Ярослав із позивним Багдад пішов воювати у 2020 році, після закінчення Національної Академії сухопутних військ. У складі 92-ї бригади він визволяв Харківщину й зараз продовжує боронити Україну.
Доки військовий на бойових позиціях, ми зв’язалися з ним телефоном. Боєць розповів про різницю між цивільним та військовим, труднощі спілкування та адаптацію до мирного життя.
— У 2020 я отримав погони лейтенанта, первинне звання, посаду командир мотопіхотного взводу мотопіхотної роти. Скажімо так, з нуля почав вчитися як служити, воювати та керувати.
Цього ж року в Багдада була ротація до зони ООС на Луганський напрямок.
— Ми простояли 7 місяців до середини червня 2021. Тоді я отримав свій перший бойовий досвід, а також досвід управління, організації й керування людьми.
Коли ти вступав в Академію, розумів, що доведеться йти на фронт?
— Заради справедливості зазначу, що війна йде з 2014 року. Це важливий та принциповий момент, оскільки я вступав, знаючи, що моя робота буде потрібна. Я пішов за покликом серця. Тому був готовий до багатьох речей, але про велику війну не думав. Хоча тоді вже було ненормально: частина територій окупована, росіяни дозволяють собі що завгодно.
Про почуття та страхи
Коли ти вперше потрапив у зону ООС, як це вплинуло на твій психічний стан?
— Якогось пригнічення морально-психічного стану не відчувалося, як і ознак ПТСР. Тоді війна ще не була такою масштабною як зараз, до того ж у мені грав юнацький авантюризм. Я хоч і молодий, але мені цікаво було вчитися воювати. Єдине, що дуже дратувало — довгий час знаходитися на одних позиціях.
Розглядаючи в контексті більше ніж півтора року повномасштабної війни, безумовно в людей з’явилася бойова втома. Особливо у тих, хто воює ще з 2014–2015 років. На жаль, таких людей — воїнів по духу — уже мало залишилося.
Які зміни бачиш у своїх побратимах?
— Кожна людина тут переживає зміни. На тих, хто справжню війну побачив, побував у колотнечах неодноразових, вона залишає слід. Людину, яка була в бойових діях, одразу можна відрізнити від тієї, яка не була: по жестах, емоціях, виразу обличчя, поведінці.
Поговоримо про мобілізованих, наприклад. Торік у кінці квітня – на початку травня, якраз перед активними штурмовими діями на Харківщині, до мене в роту потрапила 21 людина — усі мобілізовані.
Спочатку ми знаходились в обороні. Коли поступила задача йти в штурми, новоспеченим бійцям було дико — ніхто не знав, чи правильно все робить.
Але люди, які прийшли, були найкращі — супервмотивовані. Знали, навіщо сюди прийшли, що дуже важливо. Від усвідомлення мети й внутрішні сили, й ресурси, й енергія з’являються.
Окрім цього, важливу роль відіграють вміння, навички та поведінка. Нових треба вчити розрізняти звуки прильотів, вильотів та всьому іншому. У результаті в когось вийшло навчитися воювати.
Військовий розповідає, що ті, хто не до кінця усвідомлювали, куди потрапили й побачили вперше прильоти, розриви, смерті, поранення — можуть замкнутися в собі. Зокрема, у бійців може з’явитися паніка через артилерію противника.
«Коли чуєш, як свистить міна і вона все ближче і ближче… Був такий випадок, коли в нашу сторону запустили град. Один із побратимів, почувши ці «хлопки», втратив орієнтацію в просторі. Його з’їв страх. Тоді довелося приводити хлопця до тями», — ділиться спогадами Багдад.
Після цього кожен гучний звук, такий як свист від машини, чи салют, чи розбита склянка — привертає увагу й тригерить.
Про підтримку
Військового ніхто не зрозуміє краще ніж військовий. Як ви допомагаєте один одному?
— Підтримка та спілкування — це найголовніше. Це я зрозумів ще на початку війни. Не важливо, де ти знаходишся чи яку задачу виконуєш — після зміни людина повертається з позиції, у місце дислокації [бліндаж, підвал тощо — ред.]. Зазвичай бійці миються та лягають одразу в ліжко, ще можуть годинами сидіти в телефоні. Ось це потенційна група ризику, оскільки людина починає зжирати сама себе, ні з ким не говорить. Емоції накопичуються та починають поїдати його зсередини. Він просто закривається в собі.
Я не раз бачив такі випадки, коли людину що завгодно може збити з колії. У кожного така ситуація була, коли внутрішні сили давали збій і з’являлася паніка та страх. Я в собі це задушив лише завдяки спілкуванню з іншими — приходив після зміни на місця розташування: там могло бути холодно, міг лише один чайник бути — й все. Проте там знаходилися такі ж бійці, як і я. Це таке розвантаження, що у військовій психології називається декомпресійними заходами [дії, що спрямовані на фізичне та психологічне відновлення, проводяться з метою реадаптації військовослужбовців до звичайних умов життєдіяльності та запобігання розвитку психологічних травм — ред.].
Коли є можливість повернутися на деякий час додому, які виникають почуття?
— Думаю, у всіх виникають приблизно однакові почуття. Наприклад, я приїхав до своїх близьких, і зазвичай найбільше бісить, коли запитують: «Ну шо там?» або «Шо розкажеш?». Немає проблем розповісти, що там відбувається, але я бачу: люди довкола не розуміють мене. І тоді думаєш, що немає сенсу розказувати, бо все одно ніхто нічого не зрозуміє. Намагаюся обійтися іншими життєвими історіями, типу як кухня налагоджена, де можна попрати тощо.
Побратими, які також мали змогу хоча б кілька днів побувати вдома, при поверненні кажуть, що важко спілкуватися з рідними. Багато хто приїжджає озлобленим. Бо тут, на фронті, людина може віддати найважливіше — своє життя чи бути пораненим, а вдома бійці бачать, що про існування війни вже наче забули. Різні є випадки.
Що НЕ варто казати військовим
Які фрази від цивільних найбільше дратують?
— Не бісять, а скоріше — смішать. Топова фраза «бережи себе». Це найбільша розбіжність, яка є між військовими та цивільними. Тобто потенційно, якщо командир тебе відсилатиме на якесь завдання, то ти, виходить, маєш відмовлятися, бо треба себе берегти. Мирна людина в перспективі може принаймні спланувати щось на тиждень. Тут таке неможливо. Враховуючи інтенсивність боїв, запланувати нічого не можна навіть з ранку на вечір.
Найбільше дратує, коли цивільний виправдовується перед військовим, чому він не на фронті. Це не мої проблеми. Взагалі хотілося б додати: той, хто зараз знаходиться в статусі цивільного, не має перебувати в ілюзії, що коли він навіть через півтора року війни не на фронті, то не потрапить сюди. Усе ж таки через війну пройде багато людей.
Чи припинив ти з кимось спілкуватися після повномасштабного вторгнення?
— У мене й до війни було небагато друзів, з якими постійно контактував. Зараз намагаюся продовжувати підтримувати зв’язок з ними.
Про адаптацію в цивільному житті
Що тебе тримає на плаву?
— Розуміння, що і для чого я роблю. Звичайно, любов до батьків, до своїх рідних. Бо інакше ніяк. Якби всі боялися, що зараз було б?
Буває і страшно, і важко, але розуміння, за що борешся — допомагає. Хто, якщо не ми? Ще є бажання вбити якомога більше росіян й водночас самому вижити.
Які почуття зараз у військових?
— Змішані. Хоча тут одностайної думки не винесеш, але для всіх на першому місці залишається страх за своє життя, інстинкт самозбереження та втома.
Як цивільні можуть допомагати військовим морально?
— Підтримувати. Навіть звичайна бесіда може розвантажити людину. Головне — без жартів, бо це дуже дратує. Важливо говорити на буденні теми, не варто одразу про війну говорити. Мають же бути звичайні людські стосунки. Людина, яка потрапила на війну, й після неї залишається людиною. Їй так само потрібна підтримка та контакт.
Що може зробити країна для реабілітації військових?
— У першу чергу суспільство має розуміти, що після війни буде дуже багато травмованих хлопців — їх треба приймати та підтримувати. Вони не мають почуватися покинутими. Необхідно створювати установчі органи з психологами та психіатрами, щоб терапія кожному була забезпечена. Я сподіваюся, що влада хоча б на 15–20% впорається з поставленою перед нею задачею.
Читайте також:
- «Витрати на клумби, парки та лавочки — це добре для мирного життя, але не під час війни» — розмова з військовим харківської бригади
- Сталеві кінцівки: як харківські військові з протезами захищають країну та допомагають побратимам реабілітуватися.
- «Це війна сорокарічних»: історія військової кар’єри професора ХНУМГ ім. Бекетова
Актуальні історії з Харківщини
Надсилаємо щотижня
