Спроба портрету. Як залізничниці переживають цю війну

Я зустрічаюся з Лілією одразу після рейсу, на пероні. Ми сідаємо в порожній потяг, вона просить провідників її не турбувати. Лілія сідає біля вікна, і я дивлюся на її втомлене обличчя. Потяг повільно їде в депо, поки ми розмовляємо. Мені захотілось розпочати здалеку.

Ліліє, скажіть, чому ви вирішили працювати на залізниці?

У свій час я пішла вчитися на провідника і зрозуміла, що це моє. Раніше я в цирку працювала, повітряною акробаткою. Чому змінила професію? Розбилась. Наново вчилася ходити, жити… наново вчилася всьому. Цирк та залізниця, якщо так логічно подумати, схожі. Що таке цирк? Це мандри. Ну, ти їздиш з міста до міста. Що таке залізниця? Ти теж їздиш з міста до міста. Ти виступаєш перед ким? Перед публікою. Кого ти перевозиш? Людей. Це твоя публіка. Щодо ризику: у цирку я ризикувала своїм здоров’ям, а тут, якщо сідають у потяг перевіряючі… адреналін такий! Ти ризикуєш роботою! Я шукала собі професію, де я б відчувала, що це моє. І знайшла.

Як для вас почалось повномасштабне вторгнення?

24-го я була вдома. Було страшно, але я це переживаю з 2014 року. Я сама родом із Донецька і мені довелося покинути рідне місто. Переїхала до Вінницької області, винаймала квартиру багато років, зараз вже своя.

Коли викликали на роботу, ми приїхали до Львова, нас екіпірували, відремонтували та відправили на Запоріжжя. Були сильні обстріли, нас залишили на ніч [у Запоріжжі — прим.ред.]. Саме в цей час у станцію Запоріжжя-2 потрапив снаряд, між шляхами. Звідти нас розгорнули на Харків, а там ще страшніше: ми стояли цілодобово, людей збирали, якось довозили, постійно збігали в тунель, ховалися. Люди, перелякані, у проходах сидять, в купе по 10-12 чоловік було. Пройти проходом неможливо.

Ось я зараз з вами говорю, і ком у горлі стоїть. Це просто морально важко, про страх у той момент ми не думали, як вам пояснити… Стоїть потяг, 15 вагонів і на нього летить 8 тисяч людей, а ти реально розумієш, що можеш забрати… Ну, максимум дві тисячі. Максимум, бо якщо перегруз вагонів, то буде різниця автозчеплення, на повороті можливий саморозчіп, перевантаження. Але головне – вивезти людей звідти.

За яким графіком ви працювали?

Ми називали свій потяг “Летючий Голандець”, бо конкретного графіка не було, ми їздили без напрямку. Зв’язувалася з пасажирською компанією, з диспетчером, і він мені казав, куди хоч приблизно я їхатиму. 7 квітня ми потрапили до Краматорська. Вийшло так, що ми виїхали зі Львова, нас привезли до Полтави-Південної, там переночували, думали, знову повезуть на Харків, але нас розгорнули. У Краматорську розпочинався обстріл, за нами розбили міст. Я розуміла, що цей міст – єдина ланка, яка пов’язує Україну з Краматорськом. Тобто виїзду немає. Ми відрізані від України. Поки міст не відремонтують, ми не виїдемо.

Я тоді по-новому зрозуміла, що таке страх. А в нас бригада підібрана роками, я цих людей знаю дуже добре. Тоді всім потрібна була підтримка, але ж я не можу одночасно бути з усіма. Я створила групу у Вайбері “Моя бригада”. Завжди їм писала: “Ви молодці, впораєтесь. Ви сильні у мене“.

У кількох людей була паніка, крики, істерика. Було у мене таких дві провідниці. Я йшла особисто до них, заспокоювала, говорила: “Подивися на мене, я теж людина, у мене теж сім’я, дитина, і в мене виходить”. І так потихеньку починала виводити людину зі стресового стану, потім кажу: “Покажи мені в телефоні щось“, вона вже відволіклась, починає шукати.

Тобто я намагалась поступово виводити їх з істерики. Хоча всередині ламалася. Трималась з останніх сил. Я після цирку звикла до усього. Знаєте, спортсмени вміють тримати все в собі, не показувати. Взагалі стараюсь при людях не плакати. Тільки коли додому приходжу, сідаю і ридаю наодинці.

Що ви говорили йому?

Сказала: “Пробач за все…” (плаче). Вибачте, я зараз не можу говорити. (Лілія замовкає на деякий час).

Ми люди… всі робимо помилки. Когось ображаємо словом, когось ділом… когось поглядом. Ми не ідеальні…

Як ви вибрались з Краматорська?

Під снарядами, обстрілами… крики… хлопці цей міст ремонтують. У нас тоді було два варіанти: або ми залишаємось в Краматорську (а вранці 8-го числа навряд чи ми вижили б, туди потрапив снаряд, багато людей загинуло), або нам ризикнути та їхати через міст. Машиніст наш розігнав поїзд до швидкості двох кілометрів на годину, ми поїхали. Не можна було в жодному разі ні пригальмувати, ні прискоритися. Ми будь-якої миті могли звалитись з моста. Ну, машиніст вивіз нас звідти. Я не пам’ятаю його прізвища, але якби зустріла, в ноги б вклонилася.

Коли вже проїхали Слов’янськ, Лозову, і я зрозуміла, що ми врятовані, мені стало погано. Я відключилась на якийсь час. Не можу це пояснити… це треба пережити.

І от після цього, знаєте, так прикро, що для нас, для провідників, у депо навіть не придумано бомбосховища! Ні, є, звісно: стрибаєш у яму і сидиш. Але ж ту яму можна хоч накрити чимось. Чому не призначено для нас? Для провідників. Ми що, не люди?

Скажіть, що перше ви зробите після перемоги?

Після перемоги… я… Не знаю… Напевно, впаду на коліна і землю поцілую… Хотілося б, щоб це було вже сьогодні.

Я вже збираюсь прощатися з Лілією, але раптом вона пильно дивиться крізь мене, очі наливаються сльозами.

Він зараз там, у Донецьку… Брата мого знайшов похованого просто під номером… Зараз вам не пояснити, як я почуваюсь.

Після цього я одразу спілкуюсь з Оленою Кравченко, вона також начальниця потяга.

Пані Олено, який епізод під час евакуації вам запам’ятався найбільше?

Найважче було, коли п’ятого березня сюди, в депо, приїхав потяг з Маріуполя, Краматорська, Слов’янська, потяг з дітьми із дитячих будинків. Їх багато привезли, 176 дітей. Найстаршому було 12 років. І лише дві людини, які їх супроводжували, дві жінки. Ну, видно, нікому було більше їхати.

Ми розмістили їх у залізничному парку. Таких скляних очей я ще ніколи не бачила у дітей. А я сама колись їздила по дитячих будинках. Взагалі, свою трудову діяльність розпочинала як нічна няня у дитбудинку.

Так от, ці діти були цілий день у вагоні. Вони не мали що поїсти і провідники почали свою їжу носити. У мене хліба було багато, ми почали робити бутерброди. Загалом, підгодовували цих дітей. А вони сиділи тихо, не шуміли, настільки налякані, навіть не стрибали по вагонах, як завжди.

Був момент, коли потяг сіпнувся випадково, і діти від переляку попадали на підлогу, позакривали голови руками. Вони думали, що це приліт. У мене провідник після того, як побачив дітей, що пострибали на підлогу, вирішив піти на фронт. Ось зараз воює.

Їжі не вистачало, я тоді написала в групі начальників поїздів: “Хто може, принесіть щось поїсти”. (Змовкає) Так… я можу зараз розплакатись, але я не буду…

Далі приносять ці бутерброди, ми роздаємо дітям. А хлопчик один підходить, питає у провідника: “Дядя Богдан, а де ти взяв бутерброд?“, він каже: “Ось наша начальниця, тьотя Олексіївна попросила інших тьоть, і вони вам принесли їсти“. А потім він підходить до мене… (Олена стримує сльози). Зараз, хвилинку…

Так ось, питає в мене: “Мені можна самому з’їсти бутердрод або треба поділитись?“. А йому років сім, не більше. Я кажу: “Нє, нє, нє, сам їж, усім вистачить!“

Я б обов’язково хотіла, якщо можна… обов’язково напишіть від мене подяку тим залізничникам, які вийшли на роботу… Нашим шляховикам та машиністам. Їх ніхто не знає… але вони так само ризикують своїм життям.

А одна дівчинка… вона все крихти хлібні збирала… Я кажу: “Маша, не збирай крихти зі столу, я тобі ще дам! Тільки їж маленькими шматочками”, бо я боялась, щоб животи не хворіли. І ця Маша постійно за мною ходила, постійно за мої брюки трималась. Постіно поруч. А потім, через місяць десь мене знайшли волонтери у Львові та передали малюнок від Маші. Через них я передала їй свій номер телефону.

Вона мені дзвонила один раз з польського номера. Брала телефон у волонтерів. Я чекаю на неї, дала їй свою адресу, про всяк випадок. Я сама державна опікунка, маю право на удочеріння чи опікунство.

Олена показує малюнок та дивується, чому Маша намалювала їй погони на рукавах, припускає: “Ну, у неї таке бачення”.

Я поговорила зі своєю родиною, ніхто не проти. А в мене онук зараз на передовій, йому 21, він під Харковом. Він теж був радий, коли дізнався…

Автор: Віталій Гавура
Верстка: Даша Котєльнікова
Літредакторка: Олена Мигашко