«Що вони роздають? Гарячі обіди? Це для всіх? Ви впевнені?». «Так-так, не хвилюйтеся», — каже одна з жінок у черзі. Вона часто приходить до кафе FuMi й впізнає постійних відвідувачів у довжелезній черзі.
«Сьогодні не така довга», — охоче ділиться вона, коли ми приєднуємося до натовпу, що чекає біля кіоску на станції «Героїв Праці» у Салтівському районі. «Щовівторка, коли роздають засоби гігієни, у черзі бувають 70-80 людей».
Щодня 76-річний японець Фумінорі Цучіко та місцева волонтерка Наталія роздають харків’янам 800-1000 пайків. У них немає вихідних. «Відпочинемо потім», — посміхається Наталя, і ми всі розуміємо, що вона має на увазі «після перемоги».
Після відкриття кафе FuMi з безкоштовною їжею Цучіко став місцевою суперзіркою. Але вперше ми познайомилися з його історією у вересні, коли Саша, українська волонтерка у Токіо, приїхала до рідного Харкова і завітала до Фумінорі. У той час Цучіко жив з українцями, які ховалися на станції метро від сильних бомбардувань. Волонтерська спільнота Саші в Японії збирала кошти для Фумі.
«Я спустилася в метро і побачила літнього японця. Він провів для мене екскурсію підземним прихистком. Пізніше я поспілкувалася з місцевими жительками, які розповіли, що цей чоловік щодня підмітав у метро і на сусідньому ринку, купував їжу і речі для дітей. Він навіть подарував їм iPad у перший день навчального року», — згадує Саша.
Подобається матеріал? Долучайся до Спільноти читачів та допомагай нам розповідати більше важливих історій
Кафе Фумінорі Цучіко
У метро на Салтівці, одному з найбільш постраждалих від обстрілів районів Харкова, Цучіко познайомився з волонтеркою Наталією Грамою. Роздаючи продукти людям, які ховалися від обстрілів, вони дізналися історії мешканців. Японець познайомився з багатьма людьми, які втратили домівки та роботу, тож після переїзду з укриття до орендованої квартири Цучіко розпочав регулярну роздачу гуманітарної допомоги біля станції метро для всіх, хто її потребував. Безкоштовне кафе стало логічним розвитком цієї ініціативи.
«Ми планували роздавати найнеобхідніше: теплий суп і чай — людям, які раніше жили в метро», — ділиться Наталя. Сьогодні меню FuMi набагато ширше і містить все, що люди жертвують для благодійної кав’ярні. «Іноді люди приносять просто баночку варення чи солінь, бо хочуть допомогти, але не мають грошей, щоб пожертвувати. Кожна баночка цінна — не буває замало допомоги. Ми радіємо кожному шматочку хліба. Все має значення», — каже Наталія.
«Яка найбільша проблема чи потреба у кафе зараз?», — запитую я Фумінорі та Наталію, коли ми сидимо на низьких табуретках за кафе FuMi на ринку.
«Гроші — завжди», — просто відповідає Фумінорі. Вони з Наталією планують відкрити ще одне благодійне кафе біля іншої станції метро на Салтівці й розвивати мережу безкоштовних кафе FuMi, щоб нагодувати ще більше людей. Такі амбіції вимагають додаткових ресурсів.
«Фумінорі витратив усі свої заощадження на допомогу людям, — пояснює Наталія. — Нещодавно я зареєструвала фонд для пожертвувань, і ми купуємо продукти коштом внесків, які отримуємо з Японії та інших країн, а також від місцевих жителів. Раніше я працювала в ресторанному бізнесі, тож коли FuMi Cafe розширилося, я знала, кого запросити до нас працювати. Ми виплачуємо зарплатню всім працівникам кафе. Нам допомогли обласна влада та адміністрація ринку — надали деяке кухонне обладнання й приміщення. FuMi почалося з крихітного кіоску, який збільшився вже втричі».
«Найбільший виклик для мене — завадити Фумінорі роздати всі цукерки та печиво одразу», — посміхається Наталя. Вона каже, що Цучіко не може відпустити без солодкого частування жодну дитину, яка завітала у кафе. Жінка намагається вмовити його робити це принаймні не щодня: «Може, раз на тиждень, а, може, і не кілограм цукерок на одну дитину!». Але поки що її намагання марні.
Фумінорі
Нам пощастило зустрітися з Фумінорі, коли він приймав у гості Коїчі Кувабару, знайомого з Японії. «Він мій друг, а не син», — посміхається Цучіко, представляючи хлопця. Фумінорі запросив Коїчі допомогти з проєктом з розвитку соціальних мереж — Фумі визнає, що не експерт у «цих технічних речах», але йому необхідно привернути увагу до своєї ініціативи та заручитися підтримкою.
Коїчі вільно володіє англійською і допомагає нам ближче познайомитися не лише з проєктом, але й з самим Фумі. Так ми дізнаємося, що Фумінорі захоплюється риболовлею, але не має ані часу, ані належного спорядження, щоб займатися цим у Харкові. «Виявляється, ти рибалка, Фумі! Навіть я цього не знала», — сміється Наталія.
Цучіко сумує за кінотеатром, бо дуже любить дивитися фільми. У Харкові вони довгий час були зачинені. Проте коли ми говоримо, що кінотеатри вже почали відновлювати роботу, обличчя Фумінорі світліє: «Можливо, я зможу подивитися фільми, якщо там будуть англійські субтитри».
Серед того, що найбільше подобається йому в Харкові, Фумі називає блакитне небо, кондиціонери та осінь. «Вона така красива. Листя, кольори», — Цучіко робить абстрактні рухи руками, показуючи золоте листя, розкидане навколо його кафе.
Фумі, що було для вас найскладнішим моментом у Харкові? Я ставлю одне зі своїх традиційних запитань.
«Коли я залишався в метро з людьми, які ховалися від обстрілів, і намагався їм допомогти. Насправді спочатку я навіть не уявляв, як це зробити».
А що було найщасливішим?
«Коли я залишався в метро з людьми, які ховалися від обстрілів, і намагався їм допомогти.
Це був одночасно найважчий і найщасливіший час у Харкові для мене».
До речі, чому ви обрали Харків?
«Тому що я знав, що ситуація тут найскладніша і люди потребують допомоги».
Коли запитую Фумінорі про дочок в Японії, вираз його очей змінюється.
«Ми підтримуємо зв’язок, — каже Фумінорі, — але вони вже дорослі, незалежні жінки. Життя в Японії важке — треба багато працювати, щоб досягти успіху. Тож вони роблять свою справу, а я — свою. І я щасливий, що так склалося, бо можу робити все, що захочу», — посміхається він.
Я знаю, що ви вважаєте японців та українців дуже схожими. У чому саме?
«Ви багато працюєте, часто без вихідних. Найбільше мене здивувало те, що українці не мають обідньої перерви на роботі. Навіть в Японії у нас є годинна перерва, коли ми відпочиваємо. А тут — лише 10-15 хвилин, щоб поїсти, і знову поспішаєш до справ».
«Дуже смачно». «А ви коли-небудь бачили тут самого японця?». «Звісно, він завжди тут — навіть прибирає приміщення і миє посуд». «Перша страва, друга страва… І засоби гігієни щовівторка». «Можна їсти тут або взяти їжу з собою. Якщо берете харчі для пенсіонерів чи людей з інвалідністю, потрібно показати паспорт», — перемовляються люди в черзі перед кафе FuMi. Вони намагаються спілкуватися українською і підказують один одному слова, які їм важко пригадати. Це складно, оскільки більшу частину життя люди говорили російською, але «якщо ми не почнемо, то як зрештою зможемо це зробити?». Здається, українські пенсіонери мають багато спільного з Фумінорі. Він намагається вивчити українську мову і вражає нас відеозверненням до українських читачів.
«Яке ваше загальне враження про українців, зокрема про харків’ян?», — запитую я Фумінорі перед від’їздом.
«Ви багато працюєте і ніколи не опускаєте руки».
«Отже, ви теж українець!», — я вдячно посміхаюся йому.
«Можливо, трохи», — посміхається навзаєм Фумінорі.
Текст: Тетяна Фрам
Ця розмова була написана в липні, тож ми відвідали кафе Фумінорі 1 грудня, аби дізнатися, як воно змінилося за цей час.
У перший день зими, як і в липні, натовп збирається біля входу в кафе. Співробітники готують їжу з 9 ранку, аби вже о 10 погодувати перших відвідувачів. Кажуть, щодня в кафе заходять від 1000 до 1500 людей — всередині усі місця зайняті.
Фумінорі Цучіко прагне нагодувати всіх, хто приходить до нього в кафе, тому почав роботу з облаштування сусідніх приміщень. Скоро ще більше людей зможуть відвідувати заклад.
Читайте також:
- Як в 11 років зробити власну пасіку. Історія Єгора із села Веселе
- «Я хочу повернутись в Україну». Шелтер на Харківщині, що допомагає людям знайти шлях додому
- Розмова з військовим: почуття, підтримка та мирне життя
Аби творити медіа разом із читачами, ми розвиваємо Спільноту. Саме твій внесок допоможе нам купити бензин для поїздки у важкодоступні зони, ідентифікувати ще один підрозділ росіян, що атакували Харківщину, або ж зняти сюжет про мешканців міста. Долучайся!
Актуальні історії з Харківщини
Надсилаємо щотижня
