Фестивалі та форуми – це короткочасні події для обмеженої авдиторії в певному місці в певний час, вони відбуваються «тут і зараз». Зазвичай у докарантинну епоху після завершення залишалися самі спогади та випадкові знайомства, однак пандемія вимагала діджиталізації та фіксації миті на цифрових платформах для всіх охочих у будь-якому куточку планети. Один з таких майданчиків – YouTube, тож ми підготували для вас стислий зміст кількох лекцій і пропонуємо згадати (або дізнатися) про три харківських проєкти, які зберегли на своїх каналах інфоспогади. А наприкінці матеріалу шукайте мінідобірку платформ з інших міст.

Kharkiv Photo Forum

Kharkiv Photo Forum – дискусійна платформа щодо феномену Харківської школи фотографії. Дослідники з різних країн Європи – як безпосередні учасники та свідки становлення школи – обговорили та проаналізували різноманітні теми та постатей, що асоціюються із ХШФ. Форум прагнув контекстуалізувати феномен Харківської школи, розширити уявлення про її визначення та кордони, показати різність та схожість естетичних підходів її учасників, а також залучити широку авдиторію до вивчення практик харківської фотографії. Канал може зацікавити фотографів, культурологів, митців, які хочуть докладніше дізнатися про роль Харкова у світовій фотоісторії.

– Сергій Лебединський: Проєкт Музею фотографії

Ідея створення музею прийшла з фотографічним досвідом, а саме з роботою в групі «Шило». У 2012-му Сергій разом з Владиславом Краснощоком відвідав бієнале та фотомузей в Г’юстоні, групою «Шило» брав участь у портфоліо-рев’ю, – ця поїздка розширила обізнаність про світову фотографію. Туди завжди запрошували колекціонерів, щоб авторські твори не залишалися на фестивалях, а потрапляли в будинки. 

Формат музею допомагає вирішувати конкретні завдання: підтримку фотографів, розвиток культури, створення колекції, наукову діяльність. У команді проєкту дослідниці Олександра Осадча та Надія Ковальчук, PR-менеджер Вікторія Бронза. Музей розташований  біля залізничних колій, це приміщення заводу «Манометр». Проєкт реновації будівлі реалізовує львівська студія А-44, її керівник Юрій Салабай – учень Михайла Педана. Попри тимчасову відсутність виставкового простору, музей показував роботи Олександра Чекменьова, Сергія Мельниченка, Сергія Полонського, Олександра Супруна, Олега Мальованого в Come In та інших локаціях. Планувалася виставка «Автор у грі» в ЄрміловЦентрі. У виборі робіт панує диктатура Сергія Лебединського, він не визначає критеріїв належности до ХШФ, а шукає політико-історичний наратив.Також є напрям видавництва, остання робота – монографія Надії Ковальчук про історію ХШФ «Гра проти апарату».

– Олександра Осадча: Теоретичні погляди Юрія Рупіна в контексті пострадянської фотографії

У 2007-му Юрій Рупін написав роман «Щоденник фотографа», життєпис харківського фотоклубу в 70-ті, листи за кордон, публікації в журналах радянської фотографії. Ця книга знайомить з фотографами, методами просування, роль Бориса Михайлова, групу «Время» (Євгеній Павлов, Віктор і Сергій Кочетови, Сергій Братков, Роман Пятковка).

Юрій Рупін у своєму «щоденнику» розглядає не фотографічний аспект діяльности, а роздуми щодо природи фотографічної практики. «Щоденник фотографа» – робота з родинним архівом, листування з колегами в СРСР та за кордоном, фотообмін. Фотомистецтво не позиціонується як самоціль. Домінантним жанром стає репортаж, який втілює правду життя, відбиток дійсности. Також виникає новий напрям – фотографіка як інструмент увиразнення авторської інтенції, переосмислення об’єкта, прагнення подолати прірву між живописом і фото. У 1970-х фокус зсувається на фіксацію неповторности миті, однак від репортажу вимагають постановної фотографії, зрежисованости всупереч об’єктивности. Суть фото полягає у вільному суб’єктивному відборі. Харківська група «Время» започаткувала «теорію удару», де потужність кадру провокує миттєве беззаперечне сприйняття. Світлина концентрує увагу, вдаряє по руху маятника преференцій. Фото маніпулює глядачем, вириває його з режиму розсіяного сприйняття, нескінченного потоку масмедійних зображень, стверджує автономний статус фотографії.

– Володимир Парфенок: Мінська та харківська фотографія 1980–90-х

На основі журнальних архівів можна простежити розвиток авторської фотографічної традиції, яка виникла на противагу фотоклубам. Наприклад, роботи студентів студії Валерія Лобко (білоруський фотограф) під фінським кураторством об’єдналися в альбом «Нова радянська фотографія». М інськ був фотографічною столицею на рівні з Москвою, Петербургом, Харковом. Білоруська та харківська школа фотографії часто перетиналися та створювали своєрідний діалог, але часом використовували різні техніки. Білоруські фотографи Галина Москальова, Сергій Кожемякін, Ігор Савченко, Володимир Шахлевич не фарбували світлини («Лурики» Бориса Михайлова), не створювали художній артефакт, а спонтанно тонували під час проявки. Білоруський артжурнал цікавився харківською школою та писав про Євгена Павлова.

Plan B Fest

Plan B – фестиваль соціальних інновацій та нової музики. Проєкт залучив три українські міста (Харків, Івано-Франківськ та Лисичанськ), щоб показати, чим живе локальна культура та які глобальні теми турбують місцеву спільноту. На конференції Plan B Day можна почути мотиваційні виступи від активістів, креаторів та культурних діячів; кейси від соціальних підприємців; відкриті інтерв’ю про тренди соціальних інновацій. Канал може зацікавити тих, кому близька тема суспільства, урбаністики, освіти.

Івано-Франківськ

– Оксана Архипчук, засновниця альтернативної школи Kaizen розповідає про різні формати адаптації до карантину крім дистанційної освіти:

«Важливо обрати, кого ставимо в центр: програму та вчителя, який вирішує що/як/де/коли відбуватиметься чи дитину, яка вирішує самостійно й отримує більше свободи. У молодшій школі важливим є аспект соціалізації, взаємодії одне з одним, побудови стосунків, для середньої – вже аспект знань. У світі набувають популярности мікрошколи до 30-40 дітей, школи однієї кімнати/будинку, часто сімейного типу. Також останнім часом поширені пандемічні групи, коли основне навчання проходить на вулиці (не лише екскурсії та уроки природознавства). В Україні неможливо перемогти бюрократичний організм, тому створюється альтернатива державним установам: зараз у країні вже понад 300 нестандартних груп. Виявилося, проблемою є пошук вчителів, які готові працювати з новою парадигмою: формат перевернутого уроку самостійно, коли клас вирішує програму уроку, а викладач лише спрямовує».

– Михайло Веклин, RE:Labotary / Макс Вердеш, Екоґвалт:

«Людство багато взяло від довкілля, і настав час замислитися, що ми повертаємо назад. Хочемо дати усвідомлення внутрішної мотивації, щоб мінімізувати відходи, який спадок ми залишимо дітям. Наші проєкти – це соціальне підприємництво, нам важливо донести ідею сортування сміття. Ми прагнемо поширювати екологічну освіту, вирішувати проблеми».

Лисичанськ

– Слава Бо, засновник регіонального журналу про луганську культуру «ПлюсМінусНескінченність» для тих, у кого «серце та інші органи болять за цю територію». Він захопився дослідженням невідомого та відкрив багато нового, хоча спочатку був впевнений, що знає всіх, бо сам журналіст і організатор подій. Журнал має на меті освітню місію, це можливість розповісти про проєкти, зруйнувати інформаційний вакуум, за QR-кодами можна завантажити інформацію про місцеві події. Як слайд-проєкт Слава мріє організувати фольклорну експедицію, щоб записати живе виконання українських народних пісень в селах.

Київ

– Віта Базан: Інноваційний парк «Вимірювач», «Код міста»

Масштабний проєкт трансформації українського сходу, в межах якого інтерв’ювали місцевих щодо ідей інтервенції в місто, наприклад, створеня урбанпарку. «Код міста» проводив такі дослідницькі проєкти в Костянтинівці, Бахмуті, Покровську, Северодонецьку. На меті комплексно подивитися на структуру міст, їхні напрямки роботи, дослідити право на місто, його ідентичність та просторовий вимір, культуру. Влітку тривала ревіталізація житомирського заводу «Електровимірювач», організатори прагнули розширення виробничої інфраструктури. Відбулася лабораторія звуку в контексті історії та належности до електронної музики. Колись на заводі провели першу конференцію з електронної музики, чверть виробництва складали синтезатори, драм-машини, електробаяни. Саундрезиденція фокусувалася на інженерії, роботі з контекстом, інтеграції в простір.

Харківський ЛітМузей

Проєкти ЛітМузею можуть зацікавити тих, кому близька тема літератури,  історії Харкова та України, етнічної ідентичности:

«Деконструкція імперських мітів на матеріалах ранньомодерної історії України (ХVII–ХVIIІ)» цикл науково-популярних лекцій про українську ідентичність й актуальний історичний наратив. Це спільний проєкт з Інститутом національної пам’яті. Серед спікерів – не лише історики й літературознавці, а й філософи, культурологи, мистецтвознавці. Цикл лекцій поділений на п’ять блоків: «Кордони», «Символи», «Імена», «Протистояння», «Пам’ять».

– Тетяна Пилипчук, заступниця директорки Харківського ЛітМузею:

«Після 2014-го року вийшло на поверхню дуже багато мітів про ранньомодерний період: хто такі козаки, коли Україна приєдналася до Росії і чи приєднувалася, які процеси тривали, українці лише гречкосії чи в нас була своя еліта – дуже багато мітів, іноді спекулятивних і маніпулятивних. Ми відчували, що не вистачає якоїсь конкретики про цей період, щоб можна було міти про нього або спростувати, або хоча б скласти картинку, що було насправді. Так поступово виникла ідея поговорити про ранньомодерну добу з лінком на сучасність». 

– Марія Тахтаулова, історикиня, начальниця Північно-Східного міжрегіонального відділу Українського інституту національної пам’яті:

«Наше завдання – показати, яким був ранньомодерний період. У проєкції беруть участь визнані фахівці з різних гуманітарних сфер. Загалом ранньомодерний період для багатьох – це така пляма в знаннях, тому важливою частиною проєкту є створення відеоконтенту, що доступний усім».

Ніч історії Харкова – цикл лекцій про історію Харкова, серед спікерів – архітектори, історики, археологи, літературознавці, мистецтвознавці. Зазвичай подія відбувається у Харківській обласній філармонії, проте 2020-го року через карантин усе перенесли в онлайн, тож на каналі проєкту є минулорічні лекції. Позаяк 2020-го року партнерами були дослідники із Закарпаття, то частина матеріалів – про історію Закарпаття.

Ніч музеїв 2020. Харків між культурами – це проєкт Харківського ЛітМузею, у якому представники різних етнічних спільнот Харкова розповідають, чому обрали Харків і наскільки їм тут комфортно, про книги, які презентують спільноту, і про те, які твори читають сьогодні. Проєкт охоплює знакові місця, різні етничні спільноти, а також спільноти з порушеннями слуху.

Серед українського фестивального YouTube-спадку також можна подивитися-послухати такі канали:

  • онлайн-дискусії про театральний звук і світло, інклюзію, просування, роздуми Олега Каданова про масову культуру від освітньо-мистецького фестивалю Kurbas.Techologies на сторінці фейсбуку;
  • роздуми про місто та свободу, історії визначних митців і поетів від луцького літературного фестивалю «Фронтера»;
  • про культуру та книготерапію, розмови письменників від львівського Форуму видавців;
  • про відеоплатформи, дистрибуцію і Q&A творчих груп від одеського кінофестивалю;
  • проєкт «Як це працює» про значення культурних інституцій у форматі розмов з філософами, дослідниками, художниками (зокрема інтерв’ю Бориса Філоненка і Гамлета) від Мистецького Арсеналу;
  • про особливості професій кіноіндустрії й кіноtalk з режисерами від Молодости.

Теги:

#лекції #фестивалі