«Таке відчуття, не знаю, як це пояснити: є тіло людини, а є її душа. Навіть якщо фізично він не з нами, його душа назавжди залишиться тут. Тато живе, доки ми про нього пам’ятаємо».
Антон Дербілов, батько 16-річної Соні, загинув 6 квітня в боях під Кремінною на Луганщині. Чоловік став на захист України на початку повномасштабного російського вторгнення. Дружина Антона Катерина увесь цей час перебувала з трьома доньками у Харкові — вони займалися волонтерством і чекали повернення чоловіка та батька. 4 червня сім’я і друзі Антона влаштували концерт на честь загиблого чоловіка. Для них це стало можливістю розповісти про особистий біль. Задокументувати спогади, щоб люди не забули героя.
Ми зібрали історії жінок, які втратили рідних на війні. Їх об’єднує прагнення зберегти пам’ять про чоловіків, що стали на захист України й загинули під час російського вторгнення.
«Ми вп’ятьох як незламна фортеця». Сім’я Дербілових
Катерина — художниця. До повномасштабного вторгнення у них із чоловіком Антоном була сімейна справа — студія Sirko Toys, де вони виготовляли фігурки солдатів: Антон ліпив, а Катерина їх розписувала.
Познайомилися вони в 15 років у Харківському художньому ліцеї. Коли два паралельні класи зібрали на зустріч, Антон і Катерина вперше побачили один одного. Потім випадково потрапили на спільні заняття, де одному з них не вистачило книги — пара разом читала з одного підручника з німецької мови. На них чекали п’ять років дружби, спільних справ, одна компанія, після чого Антон і Катерина зрозуміли, що настав час бути разом.
— У нас навіть не було жодних сумнівів, що ми одружимося. Через рік побралися, народили дітей, яких зараз троє: Аня, Оксана та Софія. Всі 22 роки, крім, на жаль, останнього, ми майже постійно були разом, — каже Катерина.
У ніч з 23 на 24 лютого 2022 року Антон і Катерина дивилися серіал вдома — це була їхня традиція. Минала тепла тиха ніч. О третій ранку подружжя додивилося останню серію.
— Таке затишшя перед бурею. У мене в голові була фраза «Зупинись, мить!».
Старша донька вранці почула перші вибухи й пішла будити батьків і двох молодших сестер. Антон і Катерина зрозуміли: почалося повномасштабне вторгнення. Сім’я ухвалила рішення перші дні залишатися вдома.
— З Антоном ми ще у квітні 2021 року обговорювали, що війна таки буде, тож намагалися продумати план дій. Він сказав, що не пішов у 2014-му році воювати, бо діти ще були маленькі, але цього разу не зміг залишитись осторонь, — згадує Катерина.
У перший день сім’я залагоджувала справи, купляла продукти, готувалася до подій, які невідомо скільки триватимуть. На другий — діти пішли в укриття у Pakufuda (кав’ярня з пекарнею, в якій на початку повномасштабного вторгнення волонтер(-к)и облаштували гуманітарний штаб — ред.), а Антон зібрав сумку з необхідними речами й попрямував до найближчого військкомату.
Чоловік брав участь у звільненні Балаклії, Ізюма, Борової. Військова частина восени дійшла до Кремінної на Луганщині.
— Він збирався змінити рід військ — залишалося дочекатися останнього підпису. Антон вважав, що там він принесе більше користі. День, коли Антон загинув, мав стати останнім на тих позиціях, — говорить Катерина.
На наступний день у Катерини був день народження. Напередодні ввечері Антон пообіцяв дружині: «Сонце, привітаю, коли повернуся». Вранці чоловік загинув.
— Мені зателефонував наш друг, який теж служить, сказав, що хоче поговорити. Я одразу все зрозуміла. Поки доїхала на машині до місця зустрічі, встигла пройти всі стадії прийняття неминучого, — тихо говорить жінка.
А згодом додає: «За цей рік ми прожили ціле життя. Я рада, що не слідувала нашому плану поїхати з міста, а залишилася в Харкові. Ми з доньками займалися волонтерством, я мала можливість бачитися з чоловіком, допомагати нашим військовим, була поруч весь час. Антон був світлою теплою людиною, тут йому стало тісно — і він пішов далі. Мені хочеться в це вірити».
Подобається матеріал? Долучайся до Спільноти читачів та допомагай нам розповідати більше важливих історій
— Наші батьки створили для нас щасливе дитинство: вони вклали в нас ті силу й натхнення, що підтримують навіть на відстані. Протягом року батько казав, що пишається нами, — говорить Оксана, донька Катерини та Антона.
— Ми завжди казали, що вп’ятьох як фортеця. Це відчуття не зникло, навіть коли батька не стало. Фортеця не зруйнувалася, нас завжди буде п’ятеро.
Останнє, що Антон написав у сімейному чат: «Я вас дуже люблю». Сім’я у відповідь надіслала стопку повідомлень про те, що його почуття взаємні.
— Якщо чесно, до війни я не вміла говорити прості слова: «Я тебе люблю». Це звучить банально. Але коли прийшла війна, я зрозуміла: кожне слово може стати останнім. Ти не знаєш, що трапиться завтра, тож важливо вже зараз говорити про любов.
4 червня сім’я і друзі Антона Дербілова влаштували концерт на честь загиблого героя. На заході виступали гурти Rohata Zhaba та Alcohol Ukulele. Так вони вшанували пам’ять полеглого героя, який живе доти, доки про нього пам’ятають.
— Наші друзі запропонували влаштувати концерт на честь Антона, — ділиться Катерина. — Ми вдячні їм за підтримку й змогу вшанувати пам’ять мого чоловіка.
«Після перемоги ми хотіли народити двох дітей». Сім’я Мельник
Коханий, ти йдеш до землі, а насправді злітаєш у небо, Ти був добрим, тепер будь злим — хай цю злість я відчую у себе, Хай цю ненависть я проживу і крізь неї піду собі далі, А насправді сильніше люблю. Ти герой мій, тобі вічна слава.
Тетяна присвятила цей вірш полеглому на війні чоловіку Андрію Мельнику — вона читала його на похованні. Андрій загинув 5 травня під час виконання бойового завдання у Бахмуті. Чоловіка нагородили памʼятною медаллю «За оборону міста-героя Харків» та нагрудним знаком «Щит Територіальної Оборони ЗСУ».
— Якщо у світі існує безумовна любов, то Андрій мене любив саме такою любов’ю. Він завжди казав мені компліменти, щодня з фронту писав: «Ти у мене найкраща, «Ти така красива», «Ти у мене така сильна», «Кохана, я тебе так сильно люблю», — згадує Тетяна. — Після перемоги ми хотіли народити двох дітей і подорожувати разом Європою на орендованому трейлері. Планували поїхати в Грузію — Андрій туди дуже хотів.
Після повномасштабного вторгнення всі вірші Тетяни присвячені Андрію або війні. Це її спосіб виразити біль, відрефлексувати трагедію. Тетяна пише про Андрія, щоб про нього дізналися якомога більше людей.
— Знаєте, нам завжди здавалося, що ми будемо разом до самої старості, — говорить жінка. — Андрій був таким світлим і теплим. У нього на всі випадки життя були жарти, завжди жив по совісті, нікому зла не зробив. У 2019 році помер його друг, який хотів написати музичний альбом для онучки, — Андрій завершив за нього цю роботу, але власний альбом так і не встиг випустити.
Тетяна Мельник, відома в літературних колах як Таті Сонце, — волонтерка, поетеса, викладачка. Андрій і Тетяна були разом 12 з половиною років, разом ходили на творчі заходи, брали участь в подіях від громадської організації «ФРІ», зокрема чоловік до повномасштабного вторгнення готував їжу у ФРІ-таборі East Cost на узбережжі Азовського моря під Маріуполем. Також брав участь у Ночах поезії й проєкті «Твоя країна».
У 2019 році Андрій долучився до Школи медіапатріотів (громадської організації, яка просуває патріотизм в інформаційному просторі — ред.): брав активну участь в організації та проведенні усіх заходів, відповідав за технічний супровід подій. Чоловік створив та записав гімн «Школи Медіапатріотів».
— Він був з тих людей, для яких країна справді понад усе, — згадує друг Андрія Іван Бондаренко.
— Андрій на другий день повномасштабного вторгнення поїхав здавати кров для поранених та приєднався до ТрО Південного. Він відповідав за медичну частину, постійно ходив з рюкзаком та ліками. 16 березня записався як доброволець у харківський військкомат та долучився до 127-ої бригади Харківської ТрО бойовим медиком, — ділиться Тетяна.
Андрій брав участь в деокупації селища Великі Проходи на Харківщині. Останній час місяць життя як бойовий медик рятував життя військових в Бахмуті.
За один день Андрій врятував вісьмох людей, за що був підвищений у званні до лейтенанта. Він евакуював, надавав першу медичну допомогу й оперував.
— Пам’ятаю, як він подзвонив мені й сказав, що ми маємо берегти себе, а він зробить все інше. Наша ціль зараз — щоб пам’ять про Андрія жила далі. Країну будують такі люди, як Андрій, які готові зірватися в будь-який момент, взяти з собою паяльник, 10 метрів кабелю і робити те, що він має робити, — сказав Іван, друг Андрія.
Як у Харкові розповідають історії загиблих військових та їхніх жінок
«Цей біль не має географії». Фотопроєкт «Наодинці»
Журналістка Катерина Москалюк створила фотопроєкт про дружин загиблих військових «Наодинці». Фотожурналістка зібрала історії п’ятьох жінок, які втратили чоловіків на війні.
— Минулого року я багато фотографувала поховання загиблих військових у Львові. Найбільше запам’ятала момент, коли дружині, мамі або доньці загиблого дають прапор і та пригортає до себе стяг із таким абсолютно розгубленим виразом обличчя. Скільки б не тривала ця війна, рани не стають менш болючими, — говорить Катерина.
Журналістка записала інтерв’ю з жінками зі Львова, Харкова, Києва, Дніпра та Одеси.
— Цей біль не має географії, не має віку. Він є всюди, — говорить Катерина.
— Я сама собі ставила запитання: «Для чого це мені?». Потім зрозуміла: мені важливо зберегти свідчення про злочини, розповіді й пам’ять про людей. Як виявилося, для дружин загиблих військових це також своєрідна ниточка, зв’язок із чоловіком, можливість зберегти спогади, — ділиться Катерина.
Катерина зберігає пам’ять про людей, яких війна вирвала зі звичайного життя. Вони загинули, щоб українці могли жити. Одна з жінок сказала Катерині фразу: «Завдяки цьому проєкту я перестала почувати себе наодинці».
Читайте також
- Наодинці: у Харкові відкрилася виставка про дружин загиблих військових. 26 квітня презентували проєкт «Наодинці» фотожурналістки Катерини Москалюк. Він розповідає історії п’яти жінок, які втратили своїх чоловіків на війні.
- У Південному попрощалися із загиблим лейтенантом Андрієм Мельником. 11 травня відбулося поховання чоловіка.
- Від творця мініатюр — до бійця Нацгвардії: як для Антона Дербілова війна з мистецтва перетворилася на життя. Розповідаємо історію Антона із позивним «Патрік», який брав участь у деокупації Харківщини.
- Харків попрощався з військовим «Патріком» Антоном Дербіловим. Військовий загинув 6 квітня у боях за Кремінну на Луганщині. Внаслідок мінометного обстрілу дістав поранення несумісні з життям.
Аби творити медіа разом із читачами, ми розвиваємо Спільноту. Саме твій внесок допоможе нам купити бензин для поїздки у важкодоступні зони, ідентифікувати ще один підрозділ росіян, що атакували Харківщину, або ж зняти сюжет про мешканців міста. Долучайся!
