Збираємось рано о 7:30 і рушаємо у дорогу. Цей шлях до Вовчанська з Харкова у довоєнні часи займав близько двох годин, але зараз (у жовтні 2022) ми їхали близько п’яти годин.

Дорога до Вовчанську до повномасштабного російського вторгнення.

Справа у дамбі біля Старого Салтова, яка була пошкоджена для зупинення ворожих військ. Ніколи не бував у цьому місті, і в моїй голові постійно виринає питання «Чому Вовчанськ? Як живе місто з такою гарною українською назвою після деокупації?»

Пошкоджений міст біля Старого Салтова. Фото: Єгор Горошко, Пекельна Кухня
Пошкоджений міст біля Старого Салтова. Фото: Єгор Горошко, Пекельна Кухня

Дорога довга: тепер замість рівненької траси ми їдемо ґрунтовками повз Чугуїв та Хотімлю. Нам відкриваються гарні краєвиди: асфальт, лісосмуги, болото, поля, ліси, вода, ями, соняшники та некошене зерно. Шлях — щонайменше 5 годин.

Поля вздовж дорогою на Вовчанськ. Фото: Сергій Прокопенко

Деінде досі неприбрані соняшники: наче ж жовтень, вже їх мали прибрати? В одному з полів бачу стрижень від ракети Смерч (вже навчився їх відрізняти за розміром від Граду).

Поля з соняшниками вздовж дорогою на Вовчанськ. Фото: Сергій Прокопенко

Дорогою наша колона ламається: грузовичок, який не був готовий до таких доріг та через ями вирвав вихлопну трубу. Ми хочемо допомогти водієві: ідей багато, але все завершується тим, що він на землі ногами запихає трубу назад, ближче до двигуна. Таким чином продовжили їхати та без вихлопної.

Водії вантажівки намагаються нашвидкоруч відремонтувати відламаний глушник. Фото: Сергій Прокопенко

Уже під Вовчанськом ми бачимо перших продавців грибів, але ми не можемо зупинитись – колона поспішає, аби встигнути в місто і назад до настання темряви.

Зупиняючись під Вовчанськом для технічної паузи, бачу багато грибів. Хоч бери та збирай їх прям біля дороги. З іншої сторони, страшно йти в ліс без металодетектора і впевненості, що саме ця галявина вже розмінована. Цікаво, скільки коштують гриби й чи вплинуло на їх вартість замінованість лісів? Ще й покупців немає, де цей баланс?

Чим ближче до Вовчанська, тим більше побитої техніки. Ось – перше горіле БМП, ось – якась нова техніка, яку ми не бачили.

Ми обговорюємо, що це, можливо, найновіший російський БТР, але точно не певні. Дебатуємо, скільки вона коштує: сотні тисяч доларів, чи мільйони? Вже під’їжджаючи до Вовчанська бачимо гармату, яку росіяни кинули на узбіччі. На ній написано «КСЮША». Хто ця Ксюша? Чи надихала когось Ксюша з Z на боку? І де власник Ксюші?

Російська техніка з надписом “Ксюша” на в’їзді в Вовчанськ. Фото: Сергій Прокопенко

Швидко проїжджаємо блокпост, і ми вже у Вовчанську.

Табличка “Вовчанськ” на в’їзді в місто. Фото: Сергій Прокопенко

Як виглядає Вовчанськ після окупації?

Бачимо автобус, в якому їдуть місцеві. Містечко не виглядає значно зруйнованим. Так, є пошкоджені дахи, але повністю розбитих будівель нема. Прямуємо у центр міста і першу машину з колони оточують люди. Їм видають пакунки під розпис, жителі сходяться під привід привозу гуманітарки.

Авто з гуманітарною допомогою на центральній площі Вовчанська. Фото: Сергій Прокопенко

Бачу чоловіка з пакунком гуманітарної допомоги, він має пошкоджену ногу. В іншій руці тримає білий пакет, де лежить половина відрізаного кавуна. Чоловік шкутильгає та несе 2 пакети: в одному — гуманітарна допомога, в іншому — відрізаний кавун. Я вперше бачу гуманітарну допомогу з кавунами. Згодом виявиться, що це особливість міста.

Зетки на стінах автостанції “Вовчанськ”. Фото: Сергій Прокопенко

Вивантажуємо гуманітарку. Люди стоять під дощем і питають як її отримати: по паспорту чи якось інакшим чином. Їдемо далі. Вперше у місті, але розумію, що це — центральна площа, але оку ніде зачепитися, адже місто провінційне і не дуже вирізняється своєю архітектурою.

Розбита російська техніка в Вовчанську. Фото: Сергій Прокопенко

Минаємо міст. Він розбитий, проте проїхати можна. Обережно проїжджаємо, сподіваючись, що переправа не обвалиться під нами. Тримаємо шлях на Вільчу.

Вільча — переселене село

Дізнався цю фразу у 2019 році, коли бачив проєкт від Чорнобильської історичної майстерні. це Село, побудоване спеціально для переселення жителів з Полісся у Вільчу після вибуху Чорнобильської АЕС. Це селище, що вціліло. До війни тут був централізований газогін, красиві будиночки, вода, широкі, як для села, вулиці. Наразі в селищі немає світла.

Під час окупації Вільчі росіяни організували тут пекарню, проте втекли й забули її техніку. «Хліб продавали за 38 гривень», — каже нам місцева жителька Марина. Але зі слів керівника селища, він коштував по 20 грн.

Волонтери “Пекельної кухні” досліджують рецепти хліба окупантів . Фото: Сергій Прокопенко

Проте зараз хліба немає, але і поки немає світла аби мати можливість його пекти. Волонтери «Пекельної Кухні» хочуть відновити пекарню й допомогти селищу Вільча та Вовчанську. План простий: підхопити закинуту російську пекарню, привезти з Харкова технологів та сировину для хліба й робити його безоплатно або дуже дешево для місцевих потреб.

Волонтери “Пекельна Кухня” досліджують обладнання на закинутому виробництві хліба окупантів. Фото: Сергій Прокопенко

Ось ми вже у військових, вони пригощають нас борщем з салом та часником. Це неочікувано, адже ми сподівались перебитись снікерсом, печивом та шоколадками. Поки ми відходимо від неочікуваного борщу – роздивляємось навкруги.

Автомобіль захисників Вовчанська. Фото: Сергій Прокопенко

Хоча вже жовтень, відчувається, що влітку все тут квітне пахне: засипано яблуками та грушами, вони досі висять на деревах. Поки ми обговорюємо Вільчу, приходить місцевий дідусь та просить зарядити акумулятор. «Заряджайся — каже дід — я вам бензину принесу». Військові: «Та ми й так зарядимо, але від бензину не відмовимось».

Марина — місцева жіночка — розказує про ситуацію. В селі є геріатричний пансіонат, в ньому знаходиться 100 людей: 50 лежачих та 50 активних бабусь та дідусів. Їдемо туди, знайомитись. Віддаємо наявні у нас ліки, білизну та потрібні речі для центру.

Рушаємо шукати сільського голову, адже хочемо зробити пекарню і домовитись. Його ніде немає. Починаємо глядіти по місту. У результаті зустрічаємо чоловіка на вулиці й прям там починаємо розмову. Знаходимо обладнання і разом із сільським головою їдемо до пекарні. Спеціалісти при нас оглядають техніку. Вона стара і все написано російською. Майже немає автоматизації, тому, аби її полагодити, знадобиться чимало зусиль. Проте, це шанс забезпечити село й Вовчанськ хлібом. Вирішуємо, що на сьогодні це максимум з того, що ми можемо зробити, але й цього достатньо. Наша колона зустрічається у Вовчанську і рухається назад.

Довга дорога на Вовчанськ. Фото: Сергій Прокопенко

Дорога назад така сама погана як і до (їдемо аналогічно 5 годин). Зустрічаємо авто та застряглу в багнюці фуру. Вже придумали як її витягнути, але бачимо на горизонті трактор, що їде на допомогу. Витягуємо її. Думаємо, що робити з фурами, але проїжджаємо їх. І ось ми вже у Харкові.

Вовчанськ, що на півночі Харківщині, розташований за 3 км до кордону з Росією. Його окупували у перший день повномасштабного вторгнення — 24 лютого, і понад пів року місто перебувало під російською окупацією. Під час контрнаступу українських військових окупанти на кілька днів перенесли до міста свою «обласну адміністрацію».
Після звільнення населеного пункту Збройними силами України місцеві жителі намагалися якомога швидше позбутися слідів присутності росіян. Повідомлення про те, що окупанти залишають Вовчанськ, з’явилися 10 вересня.