У пропагандистських сюжетах російського ТБ Олександр впізнав своє робоче місце. Звідти ж дізнався про заклик директорки співпрацювати з росіянами. Більшість експонатів Маріупольського краєзнавчого музею згоріли, інші ж потрапили до рук окупантів завдяки директорці Наталії Капустниковій. Олександр чесно зізнається: він не знає, що гірше. 

Що робить команда, якій вдалося виїхати з Маріуполя на підконтрольну Україні територію, та як Олександр, завідувач філії, бачить майбутнє свого міста? Розповідаємо історію Маріупольського краєзнавчого музею, який спалила та розграбувала російська армія.

Маріупольський музей. Фото надане Олександром Горе

З початку повномасштабної війни нас шокувала річ, яка виявилася звичайною для росіян – мародерство. Окупанти цікавляться не лише нашим одягом чи побутовою технікою. Вони крадуть як нематеріальну, так і матеріальну історію. Жертвою загарбників став Маріупольський краєзнавчий музей, директорка якого почала працювати з росіянами. 

Олександр Горе у Маріупольському краєзнавчому музеї з понад сторічною історією на різних посадах працює більше ніж 20 років. Він говорить, що його історія звичайна і таких багато. На початок повномасштабної війни обіймав посаду завідувача відділу науково-просвітницької роботи, а зараз тимчасово, виконує обов’язки керівника. Чоловік з гіркотою сміється й уточнює: “Керівник того, що від музею взагалі залишилося”.

“Невелика кількість працівників виїхала з міста. Помаленьку намагаємось повернути музей до роботи. Плануємо і надалі активнішу діяльність, але, на жаль, дуже великі втрати”, – розповідає Олександр.

За його словами, хоч працівники музею не загинули, але пережили важкі випробування: отримали поранення, втратили рідних та дім. Зараз Олександр намагається зібрати всю інформацію про музей, обміркувати те, що трапилось, і поновлювати діяльність.

Руйнування музею. Фото: facebook-спільнота

Першим у Маріуполі у 2014 році росіяни обстріляли мікрорайон Східний. Атакувати цю територію першою почали й у 2022 році. Будинок, де мешкав Олександр, 25 лютого обстріляли прицільно. Дивом його квартира вціліла, але після цього він переїхав до друзів у центр міста. Тоді вважали, що там безпечніше й спокійніше.

“Тобто більшу частину часу я був не вдома, а у друзів. Там застав і обстріли, і бомбардування. Біля під’їзду, після однієї з атак, з’явилася яма діаметром приблизно 15 метрів. Потім дізнався, що це була некерована бомба. Вона впала біля під’їзду за кілька метрів. Будинок моїх друзів горів. Люди гасили пожежу на кількох поверхах. Таке пережила більшість маріупольців, вже нікого не здивуєш”, – пригадав чоловік.

Виїхати з Маріуполя Олександрові вдалося в середині квітня. Він перетнув, Мангуш, Бердянськ, Запоріжжя, а потім вирішив оселитися в Одесі. Пережив допити, огляди на блокпостах окупантів і так звану фільтрацію. Згодом, вже наприкінці квітня, потрапив до Одеси. 

“Щоб доїхати до Запоріжжя знадобилось приблизно 10 днів. На деяких блокпостах прямо питали, чи я їду посилювати Збройні сили України, але в більшості окупантам було байдуже на мене. Перевіряли документи, пропускали, допитували. Звісно, оглядали, як і всіх, дивились особисті речі, хоч їх було дуже мало. Проте якщо порівнювати з іншими історіями, які я чув, бачив, то все було не настільки вже складно і моторошно”, – розповідає Олександр.

Руйнування музею. Фото: facebook-спільнота

Коли війна почалася у 2014-му, Олександр був завідувачем музею народного побуту – філії краєзнавчого. Тоді, як і цьогоріч, працівники установи знімали експозицію і ховали в надійніших підвалах художнього музею Куїнджі, що поряд. Найцінніші експонати краєзнавчого також опинилися у музейних підвалах. 

“У 2014-му році нічого не постраждало. Хіба від обстрілу пошкодили фасади будівель художнього музею й трохи музею народного побуту. Якщо зараз подивитися на вулицю Георгіївську – це стара частина Маріуполя, де розташовуються музеї та культурні інституції, то руйнування жахливі. У випадку краєзнавчого все дуже трагічно, експозиції переважно вигоріли”, – каже Олександр.

“Звісно, я не порівнюю ці втрати з життями людей, але музей втратив дуже важливі речі. Окремі експонати потрапили до нас ще в період заснування у 1920 році”.

Відділ науково-просвітницької роботи, який очолював чоловік, організовував і розробляв екскурсії музеями і самим містом. Останню екскурсію Маріуполем Олександр провів напередодні вторгнення для студентів одного з гуманітарних університетів.  

“Якщо говоримо про архітектуру міста, то дещо й збереглося, але коли порівнювати з Другою світовою війною, то руйнування більші. Тоді, наприклад, той же краєзнавчий був неушкоджений. На тій самій вулиці Георгіївський “Готель Континенталь”, що став центром для молоді, зазнав великих втрат. У центрі міста нічого не вціліло. Мені дуже важко і складно уявити зараз себе екскурсоводом, оскільки картина міста, яке горить і під бомбардуваннями, ще жива в моєму сприйнятті”, – говорить Олександр.

Чоловік любить Маріуполь. Каже, що це дуже розкуте й своєрідне місто. Серед будинків височіли “Азовсталь” і завод Ілліча, але навіть вони створювали колорит. 

Руйнування музею. Фото: facebook-спільнота

“Коли туристи приїжджали, то реагували по-різному. Бо ця велич підприємств буває інколи не дуже приємною. Люди дивувалися, захоплювалися чи жахалися, що таке може працювати серед міського життя”, – пригадує Олександр.

Саме ця своєрідність зумовлювала розміри міста – Маріуполь входив в десятку великих міст за демографією. Тут жили приблизно пів мільйона людей. Чоловік пригадує, що, попри це, в Маріуполі легко можна було відстежити грецькі мотиви.

“Це сонячне й зелене місто. У мене в пам’яті виринають спогади людей, які подорожували тут в різні епохи. Більшість сходилася в оцінках, що місто яскраве, самобутнє і гучне. Очевидці робили порівняння з маріупольським базаром. Казали, що Маріуполь червоний від помідорів, синій від баклажанів, пахне пирогами й вишнями, схожий на хустку молодої жінки. Дзвінкий”, – з щемом та любов’ю у голосі говорить Олександр.

Він каже, що за роки перед повномасштабною війною Маріуполь дуже змінився у плані розвитку інфраструктури: з’явилося багато яскравих місць відпочинку, зручний пірс, площі, узбережжя моря стало атрактивним. Крім цього, ремонтували культурні інституції.

“Маріуполь був дуже молодіжним з купою ініціатив та фестивалів. Про нього дізнавалися інші регіони України, ми приймали гостей. Тобто перспективи у нас були оптимістичні”, – каже Олександр.

Краєзнавчий музей також намагався розвиватися відповідно до часу. Тут планували найближчим часом ремонт та реекспозицію. Олександр пригадує, що було безліч програм, виставок, наукових видань та роботи з краєзнавцями. Музейники активно збирали експонати.

“Музей був і, сподіваюсь, залишитися центром краєзнавчого життя Маріуполя. Ми брали участь і у грантових програмах на рівні міста й країни. Напередодні, якраз в лютому, разом з громадськими організаціями та державним університетом подавали заявку до Українського культурного фонду. Ми намагалися трансформуватися, щоб зацікавити більшу кількість людей. У нас був і музейний фестиваль”, – із захватом каже Олександр.

Він пригадує, що напередодні нового вторгнення Росії була мова про порятунок найцінніших експонатів. Проте чітких дій чи вказівок, щоб евакуювати їх, не було.

Фрагмент втраченої експозиції. Фото: Пам’ятки UA

Після того? як Олександр покинув Маріуполь, з новин він дізнався, що директорка Наталія Капустникова передала вціліле з краєзнавчого та художнього музеїв росіянам. Чоловік пригадує, що керівницею вона стала у 2016 або ж 2017 році. 

“Що я можу сказати… Вона була досить енергійною директоркою. Мені дуже складно оцінювати. Хоча так, до Росії вона ставилася добре. Та й взагалі у Маріуполі доволі багато людей перед цими страшними подіями, і навіть після 2014 року, ставилися до росіян спокійно”, – каже Олександр.

Він пояснює, що у художньому музеї Куїнджі найцінніші роботи потрапили до цокольного приміщення. У краєзнавчого більша частина всього просто згоріла. 

“Я вважаю, що краще вони б вціліли. Як і кожен музейник, розумію все, але трапився найгірший варіант. Не знаю, чи комусь вдалося хоч щось врятувати”, – зазначив чоловік.

Він дивився на своє місце роботи у пропагандистських відео окупантів. Звідти чув і заклики від Капустникової виходити на роботу й заяви про поновлення роботи. Олександр не уявляє і не розуміє, як краєзнавчий може працювати зараз.

“Багато працівників музею залишилися під окупацією. Я не знаю, чи хтось з них теж працює з росіянами. У людей свої історії й причини. У багатьох є старенькі родичі, яких не було змоги евакуювати. Покинути теж не можна було”, – говорить Олександр.

Він сподівається, що вціліли експонати з підвалів та бібліотеки. Олександр впізнавав окремі речі з телевізійних сюжетів росіян. Там мовилось, що власність краєзнавчого потрапила до тимчасово окупованого Донецька. 

Фрагмент втраченої експозиції. Фото: Пам’ятки UA

Олександр не може виокремити найцінніші експонати. Каже, для музею важливе все.

Краєзнавчий був найстаршим та найбагатшим музеєм Донеччини й налічував понад 60 тисяч експонатів.

Зокрема, була велика археологічна колекція. За словами музейника, збереглися унікальні вирізки маріупольського неолітичного могильника. Було безліч предметів середньовіччя, катакомбної та зрубної культури. 

“Але з того, що я бачив на фото, саме це не вціліло. Пожежа охопила другий та третій поверх експозиції. У нас ще була жалувана грамота Катерини II 1779 року, грамота Олександра. Зберігалися реліквії храмів, що були знищені ще в 30-ті роки XX століття. Безліч експонатів, яких ніде не було. Ми у 2021 році робили виставку унікальних речей, я боюся говорити зі стовідсотковою впевненістю і хочу помилятися, але ті кадри з фонду, що я бачив, свідчать про дуже сильне пошкодження або ж взагалі знищення”, – розповідає чоловік.

Зараз, як каже Олександр, є лише надія на предмети, які вкрали окупанти. Існують механізми, як все повернути. 

“Все можливо. Справа в тому, наскільки швидко це повернення відбудеться, бо деякі музеї навіть після Другої світової війни чекали багато-багато років і десятиліть. Навіть не змогли повернути своє, хоч знали, де конкретно експонат зберігають. Проте у мене є надія”, – ділиться музейник.

Першим кроком для повернення власності музею є документування втраченого. Наразі над цим працює Олександр та інші працівники, які виїхали на підконтрольну Україні територію. Він пояснює – це процес повільний та складний, але необхідний.

“Наразі це одне із завдань, що стоять перед працівниками музею, які врятувалися”, – наголосив Олександр.

Він пригадує, що вцілів важливий результат роботи музейників. Мовиться про понад дві тисячі фотографій Маріуполя середини XX століття, які оцифрували разом з львівським Центром міської історії. Переважно фото є роботами міського світлографа Павла Кашкеля. Наразі всі охочі можуть знайти їх у мережі.

Маріуполь. Фото Павла Кашкеля

Зараз Олександр роздумує над місцем, де працівники Маріупольського краєзнавчого могли б фізично відновити свою роботу, документувати, створювати виставки та реалізувати потенціал. У його планах є кілька проєктів.

“Нам треба розповідати про Маріуполь. Зараз у різних містах України створюють центри “Я Маріуполь”. Ми долучаємось до лекцій, екскурсій та виставок. Консолідуємось у прагненні розповісти про наше місто. Працюємо з дітьми. Нам треба ставити необхідні цілі для розвитку музею навіть в час війни й робити все, що можемо в таких умовах”, – говорить Олександр.

Чоловік запевняє, що повернеться до Маріуполя, коли Україна переможе. Він хоче жити у місті, де народився і виріс.

“Маріуполь залишається, хай це не буде пафосно, у моєму серці й думках. Хоча планую бути там лише за умови перемоги. Повернутися до Маріуполя і повернути Маріуполь – це два завдання. Я вірю, що так буде”, – сказав Олександр.

Маріуполь. Фото Павла Кашкеля

Спілкувалась Марія Масюк