Освітній хаб та курси для працівників: як університет ім. Сковороди у Харкові впроваджує мовну політику

Харківський національний педагогічний університет ім. Сковороди став другим у Харкові, де призначили мовного омбудсмена. Перший — університет ім. Каразіна — прийняв таке рішення після низки скандалів, пов’язаних з викладанням російською мовою.

Проректор педагогічного вишу каже, ідея такого призначення продиктована вимогами часу. Але політика впровадження та підтримки української мови, зазначає освітянин, розпочалась у закладі далеко не позавчора: «Якщо ви поглянете на історію, то побачите: ще на початку 2000-х ректор виступав на всіх заходах українською. Ми пишаємося нашою філологічною школою саме української мови».

Ми зустрілися з проректором Володимиром Борисовим та уповноваженою особою з питань функціонування державної мови Наталею Щербаковою, щоб дізнатися про обов’язки мовної омбудсменки та зміни у мовній політиці закладу.

Про мову як особисте

Наталю Володимирівно, якою мовою ви спілкувались у побуті до повномасштабного російського вторгнення?

Наталя Щербакова: Я всякомовна. Випустилася з російськомовної школи №85, що на околиці Харкова. Я харків’янка — продукт цього міста й регіону. Навчалася у тому середовищі, де говорили українською та російською. Вдома у нас також може бути українська, російська, англійська, бо є члени родини, які нею професійно займаються. 

Однак моя любов до української сформувалась передусім тому, що ця мова існувала в родині. Плюс хороші шкільні вчителі, тому я і стала викладачкою української. 

Після вторгнення ситуація дещо змінилася. З ким говорила вдома російською, свідомо почала розмовляти українською. Навіть у побуті ми стали переходити на цю мову. Так само з друзями. На вулиці та у місті принципово відповідаю українською — в аптеках, кав’ярнях тощо. Хоча раніше були варіації, я могла відповісти російською. 

Це моя принципова позиція не як уповноваженої, а як людини, яка переживає цю війну. 

6 липня 2022 року російська ракета зруйнувала один з корпусів університету ім. Сковороди. Що ви відчули, коли дізналися? 

Ми дізналися на ранок 6-го числа. Хтось із моїх колег виклав у робочий чат кафедри фото. Річ у тім, що корпуси нашого та сусіднього, фармацевтичного університету, дуже подібні за архітектурою. Спочатку ми не могли розібрати, чи це влучання саме у наш корпус.

Але згодом, коли з’явилися інші фото і стало зрозуміло, що корпус наш, почався просто жах. Всередині розривалося все. Ми відпрацювали там 20 років. Пережили купу емоцій, подій, приємних і не дуже, зокрема, пов’язаних з війною. І коли ми побачили ті кадри, перше, що було, — сльози. 

Вперше я туди потрапила 7 липня (6-го нас ще не пускали, працювали ДСНС). Було усвідомлення, що це не лише стіни, це життя. І тепер воно зруйноване… Змиритися із цим дуже складно. Багато хто досі не змирився. 

Чи вплинуло це на ваше ставлення до російської мови, культури? Загалом до країни? 

Знаєте, я доросла людина і розумію одне: якщо «велікая русская культура» не вплинула на тих, хто до неї апелює, аби вони розвинули людяність, значить, не така вже вона й велика. По-друге, ця велич стосується і персонального ставлення. Я теж вчила у школі твори Пушкіна, Єсеніна, і з мене вони не зробили вбивцю, тирана, що не поважає інші культури. 

Поки що я перекреслила для себе будь-яку цікавість до російського. Просто органічно не можу сприймати нічого, пов’язаного з цією культурою. 

Хоча розумію, що прийде час і буде необхідність об’єктивно поставитись до всього, що відбувається, бо професія викладача передбачає об’єктивність, вже потім — емоційність. Зараз нічого не можу з собою вдіяти. 

Подобається матеріал? Долучайся до Спільноти читачів та допомагай нам розповідати більше важливих історій!

Про мовні курси для працівників

Володимир Борисов: Сьогодні є потреба допомогти колегам, які не володіють українською мовою на високому рівні. Тому ми ініціювали проведення курсів саме для співробітників: йдеться не тільки про науково-педагогічних працівників, а й про технічний персонал, оскільки освітній процес не обмежується лекціями та семінарами.

Наталя Щербакова: Сьогодні на курси зареєстровано 33 співробітники. Ми проводимо попередні опитування для того, щоб скорегувати спрямованість кожної групи відповідно до цілей, які учасники ставлять перед собою. Для декого це — покращення саме правопису. До прикладу, у 2019 році прийняли новий правопис. Він має силу документа, на який слід спиратися, але не всі встигли у потрібному обсязі його опрацювати. Дехто хоче краще налаштуватись на професійне спілкування, бо у вжитку переважали інші мови. Тут теж потрібна допомога фахівців.

Люди одразу відгукнулися на наші курси. Ми поставилися до цього процесу виважено — аби кожна група прямувала до мети, розвивалась. 

Володимир Борисов: Ми прагнемо, аби українська мова в університеті була присутня не лише на лекціях. Як каже Наталя Володимирівна, аби корегувати, треба спочатку допомогти. Хоча, як на мене, гострої проблеми в університеті з цим немає. Є окремі лакуни, які варто заповнити. 

Про лагідну та сувору українізацію

Як ви ставитесь до заборон на кшталт тієї, що діє у Києво-Могилянській академії? Це досить радикальне рішення.

Володимир Борисов: У вас склалося враження, що це радикальне рішення, пов’язане із категоричною забороною. Але це просто прийняте правило, чіткіше прописані у правилах внутрішнього розпорядку норми мовної поведінки в межах університету — все. Якщо це той режим, що регламентує співпрацю учасників освітнього процесу, це нормальний робочий графік. Наведу приклад. Сьогодні університети працюють в онлайн-режимі: це передбачає листування, спілкування у чатах, вайбері, телеграмі тощо. Скажімо, магістрантка прописала тези, я їх прокоментував. У таких випадках це ще не лекція, але вже складник освітнього процесу (який також може регламентуватись певними правилами). 

Наталя Щербакова: Запровадження роботи освітнього хабу в межах нашого університету — це була хороша перспектива. Специфіку нашого регіону ви знаєте: двомовність. І насправді ми не можемо стверджувати, що вона була категорично нав’язана. Ні, так склалося, ми нікуди не дінемось від сусідства. Нас же не дивує, що Львів частково говорить польською; або розуміє польську та говорить українською. Це сусідство з іншими державами — таке, яке є. 

Сьогодні необхідно просто підштовхнути людей до того, аби вони швидше перейшли на українську, бо це спосіб відмежуватись від агресивних сусідів. І заговорити, щоб адекватно позиціонувати себе у світі, де ти показуєш український паспорт. 

Консультація абітурієнтів, які готуються до національного мультипредметного тесту — теж робота освітнього хабу. Один із містків, який показує: звертайтеся, вам допоможуть, є фахівці. 

Думаю, у перспективі ми маємо обдумати питання, чи прибирати з навчальних програм і рекомендованої літератури російськомовні джерела, саме наукові? Чи треба проводити ревізію? 

Широкий відгомін був на рішення кафедри української літератури Харківського національного університету ім. Каразіна, яке вони оприлюднили й попросили наукову спільноту відреагувати. Власне, вони прийняли рішення поставитися до цього процесу виважено… Наприклад, поставили питання: коли українські землі входили до складу Російської імперії й українська мова була заборонена, чи викреслювати авторів, які писали про Україну, але російською? Чи брати їх до уваги? 

Думаю, наступний етап для кафедр — звернути увагу на ту літературу, яку ми рекомендуємо, та оновити її. Адже до уваги постійно пропонують нові наукові розвідки, з’являються нові потужні переклади.

В одному з інтерв’ю харківський лікар Євген Олегович Комаровський сказав: «Харків прекрасно продемонстрував, що проросійськість та російськомовність — це абсолютно різні речі». 

Вочевидь, і нам доведеться показати: не все те, що є російськомовним, можна вважати проросійським. Треба зважати на ті періоди, коли не існувало написаного українською літературною мовою. То що тепер, цей період забути? Він провальний? 

Є інший нюанс. Думаю, нам треба працювати так, аби місцеве населення зрозуміло: ми не вороги тільки тому, що спілкуємось російською. Багато людей, які повернулися з регіонів, мали негативний досвід спілкування з місцевими. Гострий період: все вибухає, летить. І зрозуміло, з чим пов’язують: раз біда прийшла з Росії, значить, всі, хто говорить російською — біда. 

Вочевидь, це теж необхідно буде подолати. Те, як чинить опір, відновлюється Харків — прекрасний приклад. Терехов нещодавно озвучив статистику: вже сьогодні у місті проживає близько 1 млн людей. При тому що на початку вторгнення було 400 тис. Чому люди повертаються? Бо вірять. Знають, що тут є життя. 

Про посаду мовного омбудсмена

Які були передумови для призначення такої людини?

Наталя Щербакова: Ця посада більше для розвитку, ніж для контролю. В нашому закладі мовне питання гостро не стоїть. Ще з часів, коли я була студенткою і Україна тільки здобувала незалежність, наш колишній ректор Іван Федорович Прокопенко наполягав на українській — багато предметів нам дочитували українською мовою. Це була свідома, цілеспрямована політика — з тих часів, коли стало зрозуміло, що СРСР розпадається, самостійна держава Україна набирає сили. І в освіті це має відтворюватися.

Щодо самої посади та її організації. Поняття «мовний омбудсмен» в Україні існує не перший рік, і не від початку вторгнення РФ. Воно стало атрибутом нашого існування відколи почали активно порушувати питання двомовності, створення регіональної мови. Якщо пам’ятаєте, деякий час тому питання стосувалося саме визнання російської як регіональної або другої державної мови. З якого дива, якщо в Україні тільки за переписом 2001 року існувало близько 80 етнічних груп? Адже росіяни не були найбільшою групою, десь на рівні з ними були й інші етнічні групи. То чому питання стосувалося виключно російської? Не зрозуміло. 

Також згадайте: щойно (на політичній арені — ред.) закінчувалися серйозні аргументи, починало розігруватися мовне питання. Оце розігрування, маніпулювання тим, що є особистим, спричинило бажання покласти маніпуляціям край. І не давати приводу для підігрівання емоцій надалі. 

Щодо нашого університету… По-перше, зважаємо на те, що ми все-таки університет Слобожанщини. Нам нікуди не подітися від двомовності у побуті, на вулицях, засобах публічного спілкування. Інше питання, чи транспонують це побутове спілкування на робоче місце? Для багатьох саме це було наріжним каменем. Адже на роботі ми завжди намагаємося спілкуватися толерантно, спокійно, аби не заважати одне одному співіснувати в межах обов’язків. При цьому дуже часто люди на роботі товаришують, створюють приязні, дружні колективи. Такий товариський режим стирає межу: тут робота, а тут — ні. Для прибічників кардинальних ідей це стало показником: якщо тут багато говорять російською на вулиці, це може перекладатися на спілкування на роботі. 

На мою думку, люди теж завинили, все-таки громадянська свідомість мала бути більш розвиненою. Приклади, які дуже часто виринають, на кшталт фрази «какаяразніца», дійсно стають тригером. Багато хто справді не розумів: аби відсторонитися від усіх зайшлих, чужих, хто бажає тобі зла, мовний бар’єр також потрібен.

Для багатьох все було надто розмито, люди просто не зважали, якою мовою говорять, не виставляли кордонів. Багато хто заявляв: якщо я професійно виконую обов’язки, яке це має значення? Але війна показала: це має значення.

Те, як ти говориш, впливає на те, як тебе сприймають. І на цій російсько-українській війні найперший ідентифікатор — все-таки мова. 

У зв’язку з цим до нашого регіону дуже велика увага. На жаль, стереотипи ще доведеться руйнувати. Попри те що Харків настільки категорично, гостро заявив про себе як про справжній форпост (згадайте Кільцеву дорогу та Північну Салтівку), до нас все одно буде дуже багато претензій. 

Але що спровокувало створення посади саме у вашому виші?

Мабуть, сукупність екстралінгвальних чинників, не пов’язаних суто з розвитком мови: впровадження нового правопису, необхідність оформити документи, надати консультації тощо.

Приємно, що молодь, зокрема харківське студентство, стала на порядок більш свідомою, ніж була до війни. Люди стали зважати на свої права, зокрема право здобувати освіту державною. Вони (молодь — ред.) абсолютно свідомо продемонстрували всім: раз це право є, ним користуватимуться. 

Прецедент у Каразінському університеті (коли студенти поскаржилися на викладачів, які не дотримувались мовного режиму), продемонстрував: кваліфікації, знання власного матеріалу і стажу недостатньо, аби ти вчив. Очевидно, той факт, що ти свідомий представник держави, яка воює, треба продемонструвати передусім через мову. 

Може бути, що стороння людина, яка прийшла до нашого університету на захист, не знаючи робочого режиму, заговорить російською. Але щоб і такого не було, мовний представник повинен бути. Не хотілося би називати себе мовним омбудсменом (бо у державі він один, це Тарас Кремінь), я уповноважена особа з питань функціонування державної мови в університеті Сковороди. Виконую не стільки функції контролю, скільки допомагаю — це найперше. Так це для себе сформулювали і я, і кафедра, і керівництво. 

Що конкретно зараз входить до ваших обов’язків? 

Якщо чесно, положення про уповноважену особу зараз ще переглядається юристами — для того, щоб воно відповідало вимогам законодавства, посадовим обов’язкам. Але передусім це захист української мови як мови освітнього процесу та освітньо-наукової комунікації у закладі. Це консультативна функція, пов’язана із допомогою при потребі розібратися у правописі, нових нормах тощо.  

Ну, і популяризаторська! Мабуть, з неї треба було почати. Це напряму пов’язано із роботою освітнього хабу в університеті. Хаб — ініціатива дуже продуктивна: абітурієнти, які вже приєднуються до консультацій з підготовки до мультипредметного тесту, зацікавлені, вони бачать рівень наших викладачів. Сподіваємось, це буде переконливим аргументом, аби вчитися.

До вас, як до уповноваженої особи, вже зверталися студенти або співробітники? 

До мене ще не підходили й не говорили «Наталю Володимирівно, хочемо звернутися до вас як до уповноваженої особи». Але коли виникла ідея створити курси з української мови для співробітників, то, повірте, люди казали «Будь ласка, допоможіть». Питання навіть не в тому, що з’явився новий омбудсмен Щербакова, а у тому, що нарешті є особа, до функцій якої входить допомога — і люди пішли. 

Студенти зі скаргами до мене не зверталися. 

Яка найпоширеніша проблема у співробітників, пов’язана з володінням мовою? 

Всі співробітники — дорослі люди. У всіх є діти. Як дорослі люди, вони мають проблеми з опануванням нового. Бояться робити щось неправильно. Оця сором’язливість — почати робити, заздалегідь знаючи, що будуть помилки, найбільша проблема. Спроби говорити часто супроводжуються вибаченнями, виправленнями, коментарями на кшталт «я вивчу». 

У співробітників проблема скоріше психологічна: подолати бар’єр і почати говорити. Хоча ми всіх переконуємо: гарного володіння мовою без поганого не буває, ми допоможемо. 

Зараз в університеті є освітній хаб, курси. Ще якісь ініціативи?

Так, це те, що вже має певне оформлення. Надалі ми говоритимемо про функцію консультації щодо перегляду, переоформлення документів, що супроводжують освітній процес. 

Наприклад, є гострі проблеми, пов’язані з використанням наукової чи методичної літератури, написаної російською мовою. Я зазначала вище, що до цієї проблеми варто поставитися виважено, адже були періоди в історії держави (як от існування у складі Російської імперії), коли іншою мовою, ніж російська, просто нічого не видавалося. Діяла заборона. Марно шукати якісь документи українською.

Мабуть, до цього варто підійти так, як запропонували наші колеги з університету ім. Каразіна. У фейсбуці вони поділилися своїм баченням. На їхню думку, перегляд має відбуватися насамперед так, аби імперськість та російський наратив «все українське — меншовартісне» вилучалися з процесу.

Але повністю заборонити читати книжки та джерела російською ми не можемо і, по-моєму, не варто. Перша причина — джерела про Україну російською, друга — деякі речі треба розглядати в дискусійному режимі, знаючи іншу позицію. 

Курси для співробітників створили виходячи з потреб співробітників чи адміністрації? 

Співробітників. 

Наш освітній заклад повернувся до навчального процесу 1 квітня 2022 року. Як усі, ми пережили розпач, не розуміли, що буде далі. В той гострий період бомбардування Харкова співробітники роз’їхалися по всій країні, хтось за кордон. Вимушена міграція змусила подумати, наскільки ти адекватно представляєш свою країну, наскільки ти є носієм мови. 

Знаємо приклади, коли за кордоном люди з українським паспортом починали говорити російською і відчували негативне ставлення. Цей досвід призвів до того, що постало питання удосконалення мовних навичок. Люди почали шукати допомоги, зокрема в нас. 

Чи є студенти або співробітники, які настільки погано знають мову, що це створює проблеми для освітнього процесу? 

У нас є іноземні студенти. Для них будь-яка іноземна мова — це проблема. Тут наші фахівці мають досвід спілкування та навчання. 

Я була би мрійницею, якби сказала: всі китайці, які приїхали до нас навчатися, з першого року вивчили українську. Ясна річ, що певні моменти доводиться проговорювати детальніше, аби працювати з ними. 

Щодо студентів-українських громадян, то шкільна програма дозволяє їм нормально підготуватися. 

Серед співробітників маємо колег різного віку. Багато хто у робочому процесі давно подолав проблему переходу на українську мову. Але все одно з’являється нова інформація, нові джерела, тому інколи у колег виникає питання: як правильно? Це пов’язано також з тим, що сьогодні викладач — не лише освітянин, який працює в аудиторії, а й науковець. Така компонента є обов’язковою. Наукове спілкування теж має свої норми. 

Водночас мова динамічна, вона змінюється. Погодьтесь, фахівцю, який не займається саме мовою, відразу відчути та опрацювати зміни може бути непросто. Раніше до нас, просто як до колег, зверталися «мовники, допоможіть», а тепер це набуває формату спілкування на курсах. 

Коли наші колеги заповнювали анкету, вони вказували різні причини, чому хочуть піти на ці курси. Одна з причин — саме покращити знання, коли ти вже користуєшся мовою. 

А які ще причини були? 

Новий правопис. Ознайомлення з ним. 

На вашу думку, чи існує в університеті дискримінація за мовною ознакою? Незалежно від мови.

Ні. Однозначно немає. Будь-яка дискримінація — це вияв неповаги, у нас такого немає у професійному спілкуванні. 

Як гадаєте, важливо підтримувати різноманіття мов в університеті? 

Будь-яке різноманіття треба підтримувати, але водночас пам’ятати про одну річ: різноманіття дозволяє розвиватися і знати більше, а не менше. Давні євреї говорили «Скільки мов ти знаєш, стільки разів ти людина». 

Водночас є закони, які регламентують наше співіснування. Якщо ми будемо дотримуватися законів та знати, наприклад, що є 10-та стаття Конституції, яка захищає існування української як мови титульної нації в усіх сферах, ніщо не буде заважати іншим мовам та культурам співіснувати гармонійно. 

Ви вже згадували про проблему існування підручників російською. У вашому закладі ви стикалися з нею? Знаю, що вона може виникнути там, де є багато різних кафедр, програм.

У нас досить широкий вибір спеціальностей, багато програм. Я більше говорю про мову та історію, тому що є викладачкою української мови. З приводу колег: знаю, що проблема існує. 

По-перше, навіть у нас донедавна існувала програма з російської мови, на якій вчилися не лише громадяни України, а й багато іноземців. Російська мова мала попит, до прикладу, у Туркменістані — в нас були представники цієї країни. Також було багато студентів з Китаю. Ясна річ, вони користувалися підручниками, написаними російською або ж навіть в Росії. 

Щодо технічних спеціальностей: не виключаю, теж були підручники, написані російською. Інша справа: наскільки активно їх рекомендувати до ознайомлення зараз та як саме? Якщо є повноцінний підручник, який відповідає всім вимогам з позиції фаху, дисципліни викладання, написаний українською, то навіщо у пріоритет ставити російське джерело? Немає потреби. Думаю, колеги давно вже відмовились від такої практики. 

Проте у випадку, коли необхідно розглянути якийсь дискусійний момент, мабуть, можна і звернутися до такого джерела. Тут вже необхідний обов’язковий науковий коментар, і тільки за такої умови можна звертатися до подібної літератури. 

А що сьогодні відбувається з програмами російської мови? Чи триває набір? 

Ми не можемо знімати програми, рекомендовані до вступу, одномоментно. Існує ціла процедура затвердження, погодження.

Минулого року ці програми були представлені абітурієнтам, але вони проголосували самі. Вони просто на них не прийшли.

Вочевидь, повномасштабне вторгнення було одним із тих спускових гачків, що показали: треба їх прибирати. Більше вони нікого не цікавлять. У добросусідські відносини ніхто не вірить. 

Як ви ставитесь до суцільної декомунізації й навіть деколонізації Харкова? Зміни топонімів, знесення пам’ятників, списування російських книг. 

Складне питання. Не тому що я проти декомунізації. Навпаки, вважаю, це треба було робити ще 30 років тому. Але ми розуміємо, що будь-який пам’ятник, — це чиясь робота, погляд. І якби у нас не було такого гіркого досвіду, мабуть, сприйняття було б іншим. 

Наприклад, ви знаєте, що у Харкові пам’ятники знімалися вночі. Я думаю, а чому вночі? Це що, злочинність? Були випадки, коли обливалися пам’ятні дошки Юрію Шевельову, обливався знак жертвам Голодомору, воїнам УПА. Теж питання: нащо, ви воюєте з пам’ятниками? 

Вважаю, це треба робити. Це не зовсім цивілізовано, що вони просто руйнуються. Але по-хорошому варто було розпочинати роботу раніше — просто прибирати з вулиць й створювати, певно, парк радянського періоду. І ось там вже показувати, ким були ці діячі та як вони вплинули на Україну як державу. 

Тим не менш, якщо ви спитаєте у мене як у людини, не освітянина, я відповім просто: треба прибрати. І перейменувати теж. 

Яка доля спіткає пам’ятник Сковороди? Чи буде він встановлений біля ваших корпусів? Чи чекатиме закінчення війни? 

Звичайно, мені б хотілося, аби він уже був на місці. Ми все одно інколи приїжджаємо в той корпус. Сподіваємось, що цей корпус, частина якого з третього по перший поверх зруйнована, відновлять і він повернеться на своє місце. Так само, як Сковорода. 

Як ви ставитеся до політики радикальної українізації в усіх сферах? 

Обережно. Повторюся, моя позиція така: не буде ніякої потреби в радикальній українізації, якщо люди дотримуватимуться законів, які вже існують. Існує закон, що держслужбовці мають володіти українською мовою — значить, мають. 

Сьогодні я можу зрозуміти прибічників радикальної українізації, бо не радикальна не спрацювала належним чином. Але я також розумію людей, що опинилися в обставинах, коли їх несправедливо сприймають як не зовсім громадян, не свідомих. 

Це як у ситуації з пробитим човном: можна шукати крайнього, хто допустив, а можна рятуватися разом. Я обираю друге.  

Аби творити медіа разом із читачами, ми розвиваємо Спільноту. Саме твій внесок допоможе нам купити бензин для поїздки у важкодоступні зони, ідентифікувати ще один підрозділ росіян, що атакували Харківщину, або ж зняти сюжет про мешканців міста. Долучайся!

Читайте також Історія розмовного клубу в Харкові: як мешканці міста опановують українську мову.

Спілкувалась Поліна Куліш