Місто для людей. Храми в місті

Основна частина храмів, які були головною візитівкою населеного пункту, а часто і всієї країни, іноді імперії, зводилися коштом владик. Владик країн, владик регіонів, владик міст і селищ.

Ця традиція існувала завжди: в гетьманській Україні гетьман Іван Мазепа своїм коштом звів понад 26 храмів, соборів, дзвіниць. Багато відновив, серед них Софія Київська, Михайлівський Золотоверхий, церква над в'їзною брамою Києво-Печерської лаври, Кирилівська церква. У нього була мрія перетворити Київ на Новий Єрусалим.

Приклад у Харкові – Успенський собор. Перша кам'яна будівля, 1685 року, була зведена переважно коштом харківського наказного полковника, а також коштом козаків, містян і почасти із царської казни. Олександрівська дзвіниця, яка є архітектурною візитівкою міста, також була зведена коштом містян.

Сьогодні схема така сама. Переважно все будується за рахунок спонсорів, ктиторів, які вкладають основну частину коштів та опікуються і будівництвом, і наступними етапами. Є випадки, коли за будівництво сплачує гроші тільки церковна громада або монастир, це пожертви вірян.

Найчастіше сьогодні ми говоримо про храм як про частину архітектурного комплексу. Причому в більшості випадків мається на увазі, що церковна громада повинна відновити первісний вигляд храму, який колись стояв на цьому місці в минулому. Будуються більш або менш вдалі наслідування храмів, які колись стояли в цих краях в кращому випадку або десь у Росії, і вони штучно вмонтовуються в сучасне архітектурне довкілля.

Тільки громада має право замовляти будівництво храму. За сучасним законодавством парафіяльна громада створюється, набуває прав юридичної особи, дістає землю під будівництво, замовляє проєкт, узгоджує його і тоді починає будувати.У реальних сучасних умовах дуже малоймовірно, що існує церковна громада, яка могла б самостійно подолати останні етапи. Хіба до неї входить кілька депутатів, які б все це пробивали. В інших випадках це обертається таким тягарем, який громада не може винести. І тому тут вступає в дію спонсорська допомога, яка деформує самий сенс храмового будівництва.

Оскільки на сході України практично ніде церкви не будуються церковними громадами, а будуються спонсорами, стимульованими місцевою владою, – очевидно, що функції цієї споруди уявляються досить звуженими. Храм проєктується як частина архітектурного пейзажу або в кращому разі – як подоба буддистської пагоди, в якій нічого не відбувається, але куди час від часу заходять, щоби поставити свічку і піти геть.

Церква ж за її безпосереднім призначенням – це передусім місце молитви. На жаль, практично ніде в нас сьогодні, коли споруджуються церкви, саме це призначення храму не виглядає як першорядне. Особливо, коли споруджується пишна велика храмова споруда на тисячі людей, які зберуться, може, один-два рази на рік, а щонеділі вона стоятиме пусткою.

Делікатним моментом у храмовому будівництві є поєднання традиційних і нових елементів. Коли ми відновлюємо давні храми, особливо коли йдеться про схід України, мусимо зважити на те, що дозвільна система і в минулому була політизована. Після 1800 року на території Російської імперії не дозволяли будувати православних храмів, що відрізнялися від типових, затверджених Святішим Синодом. Навіть після того як Росія приєднала (назвемо це так) Правобережну Україну, тут почали перебудовувати храми відповідно до російських взірців.

Тому говорити про те, що храми, збудовані в ХІХ столітті, відображають якусь національну традицію, – принаймні наївно. Особливо щодо Харкова, де купці змагалися між собою в тому, хто збудує найбагатший храм, архітектори ж жили ностальгійними спогадами про Петербург і намагалися перенести сюди його частинку.

З місцевих храмових споруд більш-менш автентичного стилю ми маємо по суті в місті тільки дві: Успенський храм (не дзвіниця, а сам храм) і Покровський собор. Більше практично нічого, бо далі вже пішло насичення Харкова копіями російського синодального або псевдовізантійського стилю.

Це триває і досі. Найяскравіший взірець – церква Мотрони Московської на Салтівському шосе. У парку Перемога з іншого боку землю взяла греко-католицька громада, вони вже виготивили проєкт, почали обживатися. Але під приїзд папи Іоанна Павла ІІ вибухає скандал: їм зупиняють будівництво. В той же час з іншого боку того самого парку виділяють місце і починають будувати храм Московського патріархату у типово російському стилі, причому, присвячений святій, яка є одним із знаків ідеології руського міра сьогодні.

Передусім розташування храму, його габарити має вирішувати архітектурна влада. Звісно, разом з громадою, тому що від неї залежить розмір храму, кількість вірян, на яку храм розрахований, та кошти, які вони готові вкласти в будівництво.

Однак у будь-якому випадку храм є своєрідним архітектурним орієнтиром у місті. Колись у Харкові система храмів була така, що вона сприяла орієнтації людини в місті. Було зрозуміло, де центр, де другорядні частини, де слободи. І в цьому сенсі роль храму завжди була панівна. Для храму завжди обирали найвищі, найвидніші з багатьох напрямків місця. Якщо йшлося про нове будівництво, то це було обов'язково відкрите місце, яке видно здалеку.

Згадаємо Мгарський монастир, який на під'їзді з боку Охтирки видно кілометрів за тридцять. Якщо до Харкова в'їжджати з боку Києва – Успенський собор і дзвіниця кілометрів за 15-20 видніються. У цьому сенсі архітектурна влада мусить розуміти, де, в яких місцях населеного пункту мають бути такі об'єкти. На жаль, наша архітектурна влада цього не розуміє.

Я колись у Польщі попросив у римсько-католицьких священиків альбом з фотографіями сучасних церков, збудованих під час будівельного буму в 1980–90-х роках. І мені не хотіли давати цей альбом, сказали: «Знаєте, ми зараз соромимося того, що набудували в той час. Оскільки за спробами модернізувати архітектуру втратили відчуття автентичности». Я думаю, що це перебільшення, але воно не позбавлене сенсу.

Важливо знайти гармонію між автентикою і постмодерном, а відтак навчитися вписувати окремі знакові елементи сакральної архітектури в сучасний простір, щоби вони зберігали семантичну наповненість для сучасної людини. Бо для церкви, як мені здається, сьогодні найбільша небезпека – дати перетворити себе на музей.

За часів комунізму були відкриті для відвідувачів Києво-Печерська лавра, Софійський собор. Але як вони називалися? Заповідниками. Як заповідник церкву навіть комуністичний режим здатен був допустити у свій спотворений світ. Режим був згоден, щоб там служилося для маргінальних груп. Головне ж, щоб церква не претендувала на самостійний статус. Однак це – пастка, в яку церква може потрапити. Увійти в такий собі скансен, стати частиною музею старовини, музеєфікуватися – і функціонувати в цьому просторі. Це небезпечно.

Одна з форм, що допомагає головному архітектору, – це історико-опорний план, що визначає об'ємно-просторову структуру міст: як вона склалася і в якому напрямку їй розвиватися надалі. План визначає навіть так звані золоті точки, де треба розміщувати висотні об'єкти. А культові будівлі належать саме до висотних об'єктів, які можна було б ставити на відповідні місця.

У нас виходить по-іншому: організується громада, звертається до міста з проханням виділити ділянку, їм виділяють... Причому часто вони самі вже обрали місце і наполягають. Причин може бути багато різних: від того, що на цьому місці колись стояв храм, і тоді це зрозуміло, до того, що десь неподалік живе священик і йому дуже зручно, щоб храм був саме в цьому місці, – ціла низка питань, які можуть взагалі не стосуватися архітектури.

Громада звертається, їй виділяють ділянку, вона береться за розробку і замовлення проєкту. Потім проєкт розглядається градобудівничою радою, попередньо узгоджується із архітектурною владою, зрештою отримуються матеріали для забудови.

Змінюються історичні періоди, змінюється ставлення до архітектури, змінюються конфесії, зрештою. А храми лишаються. І вони є тими історичними і архітектурними віхами, що їх люди сприймають незалежно від того, чи вірять вони, чи ні.

Якщо церкви вписувати в сучасний архітектурний простір – питання, наскільки домінантною буде церква. Коли церкви будувалися в середньовічному місті, проблем не було: місто було переважно одноповерхове за рідкісними винятками, і церква мала підноситися над довкіллям як його духовний центр. Сьогодні ми живемо в секулярному світі й реально, попри всі статистики, церква не займає визначального місця в системі суспільних цінностей.

Крім того, міста зараз багатоповерхові. Харків в нас поки що не став постіндустріальним містом, він відстав на кілька десятиліть, але колись будуть будуватися і тут хмарочоси, які закриватимуть простір довкола. Жоден храм не зможе перевершити їх за своїми розмірами. І тут цікавою альтернативою середньовічній структурі постає позиціонування церкви не як домінантної сили, не як того, що диктує, а як такої, що супроводжує людину, підказує, охороняє, а це передбачає й дещо інше розташування, вмонтування в систему довколишніх будівель. Не підпорядкування їм, а збереження автономії церкви із прицерковним майданчиком.

В оптимальному режимі кожна єпархія повинна мати свою архітектурно-художню комісію, яка співпрацює з місцевою владою. Після затвердження проєкту церковною інституцією, він повинен бути узгоджений з місцевою владою. І тут починаються проблеми. Місцева влада в нас орієнтується на старі, колишні взірці. У мене таке враження, що у Харкові, попри його величезний потенціал, в інституціях, які затверджують проєкти, немає жодної людини зі смаком. Тому що те, що створено в Харкові за останні роки, є викликом і для регіональної харківської традиції, і для сучасного стилю. Ну і ніяк не відповідає статусу, на який ми претендуємо як європейське місто.

Змінилося архітектурне оточення. Змінилися технології. Я вже не говорю про запити людей, які церква теж мусить формувати. Бо орієнтуватися на смаки тільки однієї частини парафіян – це означає плодити кітч. На жаль, у більшості людей – не обов'язково неосвічених і не обов'язково старших – у підході до церковного мистецтва панує кітчеве уявлення про нього.

Коли я працював над проєктом реставрації харківської синагоги, у Харкові був філіал інституту Укрпроєктрестраврації, і харківська синагога, яка є пам'яткою архітектури, підпадала під юрисдикцію людей, які займалися архітектурною спадщиною. Відповідно, вони звернулися до нас. Однак на той час синагога була дуже перебудована: її було розділено на кілька поверхів, там були спортивні зали, хоча на той час вони вже не функціонували. Щоби відновити структуру, потрібне було розуміння. І тут з'ясувалося, що у Харкові не залишилося жодного спеціаліста з юдаїки. Ніхто не міг пояснити культові потреби людей, які до синагоги приходять. Довелося піднімати дуже багато історичних матеріалів. Громада відрядила мене до Сполучених Штатів, де я побачив, мабуть, півтора десятки синагог, поговорив з багатьма равінами, вони дали велику кількість матеріалу, і лише тоді мені стало зрозуміло, що там всередині, в синагозі, відбувалося – від чого залишилися лише натяки, оскільки все було зруйноване.


Коли я вперше потрапив до настоятеля католицького храму на Гоголя, побачив, що в нього шалена мистецька бібліотека, він прекрасно знається на архітектурі, він закінчив, на наші реалії, магістратуру у Ватикані, тобто дуже освічена людина, з ним легко було працювати, ми добре порозумілися. Він одразу сказав, що не треба так само, як у Європі. У Європі тоді вже храми будували в модерній архітектурі, з масою сучасних прибамбасів, конструкцій, матеріалів (скла, бетону тощо). Він сказав: «Тут люди цього не зрозуміють, вони звикли до інших форм». Ми обрали підхід, і далі я в цьому річищі працював, створював композицію, розмір, пропорції.

Колись, на початку 1990-х років, було, як не парадоксально, вільніше, ніж зараз, і тоді нам робили проєкт реконструкції церкви, який оформився як дипломна робота в тодішньому Художньо-промисловому інституті. Він не передбачав реконструкції первісного вигляду Свято-Дмитрівської церкви, а частково використовував елементи українського модерну 1920-х років. Проєкт виконав талановитий студент Юрій Донцов, і це був дуже дотепний синтез стильових тенденцій. Міська рада його не схвалила, від нас зажадали відбудувати храм точно у тому вигляді, який він мав на 1929 рік... Але це абсолютно нереально!

За сучасних умов, коли повз храм часто ходять трамваї, будувати височенну дзвіницю з матеріалів, яких не існує, – це утопія.Це показова ситуація. Церква поки що не знайшла свого місця – автентичного, самостійного, гідного і водночас органічного – в архітектурному просторі сучасного міста.Вона виокремлена – і це влаштовує тих, хто звик приходити до церкви епізодично, на якесь свято, влаштувати похорон високопосадової особи або освячення – і потім не з'являтися протягом року. А церква повинна жити. Вона набуває значення як джерело світла – теплого доброго світла віри, яке освітлює це місто…