Відшукати свій шлях буває зовсім непросто, а може, його і не треба шукати, бо все, що відбувається, то і є наш шлях? Ми поговорили із Сергієм Тарасовим, він створює ювелірні вироби у своїй майстерні в Minin Art Hub. Каже, що завтра може стати іншою людиною, і це нормально. Далі – пряма мова Сергія про незнання того, що подобається, багатогранність творчого шляху, дитинство, особистий ритм, продажі, а ще про створення ювелірного бренду з нуля, Паризький тиждень моди, українців, які перебувають у стресі, самопізнання і те, ким є творець.
Я – експериментатор і дослідник, який досліджує реальність з різних сторін. Це виражається у моїй взаємодії зі світом і приводить до розуміння того, хто я і чим є все навколо мене.
Створення ювелірних прикрас – це один з аспектів мого життя. Думаю, що цей шлях обрав мене сам. На певному життєвому етапі найважливішими для мене були спілкування, єдність, спільнота, і тоді в мене не було чіткого розуміння, чого мені хотілося б. І це нормально в певному віці, мені здається. У дитинстві я відвідував безліч гуртків, займався різними речами, але професійно не залучався ні до чого і не був у якійсь одній справі протягом тривалого часу. Мені подобалася музика, і довгий час я займався нею, але не відчував, що після школи готовий продовжувати своє навчання в музичному навчальному закладі. Там все відбувається дуже серйозно, а мені більше подобалося слухати звуки, ритми і розвиватися в особистому темпі.
Довколо мене завжди були люди, з якими зав’язувалися міцні стосунки. Коли виникло питання про те, чим займатися після школи, я пішов туди, куди пішли мої друзі. Це був політех. На ту катедру, куди пішли вони, мене не взяли, і таким чином мені відкрилася вузька стежка туди, де був найменший конкурс. Так я опинився на катедрі матеріалознавства і металоведення в політехнічному університеті. За п’ять років навчання я дізнався доволі багато про різні матеріали і став фахівцем в галузі металоведення.
Після навчання я довгий час чекав на знак «зверху», позаяк досі не розумів, за що мені варто серйозно братися. Тоді у приватне підприємство, яке займалося реставрацією антикваріату з металу, шукали ливарника, і вони запросили мене займатися литтям металів. Попри те, що в мене було мало практики, вони взяли мене і сказали, що всього навчать. Важливу роль у цьому відіграла особиста зустріч з роботодавцями. Це були прості люди, і я відчув, що в них щось є.
Поки займався литтям, я познайомився з різними ювелірами – ось так я потрапив на цей шлях. Ювелірне виробництво – це безліч майстерень під одним дахом, у яких роблять усе: ланцюги, моделі; там є безліч форм для виливків, бачиш багато готових виробів. Серед усього цього я побачив красиву каблучку і подумав, що було б гарно подарувати таке своїй подрузі, мамі або сестрі. Я запитав, чи можна взяти форму, щоб відлити й собі таку. Там це взагалі не проблема. Я почав робити прикраси і дарувати їх. Знайомі питали, чи можу я повторити таке ж саме, але переробити трохи. Потім уже просили що-небудь інше. Колись друзі замовили прості весільні каблучки. Я прийшов у майстерню і запитав, як це можна зробити. Далі приходили інші друзі і замовляли вже щось дорожче, з інших матеріалів. Ось так я почав цим займатися.
Коли я подивився в минуле – зрозумів, що зараз я займаюся тим, що почалося ще в дитинстві. Наприклад, нещодавно мені довелося робити те, що я дуже не любив у дитинстві: вирізати та клеїти. Це була арткнига для Роми Мініна. Тоді я згадав себе в першому класі, коли потрібно було щось вирізати і клеїти. У мене завжди виходило дуже брудно, всі сторінки були в клеї. Пам’ятаю, як мені не подобалася ця чіткість і необхідність того, щоб усе було правильно. Акуратність не була властива мені ще довго. Вийшло так, що ювелірне мистецтво тренувало в мені посидючість і наполегливість. Іноді в мене виникає відчуття, що я не міг відмовитися від цього шляху. Начебто щось штовхало мене туди і щось всередині мене не давало відмовитися від цього.
Можу сказати, що як ювелір і артвиробник я успішний. У тому плані, що я можу зробити ідею оригінальною, реалізувати її і весь шлях виробництва. Однак назвати цей шлях економічно успішним на сьогодні я не можу, адже мені доводиться займатися іншими речами, крім ювелірної справи, щоб забезпечити себе фінансово. Це своєю чергою допомагає мені розвиватися. Може, так повинно бути.
Багатьом людям цікаво те, що я роблю, але в дев’яносто дев’яти відсотках випадків, попри захоплення, вони не готові купувати це. Є таке відчуття, ніби українці перебувають у стресі. Я пам’ятаю період, коли всі розслабилися, стали простіші, і цикл запрацював: усі почали віддавати, брати, ділитися. І в цьому була така магія, а потім бах – і наступна криза. Думаю, якщо українці відчувають економічну безпеку і приблизно розуміють, що в них є якась стабільність, тоді вони готові більше ділитися і залучатися до мистецтва. Якщо ж є відчуття небезпеки – вони обережніші у витратах і вчинках. Коли хтось створює ідею того, що все може бути погано, ми відразу закриваємося і нам не до арту.
Мені подобається працювати, коли людина щиро вдячна мені за виконану роботу, за те, що я роблю. Більше за все мені не хочеться брати гроші в людини, яка віддає їх з почуттям жадібності або жалю. Мені не подобається стримувати себе у вираженні ціни за свою роботу. Іноді приходять люди, яким дуже подобається моя робота. У них є лише стільки грошей, скільки у них є, але їм так хочеться певний виріб, що мені приємно зробити його за стільки, скільки людина може дати за нього. Мені не подобається, коли люди, в яких багато грошей, починають торгуватися зі мною.
Мій досвід такий, що найкраще працює сарафанне радіо. Мені не дуже імпонує вкладати в соціальні мережі багато ресурсу. Кількість підписників збільшується, але це не ті люди, які готові купувати. Продажів через Instagram фактично дуже мало. Переважно до мене приходять знайомі і знайомі знайомих.
Рома Мінін щодо цього говорить, що в Харкові, на його погляд, дуже мало людей, здатних змінювати свою енергію на арт. Харків не про це. І не обов’язково, щоб він був про це. Арт може бути різний. Арт – це творіння. І не обов’язково це повинні бути картини, музика чи ювелірка. Це творіння свого життя. Я знаю бізнесменів, які у кризових ситуаціях знаходили в собі сміливість, починали бути «спостерігачами» і думати, чого б їм хотілося, що хочеться зробити, як варто вчинити. У результаті вони виходили на новий рівень, ставали новими людьми, які щось створили. Арт для мене – це про сміливість, про те, щоб наважитися спробувати щось по-іншому. Робити як усі – це не дуже арт. Це як іти протоптаною стежкою: коли йдеш по ній – вже не думаєш про саму стежку, вона сама тебе веде. А коли доводиться шукати шлях, стаєш уважним, оглядаєшся, щоб не наступити кудись, думаєш, у якому напрямку краще піти.
Одного разу мій приятель Олексій, який живе в Нью-Йорку і є управлінцем в IT-компанії, звернувся до мене, щоб я допоміг йому створити свій ювелірний бренд з нуля. Я сказав: «Добре, зробімо це». Таким чином кілька років я був його компаньйоном і допомагав йому. Він розумів, у якому сегменті хоче діяти, запропонував мені концепцію, а я вже розробляв моделі та обирав напрямок, яким ми можемо рухатися. Надалі він купив необхідне обладнання і зараз виробляє все сам. За цей час ми кілька разів відвідували Паризький fashion week і робили там свій шоу-рум. Так кілька років я спостерігав, як усе працює і відбувається у фешн-сфері. Спочатку в мене було зовсім інше уявлення про тиждень моди. Виявилося, туди приїжджають майстри з усього світу, орендують невеликі кімнатки та облаштовують їх на свій розсуд. Усе це – у справжніх будинках серед паризьких вуличок. Тож це теж своєрідний арт.
За короткий проміжок часу Олексій знайшов доступ до багатьох цікавих людей з різних країн. Ми ходили по різних шоу-румах, спілкувалися з різними людьми. Весь цей час я спостерігав за тим, який підхід у виробників до своєї справи. Це їхній бізнес, але він такий особливий, що є справжнім мистецтвом. Шоу-рум – це не про продажі. Це радше про келих вина і цікаве дружнє спілкування. Мені сподобався цей підхід: усе відбувається дуже просто і не важливо, куплять у тебе щось чи ні, замовлять чи ні. Таким був мій досвід міжнародних продажів, у якому я був переважно спостерігачем. Це була захоплива «подорож».
У період підготовки до чергового тижня моди була ситуація, коли я кілька діб не спав. За короткий проміжок часу потрібно було багато чого встигнути, доробити багато виробів. Я завжди намагаюся зробити більше, ніж потрібно. І ось коли я працюю кілька діб поспіль – фізично зі мною все нормально, але мозок починає глючити, і я не можу знайти потрібний інструмент, знаючи при цьому, що він лежить на столі. Тоді я починаю ходити і шукати його. Того разу я проробляв цю процедуру тричі. Потім зрозумів, що потрібно відволіктися і переключиться, щоб відпочити. Потім сів назад і побачив інструмент на столі.
Щось подібне було нещодавно перед Slow Market. Я не спав усю ніч, щоб доробити серію каф, на які випадково прийшло натхнення. Наробив цілу купу різноманітних форм з міді, з підвісками і таке інше. Вранці виспався добряче, спокійно зібрався і прийшов у другій половині дня на ярмарок. До вечора залишалося вже небагато часу, в попередній день я не прийшов, бо в мене були плани, а в неділю маркет відмінили через карантин. Тож я не встиг нічого продати, але був суперзадоволений від того, що зробив цю серію каф. Така напружена робота, коли ви зробили щось, що вам хотілося, або доклали багато зусиль, дає неймовірне почуття розслаблення. Неначе рівень стресу взаємопов’язаний з рівнем блаженства, що його ми врешті відчуваємо.
Мені хотілося б краще відчувати, коли що варто робити. У мене може бути достатня кількість замовлень, але я їх не завжди своєчасно виконую. Часто буває так, що щось всередині мене зараз вимагає перенаправити мою увагу на інше заняття – і я дозволяю собі займатися чимось іншим. Я хочу, щоб діяльність була в задоволення, відповідала моєму внутрішньому ритму. Наприклад, людина приходить з якоюсь ідеєю, і ти кажеш, що тобі таке не подобається, але ти вловив основу і можеш зробити щось своє. Якщо людину не влаштовує моя позиція, я за те, щоб вона сама відмовилася. Також є позиція щодо термінів. Багатьом знайома ситуація, коли ти робиш щось тільки тому, що тобі треба робити. Тривалий час економічний аспект керував мною, і я практично ніколи не відмовлявся від замовлень. Іноді буває так, що мені не хочеться щось робити, але приходить людина – і я розумію, що для неї я готовий зараз це зробити. Буває відчуття внутрішньої спонтанности. Від багатьох виробів, які я роблю, залишаються якісь деталі, і іноді виникають класні ідеї на основі того, що в мене вже є.
У мене є невеликий проєкт, ідея якого народилася з одного вироба, а надалі це переросло в серію колекційних медіаторів. Якось я працював увесь день в майстерні і наприкінці дня мені прийшла ідея зробити медіатор у вигляді жіночих стегон зі спущеними трусиками. Мене це так надихнуло, що я робив його до самого ранку під мікроскопом. Це був новий досвід, тому що я тільки умовно розумів, як це зробити. «Умовно» у процесі – це коли ти зіставляєш свій минулий досвід з реальністю і розумієш, як ти зробив би, але реальність виявляється іншою. Вранці я був зовсім втомлений, сонний, і в той період до того ж у мене практично не було грошей. Я йшов додому і по дорозі зустрів свого друга-гітариста, показав йому цей медіатор, і він одразу ж його купив. Після цього народилася ціла серія медіаторів. Вони всі мають різну концепцію і виконані в різній стилістиці.
Моя головна мрія полягає в тому, щоб відчувати свої внутрішні потреби. Коли я відчуваю їх дуже чітко і без спотворень – тоді найчастіше дуже швидко реалізую їх. Захотів, подумав і воно приходить. У такі моменти розумієш, що не обов’язково йти складним шляхом, шукати десь гроші. Коли ти вже змучений, до тебе приходить це і ти відповідаєш «А, ну давайте вже».
Я не зациклений на ювелірній справі. Я пройшов певний шлях і фактично реалізувався; дуже багато сказав з того, що хотів сказати. Я як дитина-дослідник, яка награлася: повинен бути якийсь стрибок, який розширить мій бренд до нового цікавого досвіду або інших масштабів. Самому мені вже не дуже цікаво: я вже накусався, напротягувався, навикатувався. Мене більше цікавить дизайн, тож дизайнер – це один з можливих шляхів. Я не надто бачу себе в ролі менеджера. Зі свого досвіду я зрозумів, що спілкування з людьми заради того, щоб їм щось продати, – це не зовсім моя історія. Мені більше подобається, коли люди приходять і кажуть: «Вау, мені це подобається. Я собі теж таке хочу». Або: «Хочу таке, але трохи інше». Мені подобається заряджатися натхненням від людей.
Актуальні історії з Харківщини
Надсилаємо щотижня
