Абревіатура «ПЕН» (PEN) утворена від англійських слів poets, playwrights, essayists та novelists (поети, драматурги, есеїсти та романісти). Людей таких спеціальностей і об’єднує міжнародна організація, в Україні заснована 1989-го року. Сьогодні Український ПЕН – це 130 письменників, журналістів, перекладачів і науковців, правозахисників, культурних менеджерів з метою захисту свободи слова та прав авторів, сприяння розвитку літератури та міжнародному культурному співробітництву. Ми поговорили з виконавчою директоркою ПЕНу Тетяною Терен про діяльність організації та культуру загалом.

 

Ви давно стежите за літературним процесом і берете в ньому участь. Якщо рахувати від початку роботи в журналі «Березіль», то це вже 15 років. Як вам здається, які позитивні зміни відбулися протягом цього часу в українському літпроцесі, а які проблеми досі актуальні? 

Ці зміни колосальні, тож їх вдасться описати в межах нашої розмови хіба що пунктирно. Мої головні асоціації з тими часами – книгарня «Книжкова арка» і артклуб «Остання барикада» в Харкові. Саме там відбувалися зустрічі з письменниками, зокрема пригадую презентації перших романів Сергія Жадана, Ірени Карпи, Любка Дереша, Світлани Поваляєвої. Культура презентацій і промоція книжок у ті часи ще тільки зароджувалися. Безліч книжкових ніш лише починали заповнюватися. Новинок виходило в рази менше, і ми встигали їх усі прочитати й обговорити. Звідтоді з’явилися десятки нових важливих імен у літпроцесі. Були засновані нові видавництва. Окрім Форуму видавців у Львові, набув такого ж значення Книжковий Арсенал у Києві, і були засновані ще десятки книжкових ярмарків і фестивалів в інших містах. Сам літературний процес перестав бути напівволонтерським захопленням, а перетворився на повноцінний  книжковий бізнес із ринковими правилами і стандартами якости. Твори українських авторів почали перекладатися за кордоном, а наші письменники отримали чимало престижних міжнародних літературних нагород. 

Тож зміни в літпроцесі за ці роки не вмістити в одну коротку відповідь. Водночас у нашій літературній екосистемі є складові, які за ці роки занепали чи так і не розвинулися, але без яких літпроцес не буде повноцінно розвиватися. Я би виокремила кілька таких складових. Із глобальніших – у нас критично мало книгарень, через що у менші міста сучасна українська література майже не потрапляє. Ще одна прогалина – літературні медіа, яких у нас, по суті, на сьогодні немає, поза тим вони виконують кілька надзвичайно важливих функцій: дають майданчик для авторів-початківців, показують зріз літературного процесу, сприяють розвитку літературної критики. На жаль, критика за ці останні роки у нас переважно перетворилася на добірки анотацій чи коротких відгуків. Це спричиняється до того, що в Україні щороку виходять сотні знакових видань, але вони не осмислені й не вписані в історію літератури. Також мені бракує в Україні літературних премій і конкурсів, які є теж важливим інструментом для підтримки авторів і промоції книжок.

Дискусія ПЕН «Що дасть нам силу?» в межах фестивалю Via Carpatia у Львові, вересень 2020 року. На фото: Тетяна Терен, Іван Андрусяк, Ія Ківа, Катерина Калитко, Андрій Курков

Нині в різних дискусіях багато говорять про значення інституцій. В Україні діє Інститут книги, який ви починали розбудовувати, Український інститут, Український культурний фонд. Для кого насамперед вони важливі: для держави, для культурного класу, для споживачів культури? Чи можна вже говорити про певні результати їхньої праці і якось їх оцінювати? 

Найважливіше завдання цих інституцій – налагоджувати діалог між культурним сектором і державою. До цього в мистецьких колах вважалося, що співпраця з органами влади неможлива: всі повторювали, що найкращий сценарій для культури – щоб держава не втручалася і не заважала. Ці інституції з’явилися після Революції Гідности – в той час, коли активна частина суспільства усвідомила, що державні установи не можуть існувати окремо від громадських ініціатив, що між ними має розпочатися взаємодія – інакше зміни в державі не відбудуться. З цієї позиції поява Інституту книги, Українського культурного фонду та Українського інституту є великою перемогою, адже ці інституції показали культурній спільноті, що співпраця з державою можлива.

Надзвичайно важливе досягнення Українського інституту книги за цей час – поява програми Translate Ukraine, завдяки якій усе більше українських книг перекладатимуться іноземними мовами. Якщо ж говорити про Український культурний фонд, то їхня головна цінність у тому, що вони дали можливість втілитися в життя сотням культурних проєктів – у надзвичайно різних жанрах і форматах. Це також сприяло появі нових культурних менеджерів і команд, культурній децентралізації і впровадженню культурних ініціатив не тільки в найбільших містах України. Насправді ці інституції ще перебувають на етапі пошуку своєї сталости, але вже років за п’ять ми побачимо, як сильно вони змінили культурне поле всередині країни і рівень впізнаваности України за кордоном.

Зараз ви працюєте виконавчою директоркою Українського ПЕН. На сайті ПЕН написано, що «на відміну від інших професійних організацій, в основі ПЕН насамперед – спільні цінності». Про які саме цінності йдеться і як члени ПЕН відстоюють їх у професійній діяльності?

Ці цінності не є чимось ефемерним, адже вони прописані у Хартії Міжнародного ПЕН – головному документі для всіх ПЕН-центрів з 1921 року. Автори приходять у ПЕН, якщо вони відчувають, що їм важливо не просто розвиватися у своїй сфері, але й висловлювати позицію, проявляти солідарність, сприяти змінам. Тож насамперед ПЕН є правозахисною організацією, і наша особливість у порівнянні з іншими громадськими організаціями – у поєднанні культурної і правозахисної складових. Завдяки об’єднанню наших зусиль ми можемо реагувати на порушення прав і свобод авторів в Україні; говорити про ці випадки на міжнародному рівні; промотувати українську літературу всередині країни і за кордоном; створювати експертні кола для виокремлення найважливіших явищ у сучасній українській культурі. Тож автори долучаються до ПЕН не для отримання якихось вигод, а для того, щоб, навпаки, зробити щось більше і для літератури, і для країни. 

Письменникам часто доводиться чути від журналістів запитання, чи може автор сьогодні не висловлювати свою позицію з різних важливих питань і просто писати. Звичайно, може, але водночас публічність і відомість дають письменнику можливість доносити свої думки до широкої авдиторії, і для авторів ПЕН ця роль, окрім творчої, теж важлива. 

Водночас варто додати, що ПЕН як велика громадська організація є певним відображенням нашого суспільства. Всередині ПЕН ми теж часто не погоджуємося одне з одним, проходимо періоди непростих обговорень і навіть суперечок, вироблення принципів і правил нашої співпраці. Під цим оглядом ПЕН є прикладом спільноти, в якій вчаться виходити поза межі власних інтересів, говорити на непрості теми і визнавати право іншої людини на свою думку.

Відомо, що ПЕН захищає свободу слова людей. Що, на вашу думку, сталося б із суспільством, якби воно не мало свободи слова? І чи вона цілком працює в Україні, у світі? 

Свобода слова – один з основоположних чинників для існування держави. Очевидно, якщо її немає, ми говоримо вже не про демократичні, а тоталітарні суспільства. Я не думаю, що людство колись зможе дійти до того етапу, коли зникнуть усі загрози для свободи слова. На жаль, і цього року, за інформацією Репортерів без кордонів, у світі було вбито 50 журналістів. 

В Україні теж є багато факторів, які не дозволяють нам говорити про дотримання свободи слова. Серед них я б виокремила використання медіа власниками телеканалів для досягнення своїх політичних та економічних цілей. Нерозслідувані вбивства журналістів, зокрема, Георгія Ґонґадзе та Павла Шеремета. Окрема важка тема – ситуація зі свободою слова на окупованих територіях Криму та Донбасу. Там за свої думки та переконання українці потрапляють до в’язниць і підвалів, зазнають тиску і катувань. Дуже раджу всім прочитати щойно видану книжку Станіслава Асєєва «“Світлий шлях”: історія одного концтабору», щоб дізнатися, якою сьогодні є ціна власної позиції в окупованому Донецьку.

З правозахисницею Олександрою Матвійчук під час акції «#FreeAseyev. День солідарности зі Станіславом Асєєвим у Києві в листопаді 2019 року

ПЕН відмовився від додатку «клуб», щоб його не сприймали як закриту організацію. Упродовж цього року на сторінках ПЕН у соцмережах можна було дивитися дискусійні клуби, ставити його учасникам питання під час розмови, дивитися публічні інтерв’ю, презентації книжок. Наскільки це важливо для ПЕН – популяризувати, поширювати свою діяльність серед різних авдиторій? 

Діяльність ПЕН насамперед спрямована назовні, оскільки, як я вже говорила, ПЕН був створений з метою відстоювання певних цінностей, тому в кожному нашому проєкті ми намагаємося виходити за межі нашого кола. Це стосується наших премій: Премії імені Георгія Ґонґадзе, яка вручається українським незалежним журналістам, Премії імені Василя Стуса, якою нагороджують митців, Премії імені Юрія Шевельова за найкращу українську книжку есеїстики, чи новоствореної премії для закордонних перекладачів з української мови Drahoman Prize, яку ми заснували спільно з Українським інститутом та Українським інститутом книги. Така ж спрямованість назовні і в інших проєктів ПЕН – Дискусійного ПЕН-клубу, проєкту «Мереживо», покликаного промотувати українську літературу в районних центрах, наших рекомендованих списків з найкращими українськими книжками тощо.

В одному зі своїх інтерв’ю ви сказали, що в Україні не вистачає культури дискусії: обговорення в соцмережах перетворюються на сварки, а на каналах – підпорядковуються інтересам власників. У межах ПЕН діє дискусійний клуб. У ньому беруть участь відомі науковці, журналісти, публіцисти і, звісно, вони показують приклад аргументованої розмови, але, очевидно, вони не мають такої кількости переглядів, як сварки у фейсбуку або в гучних медіа. Звісно, тут не може бути простої відповіді, але як формувати попит на культуру? 

Працюючи вже багато років у культурній сфері, я перестала вимірювати вплив культури кількістю переглядів чи відсотками KPI. Культура працює на іншому рівні, ніж, приміром, пропаганда. Так, вона завжди матиме менше охоплення, ніж фейки, маніпуляції чи розборки в соцмережах, але її вплив не пасивний, а активний. Навіть якщо пропаганда змінить думку ста людей, а культура – одного чи двох, саме ці двоє впроваджуватимуть зміни, бо культура дає нам основу для думання і мотивації, культура відновлює зв’язки між втраченими фрагментами минулого і нинішнього.

Дискусії за участи інтелектуалів ніколи не матимуть таких показників охоплення, як політичні ток-шоу, але саме вони нарощують ту активну частину суспільства, яке буде змінювати нашу країну. Це можна відчути, приміром, на Книжковому Арсеналі, де дискусії є одним з головних форматів і який з кожним роком збирає все більшу авдиторію.

Дуже надихає історія з тим, що у 2018-му ПЕНом були засновані Харківські літературні резиденції, і ви також брали участь у їхній організації. Які у вас враження після першого проведення резиденцій? Як вони відбувалися у 2020-му році? Як ви бачите в майбутньому життя літературних резиденцій в Україні? Для чого це потрібно молодим авторам?

Я багато років стежу за тим, як розвиваються мистецькі резиденції в Україні та світі. Це ще один приклад культурної ініціативи, яка, на перший погляд, не дає помітних і швидких КРІ, але результати її впливу глибші й триваліші. Літературну резиденцію в Харкові ПЕН заснував 2018-го за підтримки Харківської обласної державної адміністрації. 2020-го проєкт підтримав Український культурний фонд. Усього за цей час отримали змогу жити і працювати протягом місяця в Харкові дев’ять письменників і перекладачів. 

У чому користь резиденцій? З одного боку, це підтримка для автора, який може в спокійних і комфортних умовах попрацювати над своїм твором. Водночас резиденція дає авторам можливість познайомитися з життям і культурою певного міста й регіону, а це означає, що так чи інакше цей набутий досвід колись проявиться у текстах цього письменника. Також це інструмент для долання стереотипів про певні регіони, які існують доти, доки ми самі не почнемо відкривати для себе різні куточки України. Додам, що резиденції не є високовартісними проєктами, адже з витрат вони передбачають оренду житла для резидента і стипендію для проживання. Тож це формат, який може впроваджуватися і за підтримки місцевої влади, і за рахунок ґрантових коштів, і за сприяння меценатів. 

Ми радіємо, що завдяки ПЕН у Харкові з’явився запит на резиденцію для письменників і з цього року вона розвиватиметься в іншому форматі вже без нас. Ми ж плануємо запускати резиденції в інших містах і насамперед мріємо, щоб резиденції для письменників з’явилися в Ужгороді та Одесі.

Цьогоріч за сприяння ПЕН вийшли друком дві збірки есеїв: «Мости замість стін», яку ви упорядкували, та «Майбутнє, якого ми прагнемо» (упорядник – Вахтанґ Кебуладзе). Чим цікавий жанр есею? Які міркування з цих збірників вам найбільше відгукуються, а може, спонукають до наступних дискусій?

Окрім двох згаданих вами збірок, ми упорядкували ще одну – «Що дасть нам силу?». До неї ввійшли есеї, які ми писали на фокус-тему ПЕН 2019/2020. Ця книжка вийде друком у січні. Розвиток української есеїстики є для нас так само визначальним напрямком нашої роботи, як і підтримка публічних дискусій. Есей, безперечно, не є жанром для широкої авдиторії. Це такий «невловний» жанр на межі журналістики, літератури, філософії. Але, на відміну, від колонок чи журналістських статей, есей виходить за межі щоденних інформаційних приводів і дозволяє авторові поміркувати на глобальніші теми. Окрім того, есей – це жанр, який залишається в історії культури, тоді як журналістські тексти втрачають свою актуальність. Тому есеїстика – це теж поле для дискусії, для пошуку відповідей на непрості питання, для зазирання в майбутнє. Щороку у вересні всередині ПЕН ми визначаємо, на яку тему нам видається важливим поміркувати цього року. В останні три роки ми шукали відповідь на питання, що об’єднує українців, що дає нам силу, нині триває наша фокус-тема про культуру під час пандемії. Як і дискусії, есеїстика допомагає нам поставити правильні питання, змінює тональність розмов у нашій культурній спільноті, формує спільний словник важливих слів і понять.

Автори ПЕН під час презентації збірки есеїв «Мости замість стін» у Домі Фіанка у Львові, вересень 2020 року. На фото: Остап Сливинський, Тетяна Терен, Анастасія Левкова, Галина Вдовиченко, Вікторія Амеліна, Галина Крук, Андрій Курков

Креативні індустрії помітно постраждали від карантину. І чимало креативників і культурних менеджерів змушені замислюватися, чи залишатися їм у професії. Що ви порадили б у зв’язку з цим людям, які працюють у культурі?

Так чи інакше я завжди працювала у двох сферах – журналістиці й культурному менеджменті. І з цим питанням – чи лишатися мені у професії? – я насправді частіше стикалася в журналістиці. Там до цього призводить не лише фінансова нестабільність, але й, я би сказала, ідеологічні причини. Якщо журналіст так і не відповів собі на питання, чому він прийшов у цю професію, опинившись у ситуації тиску власників чи керівників медіа, він або залишиться і буде змушений приймати нав’язані правила, або почне вагатися – між роботою в незалежному медіа, яка турбулентна і нестабільна, і зміною професії. Люди ж, які прийшли в культурний менеджмент, зробили це усвідомлено, тому я якраз не спостерігаю, щоб карантин змусив культурних менеджерів іти з професії. Звісно, це час викликів, і культурний сектор чи не найбільше постраждав від пандемії. Але культурний менеджмент завжди був напівволонтерською роботою, тому з цієї позиції, навпаки, останні роки (з появою Українського культурного фонду) – чи не найкращі часи для розвитку культурних ініціатив в Україні. 

Водночас треба сказати, що для будь-якого менеджера криза – це час для пошуку нових рішень і прискореного навчання. Такими стали й місяці карантину, які змусили нас працювати в нестабільних умовах, підштовхнули опанувати всі нюанси організації онлайн-заходів, працювати в режимі планування, яке може бути зміненим в останній момент. Під цим оглядом пандемія загартувала наших культурних менеджерів і показала, як швидко вони можуть адаптовуватися. І саме цього я б і побажала всім колегам, які працюють у культурній сфері: не зупиняти, попри всі складнощі, розпочаті вами культурні ініціативи, а шукати нові рішення й підходи.  

 

Ставила питання Влада Міронова

Теги:

#інтерв’ю