«Я ніколи не думала, що буду створювати мурали»: розмова з художницею Настею Худяковою

Настя Худякова створює мурали та викладає художню майстерність. Ми вже писали про участь Насті у Дуже цифрових резиденціях та її мурал з косатками, занесений в українську  Книгу рекордів Гіннеса. Цього разу ми з Настею поговорили про її становлення як художниці та шлях у мистецтво. 

Зараз Настя має власну майстерню в Будинку художників, викладає дітям і мріє створити мурал у Києві. Про роль жарту в роботі і серйозне ставлення до всіх своїх ідей, про те, як знаходяться проєкти і продаються художні роботи, розповідаємо далі.

Мені здається, що я малювала завжди. Не пам’ятаю, щоб колись я займалася чимось іншим. Усі шкільні плакати малювала я. Мене постійно відправляли на якісь конкурси та виставки. Тож у мене навіть не було думки про те, що я можу займатися чимось іншим. Творчість була в моєму житті в різних проявах завжди і, певно, те, чим я займаюся зараз, – це результат довготривалого пошуку свого напрямку. Це життя, яке я проживаю, і шлях, яким я йду.

Мої батьки абсолютно не пов’язані з творчістю. Хоча я вважаю, що творчість є в будь-якій діяльності. Моєму батькові завжди хотілося, щоб я моделювала взуття і була частиною сімейного бізнесу. Тож мене віддали в художню школу з перспективою, що я займатимуся взуттям, але це переросло у щось масштабніше. Врешті всі щасливі, і моя родина підтримує мене. Думаю, що, якби в моєму житті не було творчості, я б займалася суспільними проєктами, організовувала б їх. Мені дуже подобається робота з людьми. Саме тому я викладаю – спілкування наповнює та надихає мене.

Усі проєкти, в яких я беру участь, знаходяться самі. Це такий процес, який поки що мені до кінця незрозумілий. Я просто працюю, малюю, щось створюю, а воно саме знаходить своє застосування. І сказати, що я ніколи в житті не буду моделювати взуття, я не можу. Можливо, колись я прийду до цього. Поки що мені цікаво працювати зі стінами, з великими форматами. Усе йде від внутрішнього бажання, а життя вже направляє до того, чим варто займатися.

Я вважаю, що якщо ідея прийшла саме у твою голову — це означає, що Всесвіт дарує тобі цю ідею і чекає на твою відповідь. Я працюю з думкою про те, що все, що приходить у мою голову, я маю реалізувати заради якоїсь високої мети: можливо, хтось побачить щось у моїх роботах, якось переосмислить для себе щось. Я вважаю, що мистецтво може змінювати світ, а творчість змінює свідомість людей. Ці думки надихають мене на те, щоб продовжувати створювати та працювати далі.

Я ніколи не думала, що буду створювати мурали. Коли вступала в Харківську академію дизайну та мистецтв на катедру монументального живопису, я взагалі не уявляла, що там розписують стіни. Я думала, що «монументальний живопис» – це просто великі картини. Коли ми почали займатися цим, я зрозуміла, що мені це подобається. Однак навіть до вступу в інститут щоразу, коли я бачила мурали в міському просторі, я не розуміла, як це взагалі можливо зробити, і в мене навіть думки не було про те, що колись я теж буду створювати щось подібне.

Я не хочу розповідати про те, що я хотіла сказати тією чи тією роботою. Мені хочеться, щоб люди побачили в них щось своє. У мене є серія робіт «Я бачу знаки». Тема знаків взагалі дуже близька мені. З одного боку це такий стьоб на те, що мене оточує, а з іншого — в кожну роботу я вкладаю певний таємний сенс, про який, певно, ніхто й ніколи не дізнається. 

Тема знаків та випадковостей переслідує мене все життя. Перший свій мурал я зробила випадково. Я працювала в Репінці і мені запропонували зробити розпис – це був герб Харкова. Ніхто з викладачів не міг цього зробити, адже всі вони були у віці, а молодих та активних художників ще якось не було. Тож я була єдина, хто потенційно міг це зробити. Звісно, я погодилася і подумала «поліземо на стіну і зробимо все». Мені неймовірно сподобалося тоді, навіть попри жахливі погодні умови: йшов дощ, було жахливо холодно, але це був неймовірний драйв, адреналін та кайф від виконаної роботи. У результаті приходить розуміння того, що до тебе ця стіна була гола-сіра, а за тиждень ти створюєш на цьому місці якийсь проєкт. Фізично я була виснажена, що потім аж не могла встати і тримати пензлик, але внутрішньо зарядилася та наповнилася від виконаної роботи на те, щоб працювати ще більше.

Під час робочого процесу завжди є якісь ідеї та проєкти, які відкладаються і накопичуються. Тож у момент творчої кризи в мене завжди прокидається бажання реалізувати якісь задуми, про які я давно мріяла і які постійно відкладала. Будь-яку кризу я лікую серйозною роботою, навантажую себе так, щоб аж взагалі не відчувати, що щось відбувається не так.

Я дуже самокритична. У кожному своєму проєкті я бачу недоліки і водночас кожен свій проєкт дуже сильно люблю. Для мене це не лише готовий продукт. Це ціла історія, яка складається власне з процесу народження, створення ідеї, її реалізації та всіх людей, з якими знайомишся і контактуєш під час проєкту. Наймасштабнішим серед усіх моїх проєктів, звісно, є 28-метровий мурал з косатками, який побив рекорд України і занесений у Книгу рекордів Гіннеса. Усе життя я думала, що рекорди б’ють спортсмени або люди з якимись надздібностями, але не художники.

Усе, що ми робимо, навіть маленька замальовка на клаптику паперу, колись може перетворитися на щось масштабне. У мене є мурал «Час правди». Він був створений за ескізом, який я робила як семестровий проєкт на третьому курсі. Ця історія про те, що в житті важливо ставитися до всього серйозно і віддаватися на всі сто відсотків, навіть у найменших і нікому не потрібних, на перший погляд, проєктах. Ніколи не знаєш, у що це виллється згодом і чим це може стати для світу.

Я поважаю все, що роблять люди. Навіть, якщо це людина, яка пише картини без жодної художньої освіти, це круто, я поважаю її. Я знаю, яка це праця і що це її спосіб виявити себе. Я не можу сказати, що мене надихає хтось конкретний. Я постійно змінююся, мої погляди та інтереси змінюються. Дуже люблю Романа Мініна. Він про це не знає, але він для мене авторитет.

Усе найприкольніше починається із жарту. На моїх перших персональних виставках мені якось сказали: «Настю, до тебе приходять люди, а ти їм нічого не віддаєш. Ну зроби ти якісь стікери, щоб людям приємно було». Після цього я дійсно подумала, що було б круто зробити щось таке, що, прийшовши до мене на виставку, людина може забрати із собою. Жартома я зробила стікери своїх робіт у золотих рамах, використовуючи ідею про те, що справжня картина має бути у величезній золотій рамі. Потім люди почали клеїти їх в абсолютно різних місцях і надсилати мені фотографії. Я помітила, що іноді сюжет картини дуже змінюється залежно від місця, в якому цей стікер наліплений. У мене була робота Future, її ідея – про те, що ми маємо будувати наше майбутнє. Коли цю наліпку наклеїли на кладовищі, я побачила, що зображення зовсім змінило своє значення і почало транслювати те, що майбутнє в нас лише одне. Пізніше я додала до цих стікерів підписи з назвами робіт і посиланнями на мої соцмережі. Це так закрутилося, що люди почали клеїти їх у різних країнах: на Мальдівах, наприклад.

Трапляються складні замовники, з якими було нелегко порозумітися. Іноді ми щось змінюємо так, щоб це влаштовувало і мене, і замовника. Важливо домовлятися на етапі ескізу. Однак буває так, що після затвердженого ескізу і виконаної роботи замовник каже, що хотів би змінити відтінок одного з кольорів. Це навантажує, але я спокійно перероблюю це. Іноді щось не так трапляється у процесі: наприклад, будівельники не привезли фарбу вчасно. Це дрібниці, які загартовують і роблять мене сильнішою.

З кожним днем усі мої мрії дуже змінюються і трансформуються. Те, що було масштабним учора, сьогодні вже не таке велике. Хочеться розширювати кордони, працювати в інших містах та країнах, створювати якісь значимі проєкти. Я не будую планів, щодня життя диктує мені свої правила та ритм. Дуже хочеться зробити мурал у Києві. Можливо, це якось банально звучить, але це наша столиця. Там дуже багато крутих робіт і муралів, створених знаменитими художниками з різних країн. Бути в одному ряду разом з цими людьми – це дуже велике досягнення. На мою думку, найцікавіші проєкти – це ті, в яких ти зіштовхуєшся з іншими людьми, іншою культурою та менталітетом. Це розвиває тебе як художника і сприяє творчому процесу.

Я почала помічати, що мене надихає не лише гарне і позитивне, але й щось негативне. Коли все рівно – воно взагалі не чіпляє, а спалахи «гарно» чи «погано» надихають, мотивують та надають сил. Також надихають коментарі важливих людей. Коли говорять щось негативне, ти замислюєшся, починаєш переосмислювати та змінюватися. Тобто критика спонукає до змін і допомагає знайти правильний шлях. Випадковий коментар перехожого може змінити все твоє життя. Потрібно звертати увагу на критику, але відбирати з неї конструктив.

Більшість моїх робіт продаються через компанію-посередника. Вони беруть доволі великий відсоток за свою роботу, тож художник отримує меншу частину від прибутку за свої роботи, але це надійно і ти маєш стабільність. Таким чином щомісяця продається по декілька моїх робіт. Компанія має базу перевірених замовників і в далекій перспективі така взаємодія вигідніша, ніж декілька клієнтів з хорошими пропозиціями, але й з великими ризиками та проблемами, які можуть чекати під час продажу.

Нещодавно я отримала студію в Будинку художника в пожиттєве використання. Їх видають художникам, які стоять у черзі, але за студію все одно необхідно сплачувати оренду. Перевага цих студій у тому, що там усе створено під запити художників: широкі двері, високі стелі та вікна на всю стіну, щоб якомога більше сонячного світла потрапляло у простір. Зараз на нашому четвертому поверсі роблять ремонт, після якого ми з художниками-сусідами плануємо розмалювати коридор. Більшість часу я все ж таки працюю вдома, а студія стала місцем зустрічі з друзями та проведенням атмосферних творчих вечорів. Там я викладаю дітям, ми слухаємо з друзями музику, а ще там починає збиратися маленька бібліотека з художніх книжок, які мені віддають знайомі. У час заходу сонця вся кімната наповнюється золотим світлом, а ввечері можна спостерігати захід сонця та розглядати нічне місто.