретроспективі, завдяки бабусі, ми зрозуміли, що таке травма поколінь. «Поїж жирненького», «Треба доїдати все до кінця» «Що значить ти не хочеш?». Мені ця травма відгукнулась, коли почалось повномасштабне вторгнення. Я прочитала новини про те, що росіяни крадуть зерно і відчула потужний страх, такий, що називають «волосся встало на загривку». До того я знали про Голодомор й про те, що його спричинили росіяни. Втім новина про зерно стала тригером для того, щоб глибоко відчути цю родинну травму.

Дар’я Котєльнікова

Діджитал-редакторка

Нижні Сірогози, Херсонська область

Під час штучного голоду 1946-47 років моя прабабуся Єфросінія Солодова мала двох зовсім маленьких дітей. Вона десь зібрала трохи пшениці, на чому її спіймали та хотіли забрати чи то в Сибір, чи то вбити. Але все село вступилося, мовляв, в неї двоє дітей, куди ви її забираєте. Зрештою її відпустили.

На бабусю, що тоді була маленькою, пережитий голод мав величезний вплив. Скільки я її пам’ятаю, їла все: що пропало вже, що не доїли чи збирались викинути. Хоча в домі завжди було достатньо їжі, у неї не було стопу. А ще дивні поєднання смаків та продуктів: їла солодке з солоним, могла гущу від кави змішати з чаєм, залити окропом та додати туди йогурт. У неї наче був страх, що їжа закінчиться.

Читайте також:

Аби творити медіа разом із читачами, ми розвиваємо Спільноту. Саме твій внесок допоможе нам купити бензин для поїздки у важкодоступні зони, ідентифікувати ще один підрозділ росіян, що атакували Харківщину, або ж зняти сюжет про мешканців міста. Долучайся!

Якщо ти знайшов помилку, виділи потрібний фрагмент та натисни Shift + Enter.