Шостого серпня 2023 року Мінреінтеграції заявило, що на Сумщині працює контрольно-пропускний пункт «Колотилівка — Покровка». Через нього громадян(-к)и України можуть виїхати з Росії та окупованих територій. Щоденно через гуманітарний коридор прибувають близько 100 людей. Ті, хто потребують прихистку та допомоги, мають два офіційні маршрути: через Суми в Київську область та на Харківщину.
«Було страшно залишати дім, але мій чоловік міг не дожити до деокупації. Такого я б собі не пробачила», — каже жінка, яка евакуювалася з окупованої території.
У Зерновому Харківської області українська волонтерська організація «Шлях України» облаштувала шелтер. Тут надають прихисток, їжу, первинну психологічну допомогу, допомагають оформити документи. Зокрема, фонд «Лікарі без кордонів» проводить групові та приватні сеанси психотерапії. За п’ять місяців існування транзитного притулку приблизно 2650 людей знайшли тут прихисток.
Герої(-ні) репортажу, які евакуювалися, з міркувань безпеки просили не вказувати імена та не робити фото облич, адже на окупованих територіях досі перебувають їхні близькі та рідні.
Як працює шелтер у Зерновому
Після проходження КПП на Сумщині людей забирають волонтери, які відвозять їх в Харківську область. Вночі переселенці прибувають в шелтер, де можуть відпочити декілька днів перед дорогою. Тут їх зустрічає адміністраторка Світлана, яка допомагає розміститися й забезпечує необхідним для комфортного перебування. Також в шелтері працюють психологи та юристи.
— Люди часто втомлені й знервовані після дороги, але навіть в такому стані постійно кажуть: «Дякую», — каже психологиня шелтеру Дарина.
Керівник благодійного фонду «Шлях України» Віталій Дмитрук розповідає, що вони з командою з першого дня повномасштабного вторгнення займаються евакуацією людей. Рік тому помітили, що в області немає комфортних умов для проживання евакуйованих, тому вирішили власноруч створити шелтер.
Шлях, який долають люди з окупованих територій, залежить від взаємодії багатьох організацій. Так, Команда Helping to leave займається координацією переселенців з окупованих територій, зони бойових дій та українців з Росії. Коли люди дістаються місць, де можна перетнути кордон, їм допомагає благодійний фонд «Шлях України» в партнерстві з іншими організаціями.
— Якщо людина збирається їхати в інше місто, ми передаємо інформацію про переселенця партнерам в тому регіоні, аби вже вони продовжували допомагати. Головне — не залишити без допомоги тих, хто цього потребує, — ділиться Віталій.
Подобається матеріал? Долучайся до Спільноти читачів та допомагай нам розповідати більше важливих історій
У триповерховому шелтері одночасно можуть проживати 100 людей. Зазвичай евакуйовані не залишаються більше ніж на декілька днів, але Віталій зазначає: «Тут можна жити стільки, скільки буде потрібно». У прихистку облаштовані спальні кімнати, душові й туалети на кожному поверсі, зали для відпочинку й спілкування, кухня, зона для дітей та ліжка для маломобільних людей на першому поверсі.
Евакуйовані люди відчувають різницю у ставленні українців та росіян. Кажуть, що в Україні почуваються комфортніше й мають більше свободи. В окупації ж постійно потерпають від агресії та обмежень: не можуть вийти з дому через страх, що їх вивезуть в Росію або відведуть «на підвал».
— Тут люди нарешті починають говорити те, що не могли сказати протягом тривалого часу в окупації. Вони добре розуміють, хто їхній ворог, — говорить психологиня шелтеру Дарина.
Світлана і Володимир
У світлій залі шелтеру сидить самотня жінка з двома невеликими сумками біля ніг. У них помістилося майже все життя літнього подружжя.
— Я втратила майже все. Мені страшно, але я знаю, заради кого і чого це роблю, — говорить жінка.
Світлана з чоловіком Володимиром жила в окупованій Луганській області з 2014 року. Через дев’ять років вони вирішили виїхати до дочки в Харків. 10 місяців тому їхній син, який пішов добровольцем в Збройні Сили України, загинув під Соледаром. Звістка про смерть хлопця спровокувала погіршення здоров’я Володимира — у чоловіка загострився цукровий діабет. Подружжя не приймало російське громадянство, тож в госпіталізації та видачі інсуліну Володимиру відмовили.
Світлана та Володимир виїхали до Харкова, адже чоловіку потрібні належне харчування та догляд лікарів.
Подружжя дві доби діставалося з Луганської області в Сумську. Працівники ФСБ щоразу прискіпливо перевіряли їхні документи, адже дочка Світлани та Володимира — українська поліціянтка.
— Ми перетинали кордон пішки. Пам’ятаю, поруч з нами йшли люди в інвалідних візках, колеса яких відвалювались на кам’яній дорозі. Навіть не уявляю, як їм складно було проходити цей шлях, — згадує Світлана.
Люди кажуть
Евакуйовані часто порівнюють життя в окупації з в’язницею: ніби знаходишся вдома, на своїй землі, але не маєш відчуття свободи. Чоловіки розповідають, що не виходили з дому, бо їх могли забрати в катівні чи мобілізувати в армію Росії. Дехто зникав безвісти.
На окупованих територіях вулицями ходять озброєні групи, які змушують приймати російські паспорти. На відмову погрожують забрати «у відповідну установу на розмову» або не дають можливості працювати, отримувати виплати, виїжджати за межі населеного пункту. За розповідями евакуйованих, російські солдати постійно п’ють, займають покинуті квартири або будинки, почуваються «царями на цій землі». Деякі окупанти досі вважають, що прийшли рятувати людей «з-під гніту колективного Заходу» та воювати з угрупуваннями НАТО. Попри пропаганду, багато українців на окупованих територіях вірять в перемогу і чекають на ЗСУ.
На окупованих територіях часто немає зв’язку з Україною та доступу до інформації. Люди залякані й не мають уявлення, що відбувається в країні. Багато хто розповідає, що, за словами окупантів, Харків повністю зруйнований. Люди бояться покинути дім, проте іноді залишити будинок змушують обставини.
— Ми займалися евакуацією з Херсона, коли Каховську ГЕС підірвали — люди казали: «Від мого будинку нічого не залишилось, а відбудову ніхто не планує», — згадує керівник фонду Віталій.
Працівники шелтеру згадують історії катувань, які їм розповідали люди з окупованих територій: знущання, тиск, погрози та побиття. Нещодавно допомогти з евакуацією попросив Артем — чоловік, який жив в окупації з лютого 2022 року. Російські військовослужбовці у катівнях вибили чоловіку зуби.
— Знаєте, я помітила таку тенденцію: люди, які пережили травмуючі події, все одно впевнені, що далі все буде добре. Вони іноді не мають конкретного плану на майбутнє, документів, житла або родичів, але відказують: «Я знайду роботу, побудую новий будинок, заведу друзів». Люди вириваються з місця, де зупиняється розвиток і щасливе життя, тому тут відчувають наснагу і свободу, — каже Дарина.
Батько Артема помер, тож у чоловіка не залишилось родичів. Проте після оформлення документів та відновлення в лікарні він збирається вступити до лав Збройних Сил України. Чоловік прагне знайти новий сенс життя.
Читайте також
- Як в 11 років зробити власну пасіку. Історія Єгора із села Веселе
- «Мене зґвалтував російський військовий». Сексуальне насильство як воєнний злочин
- Жаннета Соловйова: деколонізація, кохання та спогади
Аби творити медіа разом із читачами, ми розвиваємо Спільноту. Саме твій внесок допоможе нам купити бензин для поїздки у важкодоступні зони, ідентифікувати ще один підрозділ росіян, що атакували Харківщину, або ж зняти сюжет про мешканців міста. Долучайся!
Актуальні історії з Харківщини
Надсилаємо щотижня
