Айтівець Євген Рисов створив громадську організацію «Вулик» на початку повномасштабного вторгнення. Спершу команда займалася евакуаціями, а також роздавала гуманітарну допомогу і ліки у Харківській області й допомагала прифронтовим громадам на півдні України.
Зараз організація займається допомогою військовим. Для цього «Вулик» має дві майстерні: з 3D-друку та з виготовлення маскувальних сіток.
Журналістка Ґвара Медіа відвідала осередок, щоб показати щоденну роботу волонтерів.
«Ще з перших днів вторгнення навколо нас зібралася спільнота небайдужих людей»
За словами Євгена, коли стало зрозуміло, що війна затягується, а потреба в терміновій гуманітарній допомозі поступово зменшується, команда почала шукати інші способи бути корисними.
«А “Вулик”, бо мене на початку вторгнення хтось називав “бджолою”, адже багато робив “суєти”», — каже з усмішкою волонтер та заклеює скотчем велику посилку у чорній плівці. Всередині — сітки, які сьогодні поїдуть до однієї з бригад.
За три роки роботи майстерень, каже Євген, вдалося виготовити 78 421 м² маскувальних сіток, тобто 1880 штук, та 60 629 деталей для дронів на 3D-принтерах. Зараз у «Вулику» 12 волонтерів й, приміром, за тиждень вони можуть зробити до 3000 м² сітки.
«Ще з перших днів вторгнення навколо нас зібралася спільнота небайдужих людей. Це переважно колишні й нинішні колеги, а також друзі. Вони допомагають досі», — додає Євген.
Керівник каже, що кошти на підтримку та розвиток «Вулик» отримує від власних зборів у соціальних мережах та від постійних спонсорів, серед яких переважно його колеги-айтівці та друзі. Підтримати ініціативу можна за посиланням.
32 принтера, якими керує один оператор
Костянтин почав цікавився технологією 3D-друку ще до повномасштабного вторгнення. До «Вулика» він долучився три роки тому випадково — тоді організація саме шукала приміщення для роботи й чоловік його надав.
Згодом волонтери переїхали в інше місце, адже попереднє стало затісним, а Костянтин продовжив допомагати на новій локації. Зараз він — єдиний у команді фахівець із 3D-друку. Костянтин не лише виготовляє вироби, а й обслуговує всі 32 принтери.
Вони відрізняються залежно від завдань, пояснює волонтер. Одні друкують легші вироби з порожнинами всередині, а інші — важчі, але точніші та без порожнин. Також принтери відрізняються за вартістю. Від неї залежить швидкість друку та частково якість виробів.
«Краса та деталізованість потрібні не завжди. Інколи головне, щоб виріб просто не ламався», — зазначає Костянтин.
Майстерня з 3D-принтерами розташована в окремій кімнаті. Уздовж стіни стоять великі жовті металеві стелажі з обладнанням, а навпроти — котушки з різнокольоровим пластиком для друку.
Волонтер запускає програму з телефона — і декілька принтерів поруч відразу починають роботу. Сьогодні вони друкують ніжки для дронів.
Костянтин зазначає, що деякі підрозділи вже мають власні принтери, але на позиціях виготовити потрібну кількість деталей дуже складно. Тому військові й звертаються до «Вулика».
Серед постійних замовників — «Ахіллес», «Хартія» та 28 ОМБр. Однак, зауважує чоловік, «Вулик» не завжди може закрити запити бригад повністю. У таких випадках команда виготовляє стільки виробів, скільки може, якщо це їх влаштовує.
І все ж, каже волонтер, кожен підрозділ має мати хоч кілька 3D-принтерів, бо вони ще й корисні для військових медиків. Приміром, у майстерні виготовили спеціальні органайзери для пігулок.
У «Вулику» також друкують фіджети та головоломки для проєкту «Напрочуд». Євген створив його, аби за потреби фінансово підтримувати роботу організації.
Однак поки проєкт не приносить сталого прибутку, а команді бракує часу, щоб його розвивати та залучати клієнтів, адже пріоритетом залишається допомога фронту.
«Хотілося б друкувати щось інше, окрім кріплень, скидів і подібних речей. Не лише вироби військового призначення», — каже Євген.
Шість пар рук і чотири лапи: майстерня «Нав’язане»
На стіні майстерні «Нав’язане» висить безліч подяк від різних бригад, підписані прапори України, а в куточку сидить велика іграшкова бджола, яку подарували «Вулику».
Усіх, хто заходить, підстрибуючи вітає псиця Муша — домашня улюблениця Євгена. За словами хазяїна, вона не любить сидіти вдома, тому часто «допомагає» волонтерам на виробництві.
У кінці кімнати стоять три лазерні верстати, які вирізають півкола по всьому периметру сітки. Праворуч від них — столи зі швейними машинками. І хоча значну частину роботи автоматизовано, Євген зазначає, що тут усе одно потрібно чимало людських зусиль.
Спочатку необхідно замовити тканину потрібного кольору — з урахуванням сезону й погодних умов. Однак її часто немає в наявності.
«Торік були “прильоти” по виробнику, у якого ми купуємо тканину. І такої, якості, кольору, розмірів, під яку ми налаштували верстати, реально ніде було не знайти», — згадує Євген та додає, що волонтери завжди намагаються робити запаси.
Після того як майстерня отримала потрібну тканину, її крають і нарізають на лазерному верстаті. Потім зшивають, пакують та відправляють бригаді-замовниці.
Вчора волонтери виконали велике замовлення, тож сьогодні вихідний — у цій майстерні лише Євген та Муша.
Чоловік допаковує великі чорні пакунки із сітками, а на завершення наклеює на кожен фірмовий логотип майстерні. Євген каже, що через нього люди часто читають назву майстерні як «Хав’язане», але він не проти такої плутанини — навпаки, це стає приводом для жартів та запам’ятовується людям.
Пакунки важкі. Євген докладає зусиль, щоб пересунути їх та скласти в одному кутку, ближче до виходу. Треба звільнити місце, бо завтра на волонтерів вже чекає нове замовлення.
Читайте також
- Зі строкової служби — на контракт. Історія Івана з-під Великого Бурлука, військовослужбовця батальйону аерозольного маскування
- «Радіаційний фон тут — постійний супутник». Інтерв’ю з харків’янином, який служить у Чорнобильській зоні
