«Або ми навчаємось, або програємо»: історія аеророзвідника, який вдруге пішов на війну

Прайс займається аеророзвідкою в одній з бригад на східному напрямку. Він — кадровий офіцер, чий шлях до війська почався з Революції Гідності та продовжується й понині. До повномасштабного вторгнення чоловік працював баєром [експерт-консультант із закупівель трендових товарів і новинок для компанії замовника — ред.], підприємцем, розробником ігор та знайомив Японію з тактичним одягом українського виробника. Про його військовий шлях з часів АТО та службу під час повномасштабного вторгнення розповідаємо в матеріалі.

Життя до війни, події 2014 року та перші думки про службу у війську

— Я сам киянин. До війни займався бізнесом — спочатку перепродавав одяг з-за кордону для великих шопінг-клубів України, потім зрозумів, що сам можу бути постачальником. Так ми з товаришами почали возити одяг з Туреччини. Він добре продавався, я мав непоганий бізнес та заробіток. 

У 2013 почалися протести на Майдані. Пам’ятаю навіть той день, коли мені подзвонив друг, який на той час працював у поліції, в карному розшуку. Він сказав мені: «Увімкни телевізор, там “Беркут” б’є дівчат на Майдані». Я вмикаю телевізор і бачу, як вони «кидаються» прямо на жінок. Це було неприпустимо. У нас на той час вже була так звана міліційна держава, але це було занадто. Друг запропонував мені поїхати на Майдан — і я погодився. 

Потім у 2014 році розпочалася війна. Курс долара стрибнув спочатку у два рази, згодом — у три. Моя справа цього не витримала — і довелося все завершити. 

Взагалі я отримав звання молодшого лейтенанта, ще коли вчився в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. Там була військова кафедра, яку я закінчив, але ніколи не думав, що доведеться служити. Після Майдану я певний час до армії не був готовий, не уявляв себе військовим, але потрібно було щось робити — і я пішов у самооборону Оболоні. Це була спілка добровольців, які разом з поліцією їздили на виклики, що виникли через заворушення в Києві. На службу в ЗСУ я пішов вже на початку 2015 року. Зрозумів, що інакше не можу. Війна ніби все розставила по своїх місцях.

Подобається матеріал? Долучайся до Спільноти читачів та допомагай нам розповідати більше важливих історій

Перші роки в армії, звільнення та спроба повернутися до мирного життя

— Я три роки служив за контрактом, а потім звільнився у травні 2018 року і знову повернувся до продажу одягу. Вирішив, що за ці три роки я свій внесок у перемогу зробив. І на той час ситуація на фронті була відносно спокійна — заморожений конфлікт. Після служби я почав носити переважно тактичний одяг, бо він зручний та практичний, так виникла ідея продавати військову форму за кордон. Спробував — і мені вдалося. Можу сказати, що я перша людина, яка продала тактичний одяг українського виробництва в Японію. Ми домовились з магазином про велику партію, їм дуже сподобалося, чим я дуже пишаюся.

Мені знову з нуля вдалося відновити свій бізнес, однак у 2019 році розпочався COVID-19. Продаж речей став трохи неактуальним, і я пішов працювати у французьку компанію Ubisoft, яка займається розробкою відеоігор. Це доволі відома компанія з офісами в Києві, Одесі та по всьому світу. Пам’ятаю, я вже повернувся з війни та купив їхню гру на PlayStation. Бігаю, воюю за спецзагони й думаю: «Цікаво, а вони є в Києві? Чи можна в них працювати?». Просто на моменті, коли я обирав зброю в грі, мені щось не сподобалось. Я ж знаю, що в реальному житті воно виглядає не так. І я вирішив спробувати — пройшов 4 співбесіди, три з яких були англійською мовою, і влаштувався до них на роботу тестувальником.

Я був таким собі консультантом з анімації зброї під час розробки ігор. Сидимо з художниками, і я показую їм реальні фото зброї та пояснюю, як все повинно бути влаштовано, які нюанси в тому чи іншому виді автомата, щоб вони розуміли, як правильно його малювати. Окрім цього, шукав помилки в грі, перевіряв, як вона працює. Це була зручна віддалена робота, на якій я затримався на два роки. А потім почався новий етап війни й мені знову довелося все залишити.

Про початок повномасштабного вторгнення, нові та старі виклики війни

Військову форму Прайс зібрав та залишив у коридорі власної квартири ще 22 лютого 2022 року. Каже, не знав, коли все почнеться, але точно розумів, що цього не оминути.

— Ще наприкінці 2021 — на початку 2022 року я дивився новини і як військовий розумів, що такого великого скупчення та пересування військ просто так не буває. Це дуже затратно і по людських ресурсах, і по паливу, і по грошах. А всі говорили: «Та ні, Путін не почне, давай закладемося».

24 лютого у мене був вихідний, я прокинувся десь о 10 ранку, дивлюся у вікно, а там величезний затор. Не в центр, на роботу, як завжди, а в бік окружної. Величезний затор, який майже не рухався. Я дружині сказав, що поїду в військкомат, вона дуже розізлилася: «Ну скільки можна?». Взяв свої речі з коридору, сів у машину і поїхав.

Та війна, яку я побачив, була зовсім не схожою на АТО й ООС. Нагадаю, в мене до цього було три ротації. Порівняно з тим досвідом, це просто жах. Війна, звичайно, все одно залишається війною, але те, що відбувається зараз, важко порівняти будь з чим.

Під час моєї першої служби не було ні авіації, ні ракет, ні такої кількості артилерії та зброї. У моєму посвідченні офіцера вписаний німецький кулемет «Heckler & Koch» 2018 року. Розумієте? Не просто якийсь Калашніков чи пістолет.

На початку повномасштабного вторгнення було складно все. Дуже хотів би подякувати волонтерам та простим людям, які допомагали війську. Якби не вони, то ми б не витягнули. Був момент, коли я потрапив туди, де немає ні світла, ні інтернету, ні зв’язку, ні води — немає нічого. І в тебе немає нічого з собою. І ти думаєш, що робити. В той момент нам допомагали цивільні. Так у нас з’явився бензиновий генератор, від нього ми заряджали Starlink, і так вже отримували зв’язок та інтернет. Поки їх не було, доводилося спілкуватися виключно через радіостанцію, по-старому. 

Армія насправді дуже змінилася з 2014 року — сучасне закордонне озброєння, супутник, цифрові карти та механізми. Але є те, що залишається незмінним — паперова документація. Якби був, наприклад, аналог нашої «Дії» для військовослужбовців, усім було б набагато легше. От уявіть, у кожного в армії є такий собі «ДіяПідпис», тільки назвемо його «ДіяВійськовослужбовця», як приклад. Журнали, книги обліку, рапорти — всі документи будуть завантажені в цю програму в електронному вигляді. І все, що мені треба зробити як командиру — відкрити додаток, обрати у списку рапортів необхідний, відредагувати його та відбитком пальця поставити підпис. А потім надіслати в потрібну службу також в електронному форматі. Це б дуже спростило роботу військових і позбавило монотонної, довгої роботи.

Зараз це все дуже важко працювати. От, наприклад, командиру розвідувального взводу потрібно першого числа подати рапорт на зарплати підлеглим. А він у цей момент з аеророзвідкою поїхав на бойове завдання. І тут починається квест: у принтері закінчилась фарба, а найближчий магазин в іншому прифронтовому місті за багато кілометрів від тебе, купляєш фарбу, друкуєш рапорт, його потрібно підписати й потім ще передати у фінансову службу, яка може знаходитися геть в іншому місті. Через один документ потрібно витрати цілий день.

Я як офіцер та командир безпосередньо займаюся документами. Навіть якщо виділю для цього окрему людину, мені все одно потрібно їх перевірити та підписати. Але, знову ж таки, у розвідці це дуже важко. Хто буде цим займатися? Свого снайпера я назначу? В будь-якому випадку з’являються документи, які потребують моєї уваги. Крім того, їх потрібно оформити за певними параметрами, перевірити, надрукувати, підписати. А якщо ти десь поставив відступ не три сантиметри, а два, то все потрібно робити наново. Уявляєте? Іноді буває вже руки опускаються і думаєш: «Коли це закінчиться?».

Найдивніше, що я колись чув — графік чергування розпалюючого буржуйки. Колись у Світлодарську ще в грудні 2016 року до нас приїхала перевірка. Спускаються у бліндаж і питають: «А де графік чергування розпалюючого буржуйки?». У мене такий подив був.

Зараз, розповідає Прайс, відбуваються лише майнові перевірки, адже у військо приходить багато допомоги від волонтерів та закордонних партнерів, про яку треба відзвітувати.

– Але якщо боєць втратив, наприклад, радіостанцію — це дорого і немає можливості вчасно оформити рапорти про втрату  — в такому випадку її потрібно оплатити. Як на мене, командуванню варто розуміти, що майже все на війні, чим користуються військові: радіостанції, дрони, машини — це розхідний матеріал. І навіть, якщо боєць втратив це майно, йому потрібно просто видати нове. Тримай наступне — іди воюй. Розібратися, де або як це сталося, можна і після війни. Якщо ми програємо — то все, не треба нам будуть вже ніякі радіостанції, нічого не буде потрібно. 

Про волонтерську роботу, проблеми з кадрами та інновації в підрозділі

Волонтери, за словами Прайса, допомагають війську та намагаються відгукнутися на всі запити, які є в конкретній бригаді.

— Волонтери можуть збирати буквально на все. Зараз дуже просто купити навіть зброю. От, наприклад, я волонтер, і хочу, щоб в підрозділі, якому я допомагаю, були не автомати Калашникова, а сучасні гвинтівки AR-15. Це можна легко зробити. 

І якщо з озброєнням та волонтерською допомогою проблеми розв’язати легко, з кадрами в армії питання стоїть гостріше. 

— Я взагалі перша людина, яка в бригаду прийшла через відношення [письмовий документ, який видає командир бригади, до якої військовослужбовець має бажання потрапити для подальшого проходження військової служби — ред.]. Військкомат мене призвав згідно з запитом бригади. Це в них перший такий випадок. А от фахівців замовити й отримати у військкоматі неможливо. Та і чи є в цьому необхідність? Я думаю, всі, хто хотів призватися, вже служать. 

Україна просто не була готова до таких масштабів. Комунікація між військкоматами та частинами налагоджена не найкращим чином. І важко обирати так спеціаліста. Потрібно з ним познайомитися, дізнатися краще про його навички та досвід, що він може дати бригаді, а вона — йому. Я ще за часів АТО служив у батальйоні, а під час ротації познайомився з начальником розвідки однієї з бригад на східному напрямку. Вони бачили й розуміли, що я вмію, бо ми служили поруч. Але якщо не бачити, то як це можна дізнатися?

Звичайно, в нас є нові посади та нова зброя, для якої потрібні люди. В таких випадках ми або навчаємо тих, хто вже є у штаті, або чекаємо, поки хтось прийде з військкомату вже навчений. Взагалі молодим людям легше дається навчання чомусь новому. Вони частіше цим і займаються. А от старшим вже важко розібратися в сучасних технологіях, але вони стараються.

Ми пояснюємо, що цим потрібно вміти користуватися, бо це життя — або ми навчаємось, або програємо.

У нас справді багато різних дронів і весь час з’являється щось нове. Українські компанії, які розробляють безпілотники, пропонують навчити наших людей керувати їхнім продуктом. Екіпаж у них навчається та повертається до нас вже з новими дронами, які ми в реальних бойових умовах тестуємо.

Я в аеророзвідку потрапив ще на початку повномасштабного вторгнення, тому органічно адаптувався та ознайомився з цими інноваціями в армії. Розумію, що зараз без дронів воювати не можна. Картинка потрібна цілодобово для всіх — артилерії, розвідки, ППО, піхоти. Зазвичай одна група операторів дронів завершує польоти, а інша — одразу починає. І якщо раніше безпілотники були тільки у розвідки, зараз кожен взвод будь-якого роду військ має мінімум одну «пташку». Ба більше, вже у всіх є монітори, на яких вони картинку з дрона спостерігають цілодобово. Це насправді дуже допомагає.

Про роботу аеророзвідки в зоні бойових дій, втрати та боєздатність росіян

— Конкретна робота, яку ми виконуємо, — це поїхати далеко та політати там, де ще ніхто не літав. Картинку з дрона ми транслюємо на ПК у штабі й всю інформацію з нього також зберігаємо на ПК. Але треба розуміти, що дрони при таких задачах можна втратити. Знову ж таки, це теж розхідний матеріал на війні. Якщо ми не будемо бачити, то втратимо людей, тому краще вже «пташку». Наступного разу просто намагаємось акуратніше запускати.

Втрати дронів є, тому що у противника дуже сильна антидронова система, яку вони розвивали довго — і їм це добре вдається. Такі системи стоять біля кожної позиції, кожного спостережного пункту, в нас такого поки немає. Є тільки антидронові рушниці. Для нас все це нове. Поки російська армія воювала у військових конфліктах, встигла розробити багато таких речей. І це проблема. 

На думку Прайса, Україна може або сама запустити цю галузь промисловості, або звернутися за допомогою до союзників. 

— Оскільки ми раніше цим не займалися і мало розуміємо, як антидронові системи виробляти, їх можна отримати як допомогу від союзників або придбати. Впевнений, що волонтери впораються і з цим (сміється).

Хотів би подякувати кожному, хто допомагає. За те, що вони робили, роблять і будуть робити. Тому що без них ми б не впоралися.

Спілкувався Сергій Прокопенко

Читайте також: 

• Від масажного салону в Києві — до війська на Харківщині: історія парамедикині Ніни Кравчук
• Ті, хто бережуть пам’ять. Історії жінок Харківщини, які втратили рідних на війні
• Башта танку та десятки ракет. У Циркунах просто неба триває виставка спаленої російської техніки — фото

Аби творити медіа разом із читачами, ми розвиваємо Спільноту. Саме твій внесок допоможе нам купити бензин для поїздки у важкодоступні зони, ідентифікувати ще один підрозділ росіян, що атакували Харківщину, або ж зняти сюжет про мешканців міста. Долучайся!