Звільнена Борова: “Здесь живут. Не входить”

Селище Борова знаходиться на лівому березі Оскільського водосховища, в яке впадає річка з такою ж назвою. Щоб дістатися до нього, потрібно перетнути сосновий лісок та міст, який на момент нашого перебування тут, був зруйнований. Це суттєво ускладнило нашу подорож.

Початок поїздки

Неділя, восьма ранку, гуглкарти показують, що з Харкова їхати всього 40-50 хвилин. Так було до війни. Ми передбачали, що дорога забере значно більше часу (як було Вовчанськом), але не розраховували, що їхатимемо понад чотири години. 

Спершу їхали за дорогою, вказаною на карті, та розпитували місцевих, коли пропадав зв’язок. Як з’ясувалося, окупанти підірвали міст через річку Борова, але про теперішній стан переправи ніхто не знав. Тому ми вирішили перевірити.

Міст уже давно зруйновано. Поруч помітили лише розбиту машину, з якої викрутили колеса, а десь усередині ще лежать яблука. Навпроти неї були велосипед “Україна” та байк. Спочатку подумали, що він покинутий, але пізніше знайшли власника. Він і вказав нам об’їзний шлях до Борової.

Вражають масштаби руйнувань: переправа підірвана з обох боків. Поки ми намагались по карті прокласти шлях для об’їзду, зустріли чоловіка похилого віку. Виявилося, що він рибалка і на березі річки сидять його колеги.

Чоловік поділився з нами про те, як місцеві пережили окупацію. Ми дізналися, що він не з Борової, але його село поруч і воно теж заблоковано. Розповів, що у них було тихо, місцевих мешканців окупанти не чіпали, але розповсюджували російські наративи про “руський мір та звільнення від бандерівців”, переконували, що росія тут назавжди. Люди не втрачали надії на визволення з-під окупації, але не очікували, що українські військові зроблять це так швидко.

Попрощавшись з рибалкою і побажавши йому гарного здоров’я, ми рушили далі. Дорога була жахлива, бездоріжжя та розруха гнітили, але милували око неймовірні краєвиди – засіяні та доглянуті поля, багато соняшників, – мозок відмовлявся вірити, що тут нещодавно топталася нога російського солдата.

Але чим далі їхали, тим сірішою ставала місцевість. Здавалося, навіть природа протестувала проти зухвалості ворога, який віроломно вторгся на мирні території суверенної країни: золотаві соняшники перетворилися на чорні цурпалки, зелене листя дерев стало коричневим, тьмяним; сумний настрій нагнітали зруйновані будинки та залишки військової техніки.

Нарешті ми побачили перше село, хоча це важко назвати селом, скоріше – залишки від нього. Не пам’ятаю, щоб зустріли бодай один вцілілий будинок. У більшості випадків ми бачили лише фундаменти. На деяких воротах, що вціліли, були надписи «Люди» і «Діти». Страшно, що це не допомогло зупинити нахабного ворога.

Їдемо, і думки вголос: «Уявляєш, це ж сотні покинутих будинків і тисячі зруйнованих життів. Добре, якщо ці люди взагалі вижили». 

Увесь цей час намагаєшся уявити, яким було життя раніше: люди ходили на роботу, діти до школи чи в дитсадки – життя вирувало. А зараз вщент знищений садочок, хіба що одна гойдалка залишилась, утім не впевнені, що вона безпечна.

На вулицях почали з’являтися люди, військові, які перевіряли розбиту техніку.

Ми й незчулися, як опинились у Донецькій області в Лиманському районі. Виявилось, що для того, аби потрапите у селище, нам потрібно було об’їхати усе водосховище. Так ми опинилися на Донбасі.

Близько 15:00 ми нарешті дісталися Борової. На околиці порожньо, на кожному стовпі поверх російського триколору вже нанесено кольори прапору України.

Зруйновані заводи та заміновані приміщення

Розмальовані кіоски, на яких – попередження щодо комендантської години

Їдемо в центр Борової і потрапляємо до школи. Розбиті вікна, зібрані в кутку квіти, розкидані ліжка, на яких ймовірно спали окупанти…

Поруч – закинуте приміщення, в якому залишки від пакування російської їжі і багато сміття. 

Навпроти – розбита Укрпошта і напис на воротах «Вход воспрещен». Ми не можемо оминути відкриті ворота і заходимо всередину.

Звертаємо увагу на розкидані російські пропагандистські газети, типу «Харьков Z» або «Россия ru». У газеті пишуть, що «россия навсегда пришла в Харьков» – жахливо, правда?

І люди дійсно вірили, що вони не потрібні Україні, що ЗСУ не буде звільняти область, а якщо і буде, то містян катуватимуть.

Усередині приміщення Укрпошти багато сміття, зламані меблі, на багатьох дверях написи «Занято» або розмальовані «Z».

Наступна зупинка – відділ поліції. Їдемо дізнаватись подробиці щодо звільнення селища. Дорогою зустріли купу людей, які вітаються з тобою, усміхнені, спокійні. Навіть страшно подумати, що їм вдалося пережити.

Потім бачимо: виходить жінка з двору, а через дорогу стоїть інша, вони бачать одна одну, кричать щось і біжать обійматися. Це було не просто привітання – це були довгі й міцні обійми, так, наче люди не бачилися довгий час, – теплі й дружні. Нам довелось пригальмувати, оскільки жіночки стояли посеред дороги. Трохи далі мешканці вже латають дахи, відновлюють свої будинки, чистять вулиці та газони. 

Ми доїхали до відділку поліції. Зустріли правоохоронців, які розповіли, що наразі у їхньому районі проживає 18,5 тисяч людей, ведеться зачистка міста, тому поки що повертатися додому зарано, однак мало кого це зараз стримує – всі поступово прямують додому.

Поліціянт розповів, що окупанти залякували мешканців, переконуючи, що українська влада більше не повернеться на Харківщину, що якщо їх село деокупують, то всіх повбивають як колаборантів. У їхньому районі не було зв’язку, лише в одній точці, де дислокувалися росіяни. І тому жителі, які хотіли зателефонувати родичам, мали йти до загарбників і при них по гучному зв’язку розмовляти телефоном. Вони взагалі не мали можливості дізнатися новини з України.

Місцеві були настільки залякані, що досі побоюються поліції, утім правоохоронці намагаються надати гуманітарну допомогу, доступ до зв’язку, щоб зв’язатись з близькими. Поки ми спілкувались з поліціянтами, прийшло багато людей. 

З деякими жителями встигли поспілкуватись. Познайомились з родиною з двома дітьми. Батьки розповіли, що росіяни примушували ходити всіх до російської школи, але паралельно онлайн було навчання з українськими вчителями, тому батьки готували дітей до школи онлайн. Розповідали історії про те, як загарбники могли забрати людину посеред вулиці, забирали їжу з городів, заселялися в чужі будинки. 

Але незважаючи на пережите, зараз вони стоять перед нами усміхнені і чекають на перемогу. Поки ж звикають до нової реальності та відновлюють свої помешкання.