Навчитися користуватися новим протезом може бути так само складно, як і звикнути до втрати власної кінцівки. Війна, яку переживає Україна, має наслідки: зруйновані міста, загиблі, травми й рани.
Щодня через повномасштабну війну Росії проти України десятки українців отримують важкі поранення, багато військових та цивільних втрачають кінцівки. Потім настає важкий етап реабілітації та адаптації. На сьогодні в країні існує багато програм якісного протезування. Однак прийняти себе навіть після операції буває вкрай важко.
Доброволець Дмитро має протез ноги. Він живе у Харкові, продовжує служити, проходити реабілітацію та водночас допомагає іншим бійцям, що повернулися з втратою кінцівки.
Ми провели день з Дмитром, аби дізнатися якомога більше про особливості його роботи, реабілітації та допомоги іншим.
Байки, швидкість, ДТП: історія як Дмитро отримав травму
Зранку на Пушкінській нас зустрічає усміхнений Діма. Йому 30 років, він доброволець і має протез.
«Зараз я покажу вам свою роботу, — каже хлопець та зачиняє за мною двері машини. — Сподіваюся, ви не проти музики, я люблю її слухати, коли кудись їду», — та включає Maneskin.
До вторгнення Дмитро працював на СТО, любив байки та швидкість. У 2013 році він потрапив у ДТП, через що вісім років не міг нормально ходити та кататися на мотоциклі.
«Мене знесло з дороги, коли я їхав на машині. Унаслідок аварії автівку, на яку збирав два роки, розірвало на дві частини, — пригадує Діма по дорозі на роботу, — мені ж відірвало пів стопи, був відкритий перелом та опік від ременя, бо його заїло на моєму тілі».
Після ДТП чоловік два місяці не підіймався з ліжка. Ще рік — ходив на милицях, відчуваючи такий біль, що було неможливо доторкнутися до ноги. Коли нарешті почав займатися відновленням — було запізно. За цей період скоротилося ахіллове сухожилля: лікарі, санаторії, масажі були тимчасовим рішенням.
«Перспектива, яку мені пропонували не влаштовувала. Я вирішив ампутувати ногу до коліна, аби поставити протез та вільно переміщатися. Варіант милиць мені не годився. Я працював на СТО та хотів продовжувати займатися улюбленою справою», — розповідає військовий.
Дмитро 7 років пересувався на милицях чи з палицею, що унеможливлювало здійснення мрії про байк та відчуття несамовитої швидкості й адреналіну. Протез йому поставили за декілька днів до 24 лютого.
«Ось ми вже й на місці. Треба заждати хлопців, щоб нам відчинили. Привіт!», — вітається зі своїми побратимами.
Ми доїхали до бази, де на нас чекала військова автівка, яку треба було відремонтувати.
Подобається матеріал? Долучайся до Спільноти читачів та допомагай нам розповідати більше важливих історій
«Я був переконаний, що потрібен на цій війні»: історія про те, як Дмитро потрапив на службу
«Коли розпочалася війна, я знав, що буду потрібен, адже добре розуміюся на машинах. До того ж у мене багато знайомих з СТО, тому я завжди можу дістати будь-яку деталь», — розповідає доброволець, поки лагодить машину.
Дмитро має 11 років досвіду роботи на СТО. Тому переконавшись, що у родичів все нормально, вирішив, що час йти на службу. Не всі рідні поділяли його думку.
«Моя мама — сучасна жінка, тому прийняла мій вибір, а от дід не дуже зрадів. Ми тоді були в селі на Харківщині. На вулиці зима, до міста ще доїхати треба, а він відмовляється везти мене до військкомату. Я теж упертий, тому сказав, що пішки піду… і пішов, — пригадує чоловік. — Та потім дід все ж підхопив мене та довіз до міста».
Так військовий опинився на базі, де ми знаходимося зараз. Він одразу прийшов сюди механіком та продовжує тут працювати.
«Моє основне завдання — ремонтувати машини. В цьому я майстер, — дістає з багажника інструментарій з необхідними ключами та іншою технікою. — Я ж до війни мав своє СТО. Взагалі усе, що пов’язане з машинами та байками, було моїм життям», — розповідає Дмитро, поки підкручує деталі.
«Я радий, коли жартують»: як до травми Дмитра ставляться інші
Поки розпитую про роботу, його побратими жартують про ногу. Він каже, що на службі не одразу дізналися про протез. Та коли вже взнали, то перші два місяці військовослужбовці лише й про нього й зубоскалили.
«Жарт “одна нога тут, інша – там” був класичним, — сміється Дмитро — Але я радий, коли вони шуткують, бо не соромлюся свого протеза, а пишаюся».
Чоловік зізнається, що реакція суспільства на протез вельми різниться. Наприклад, коли бабуся в автобусі місцем поступилась, було не дуже приємно.
Коли дівчата та волонтери бачать Діму на байку, то сильно дивуються та захоплюються. Подеколи навіть підходять до чоловіка, щоб висловити свою повагу. Був випадок вже під час повномасштабного вторгнення, коли Дмитро впав з мотоцикла та налякав хлопців, що знаходилися поряд.
«Тоді ще холодно було, а у штанях кінцівок не видно. Я впав, а мій протез перевернувся на 180 градусів. Сам я цього не помітив, встав з байка та пішов собі далі. Мені хтось голосить, щоб я зупинився, бо в мене вивернута нога. Я її виправив, а хлопці ледь не знепритомніли. Згодом я їм все пояснив та показав», — сміється доброволець.
Проблеми з протезами до 2022 року і зараз
У перервах між роботою та тренуваннями навідуємось до кав’ярні, аби відновити сили та бути бадьорішими.
До 2014 року галузь протезування в Україні була малорозвинена. Втім владі вдалось зробити дієві організаційні кроки. Так, було збільшено граничні ціни, що, зокрема, дозволило виробляти протези підвищеної функціональні. Водночас українські протезисти доволі швидко навчилися сучасним технологіях — всередині країни та за кордоном.
Однак існують нюанси: у багатьох військовослужбовців протез зношується за пару місяці, а державні програми виділяють лише два на рік. У таких випадках допомагають реабілітаційні фонди.
Дмитро радить все ж протезуватися в Україні, оскільки протез — нестабільна конструкція, яку подеколи потрібно підлаштовувати, а не кожен майстер візьметься обробляти чужу роботу.
«У мене було три протези та чотири різні стопи, тому я, в принципі, зрозумів, що мені підходить, а що — ні. І до цього (нового) мені жоден не годився», — розповідає доброволець за чашкою кави.
На службі протез може призвести до шкідливого навантаження на хребет. Так сталося у випадку Дмитра: через біль в спині йому знадобилася реабілітація. Тому він звернувся до благодійного фонду «Громадянин» через програму «Реабілітація кіборгів», який до цього допомагав зібрати кошти на новий протез.
Якісніший виріб із рухомою стопою дозволяє легше й швидше рухатись та без зусиль натискати на педалі автівок. Правда, щоб призвичаїтись до нього, Дмитрові довелось пройти реабілітацію. Через це він не встиг взяти участь у марафоні.
«Реабілітація кіборгів» створена для адаптації для ветеранів та ветеранок у цивільному житті. Програма включає психологічний та фізичний напрямки.
«Всі розуміють тенденцію, що в Україні ставатиме все більше й більше людей з протезами. До цього потрібно готувати як цивільних, так і військових. Бо це нормальні речі, але наше суспільство до цього поки не готове».
Реабілітація військових на протезах
«Мені потрібен був якісний протез, але через державну бюрократію його треба було вкрай довго чекати. Коли дізнався про програму, мав сумніви стосовно такої можливості. Тож я сам дуже затягував з документами, бо постійно катався по позиціях. Але працівники Фонду нормально реагували та оперативно розв’язали моє питання. Протез, який я хотів два роки, отримав за три тижні», — розповідає Дмитро.
На старому протезі чоловік міг подолати не більш ніж 500 метрів пішки, через що був наче прив’язаний до автівки. Новий дозволив йому вперше за вісім років сісти на байк. Це сталося навесні 2022 року.
«Це було неймовірне відчуття — дух свободи. Я обожнюю швидкість та адреналін, — розповідає Діма з палаючими очима. — Влітку, коли в Харкові було небагато людей, я міг ввечері ганяти по парку Шевченка — відривався від душі. Для мене це було справжнім відпочинком від військового життя, адже до повномасштабного вторгнення я був цивільним».
Зараз військовий паралельно зі службою займається з реабілітологом у спортзалі. Він має два заняття на тиждень, де під наглядом виконує фізичні вправи. Його тренер Данило — молодий хлопець, що працює в програмі «Реабілітація кіборгів». Під час тренувань хлопці часто теревенять на різні теми. Данило контролює, щоб все виконувалося правильно. Діма інколи скаржиться на важкі вправи, але згодом запевняє, що поради тренера завжди слушні.
«Ви могли помітити, я інколи кажу Данилові, що він нелюд — звертається до мене Діма, коли ми виходимо з тренажерного залу. — Але це лише жарт. Він дуже хороший тренер та реабілітолог, який розуміє, чого я потребую. Була ситуація, коли я потягнув спину, через що не міг сходити на тренування. Данило сказав, щоб я приїхав — і він зробить мені масаж та не буде навантажувати. І дійсно, завдяки йому я зміг ще й потренуватися та більше не відчував болю».
Але цього разу під час тренування протез почав натирати ногу. Тому після зали ми поїхали на корекцію.
«Мені таке вже не вперше роблять. Через те, що нога усихає, подеколи треба корегувати протез. Це абсолютно нормально. Зараз заїдемо в центр, де це зможуть зробити», — пояснює мені чоловік.
Налаштування протеза тривало сім хвилин, після чого чоловіку стало легше. Дмитро пояснив, що корегування не треба проводити до кінця життя — воно потрібне лише деякий час після ампутації ноги, коли кінцівка ще усихає.
Взаємна підтримка: як Дмитро допомагає іншим військовим з протезами
Діма став першим підопічним Благодійного Фонду. Згодом він запропонував свою допомогу — говорити з військовими, що втратили кінцівки.
«Перше, що вибиває з колії — моральний стан. Тому що людина гадає, що перетворилась на каліку та більше нікому не потрібна, — каже Дмитро. — Але насправді це не так. Я можу діяти так само як й інші люди. Можливо навіть трохи більше, бо маю додаткові фізичні навантаження та тренування. Те, чого я не можу робити, пов’язано не з травмою, а з тим, що ці речі людині не під силу».
Дмитро усвідомлює, що завдяки набутому досвіду має більше шансів бути почутим.
«Я почав контактувати з іншими військовими за власною ініціативою. Через мою проактивність та позитивний погляд на життя розумію, що можу підтримувати побратимів», — каже чоловік.
Окрім спілкування з різними військовими, у Дмитра є один постійний підопічний.
Хотів би допомагати людям з протезами: плани на майбутнє
Наприкінці робочого дня питаю у Дмитра, що він бажає робити після перемоги. Каже, що хотів би допомагати у сфері протезування, втім для того необхідна фахова освіта. «Тому, ймовірніше, я й надалі залишуся працювати на СТО або відкрию власне. Адже це справа мого життя. І без ключа в руках мені буде важко».
Читайте також:
- «Або ми навчаємось, або програємо»: історія аеророзвідника, який вдруге пішов на війну
- Від масажного салону в Києві — до війська на Харківщині: історія парамедикині Ніни Кравчук
- Як арттерапія допомагає українським військовим? Розповідає Костянтин Лизогуб
Аби творити медіа разом із читачами, ми розвиваємо Спільноту. Саме твій внесок допоможе нам купити бензин для поїздки у важкодоступні зони, ідентифікувати ще один підрозділ росіян, що атакували Харківщину, або ж зняти сюжет про мешканців міста. Долучайся!
Актуальні історії з Харківщини
Надсилаємо щотижня
