Від творця мініатюр — до бійця Нацгвардії: як для Антона Дербілова війна з мистецтва перетворилася на життя

Антон — боєць Нацгвардії у військовому житті, а у цивільному — музикант та скульптор, що робив бюсти видатних гетьманів і полководців для України та інших країн. Ще рік чи два тому він і подумати не міг, що війна, представлена у повсякденні його майстерні деталями історичного костюму, орденами на мініатюрах, стане реальністю і змусить його вчитися тримати нову зброю, аби звільняти рідний регіон. 

Розповідаємо історію Антона із позивним «Патрік», який брав участь у деокупації Харківщини.

Антоне, чим ви займалися до повномасштабного вторгнення? І що зараз робите на службі?

Займався скульптурою, переважно мініатюрою. Саме військовою. Тому я добре знаюся на військовій історії, уніформі, різних навичках бою, що були притаманні тій чи іншій культурі або епосі. Колись я сам навчався фехтуванню, рукопашному бою, займався страйкболом. Більше для того, аби дізнатись, як солдати у минулому мусили виконувати ті чи інші вправи, битися, де вони повинні були повзати, як тримали зброю. Було дуже цікаво пройти це самому. Але я ніколи не сподівався, що доведеться самому все це робити власноруч на війні. 

Зараз моя посада — солдат-стрілець Національної гвардії України. 

Чи є у вільному доступі ваші роботи? Читачі можуть з ними ознайомитись? 

Так. В мене є сторінки у Facebook, Instagram, також сторінка нашої сімейної студії, яку ми вели до війни, — Sirko Toys. Там ми ділилися фото козаків, яких робили з олова, в розписі: я їх ліпив, потім відливали в олові, а моя дружина та інші художники розмальовували, виписували всі деталі. Там були бюсти видатних українських діячів. Було зроблено дуже багато. 

Інколи щось робив для інших виробників: українських та західних. Наприклад, у Британії замовляли мої моделі. 

Бувало, що підготовчий етап займав більше часу, ніж власне виготовлення моделі. Бо кожну модель треба вивчати. Потрібно про неї знати все. Наприклад, ти робиш портрет генерала або полководця. Але зображуєш його в якийсь конкретний історичний момент, під час певної битви. І тоді на нього не можна вішати орден, який він отримав за цю битву. Адже на момент, який ти хочеш зафіксувати, він його ще не мав. Все це потрібно вивчати. 

Часто-густо доводилось просити про допомогу в історичних консультантів, фахівців, які знають більше за мене і були моїми кураторами. 

Подобається матеріал? Долучайся до Спільноти читачів та допомагай нам розповідати більше важливих історій

З цих постатей, які ви робили, хто вас найбільше надихає? Чиєю долею ви захоплюєтесь? 

По-перше, я зробив всіх українських історичних діячів. Це були бюсти. Я робив гетьмана Виговського, Хмельницького… Мені доводилося створювати штаби всіх видатних діячів, наприклад, Наполеона. Також штаби всіх держав, що брали участь у наполеонівських війнах. Це і британці, і прусаки, і австрійці. 

Найцікавіше було робити бюсти українських діячів. Ми навіть брали з ними участь у зйомці фільму «Конотопська битва» — там наші фігури у кадрі. Наприклад, фігурка гетьмана Виговського на коні, який проводив цю битву. 

Коли почалося повномасштабне вторгнення, як ви прийняли рішення піти на фронт? Як потрапили на службу? 

Перед вторгненням я виконував чергове замовлення на фігуру. Коли зранку почався обстріл, 24-го я ще перебував у прострації, не знав, що робити. На наступний день ми закупили для родини продукти харчування та все необхідне. І вже 25-го я почав шукати по місту, де можна стати до лав українського війська. Був у штабі ТрО, вони вже були пусті, намагався потрапити у військкомати, але вони вже були закриті. Ті підрозділи, які сформувалися у найперші день-два, вже поїхали на передову. 26-го я зміг потрапити до 5-ї Слобожанської бригади, що якраз набирала бійців. Вони прийняли мене. З цього часу я проходжу службу. 

Які події служби ви самі для себе визначаєте як найголовніші?

Найважливіше для мене було, по-перше, потрапити до того підрозділу, де я є, тому що тут мої справжні друзі, класний колектив, яким я пишаюся і ціную кожного з них. 

Потім — наступ, коли ми почали відвойовувати Харківську область у супротивника.

Дуже важливий був момент, коли ми звільнили Балаклію! Це такі спогади! Люди там і на коліна падали, і обіймали нас, всі плакали. Ми зараз пригадуємо і знову виступають сльози. 

Скажіть, а ось під час першої фази повномасштабної війни (умовно, до літа) ви обороняли Харків? 

Перші 100 днів війни я саме обороняв Харків, стояв зі своїм підрозділом на Окружній дорозі, ми чекали на атаку ворогів. Були готові відбивати танкову атаку. Так ці дні й пройшли: ми чекали наступу, готували укріпрайони, робили бліндажі, будували біля Харкова таку собі фортецю. 

Потім нас направили під Балаклію, там ми пробули все літо. З початку вересня, тобто 6 вересня, ми пішли у наступ і далі постійно рухались разом із бойовими бригадами. Була Балаклія, потім Ізюм, пройшли купу дрібних селищ від Ізюма до Борової, входили у Борову через Підлиман. Пройшли штурм цього Підлиману — там у нас був перший масштабний бій з танками, де мали перших загиблих, поранених хлопців. Відбили три танкові хвилі і потім десь п‘ять днів витримували натиск противника: нас постійно обстрілювали, ми ходили до росіян у розвідку, прощупували оборону противника у самій Боровій. 

Потім нас разблокували, тобто бригада, яка повинна була рухатись на саму Борову, звільнила її і ми змогли вийти з оточення. 

Які були перші емоції на звільнених територіях, зокрема у Балаклії, крім того, що люди вас вітали? Зеленського свого часу говорив про Херсон, що коли заходиш, то бачиш у повні як РФ створювали свій інформаційний простір — ці символи скрізь. 

Перше, що впало в око: коли ми проводили зачистку Балаклії, проходили по ній з нашим підрозділом, оці повсюдні білборди «З Росією назавжди». Наші командири почали їх палити. Скрізь була російська соціальна реклама, триколори. Це було дуже незвично: ти відразу відчуваєш, що знаходишся на території, яку щойно звільнили від ворога; що він тут був. 

Потім ми почали шукати хати, де жили російські військові — і там було все догори дригом, покинуті форми, спорядження, боєприпаси, приціли, патрони, протитанкові засоби. Чого ми тільки не знаходили! З цього ми взяли собі деякі деталі спорядження, які нам навіть згодом знадобилися під час наступу, боїв у Кремінній. 

Коли ви зачищали ці місця, чи знаходили ви росіян, які там ховались? Чи брали їх у полон? Як вони ховались? 

Так. Ми брали полонених і в лісах, і коли вони самі виходили, і на стоянках, де вони переховувались, гадаючи, що їх не викриють. Викривали під час того як, наприклад, комусь із них потрібно було щось купляти — їжу, цигарки тощо. Вони приходили і хтось помічав, що вони не місцеві, бо розмовляли не як наші. Бувало, хтось з місцевих казав: це російський солдат, я його знаю. Ми цих солдатів брали, вони показували, де знаходяться інші. Ось таким чином. 

Бувало, хтось із них залишався пораненим у хатах і вони там жили, намагаючись видати себе за цивільних. Коли ми ходили по хатам, робили зачистку, то знаходили цих людей — стукали до них, перевіряли документи і з’ясувовували, що вони російські солдати. Коли заходили у Підлиман, нас там ніхто не очікував (ми йшли зі сторони болот), росіяни були дуже здивовані. Один катався на спортивному мопеді, який він десь вкрав. Іншого взяли, коли він охороняв склад боєприпасів. 

Для них це був шок, що ми раптово з’явилися. 

Хочу зупинитись на Боровій, адже це Харківський район. Борову звільнили пізніше, ніж Ізюм, Балаклію. Розкажіть, як відбувалось її звільнення? 

Ми йшли двома колонами. Наша бригада повинна була зайти саме зі сторони Підлиману, а інша — на Борову по автомагістралі. Відбувся бій. Паралельно з нами, коли ми заходили в Підлиман, друга бригада нарвались на засідку і не змогла в той день просунутись. А ми ж повинні були заходити одночасно: з півдня і півночі. 

Отож, їх відбили, ми залишилися на Підлимані самі.

Може, хтось чекав, що ми відступимо, але ми зайняли оборону, відбили там танкові атаки, замінували міст — єдине, що вело від Борової до Підлиману.

Зайняли кругову оборону і сиділи там кілька діб. Наші товариші тоді не могли підвезти ні їжу, ні боєприпаси. Навіть наших вбитих та поранених ми несли на руках через кілька кілометрів, щоб віддати їх на евакуацію. 

Лише потім, через ці днів п‘ять, коли інша бригада змогла пробитися до Борової та звільнити її, ми були розблоковані й до нас прийшли машини з їжею. До цього майже дві доби нічого не їли. Тоді нас ще почали підгодовувати місцеві, вони нам дуже допомогли! Годували хлопців, розмістили у себе по хатах, по підвалах. Така була допомога, що ми досі їх пригадуємо як рідних. 

Чи вистачало вам у контрнаступі зброї? Як оцінюєте? 

Скажімо так, у нас і зброї, й боєприпасів було рівно стільки, скільки ми могли на собі нести. Ми якось не дуже розраховували, що зустрінемо такий супротив. Нам казали: скоріше за все, там вже нікого нема. До цього ми власне рухались і майже не зустрічали супротиву, тому що росіяни дуже швидко тікали. 

А тут, неподалік Борової, ми вперше зіткнулися з їхньою обороною. І вони не чекали на нас, і ми так само на них. Тому був сумбурний перший бій. Вони кидали на нас групи з одним танком, з БМП, їхня піхота боялася йти за технікою. Ми їх відбивали — окремо танки, окремо піхоту.  Потім вони проґавили, як ми ходили до них у розвідку. На той час у них не було «тепліків» для нічного бачення: ми їх вночі бачили, вони нас ні. Тобто вони рухалися, як звикли, і були вкрай здивовані, що ми це бачимо і стріляємо по ним. 

Там були і підрозділи ЛНР, і російські піхотні частини. До речі, пам’ятаю, коли ми пішли на штурм Підлиману, нам видали імпортні гранатомети. Але там ні зв’язку, ні інтернету не було. Раніше ми отримували, наприклад, шведські гранатомети, і на Youtube дивилися, як прицілюватися. А тут — мережі немає, дали купу іноземної техніки. Тож ми, поки нас обстрілювали, сиділи і крутили їх. Коли вже на нас пішли танки, ми все зробили дуже швидко. І наші РПГ, й імпортні гранатомети пустили в дію.

Була така іноземна зброя, техніка, яку вам дали і ви відчули: вау, оце якісна зміна? 

Оці гранатомети нам дуже допомогли. А загалом — у нас не та частина, куди першим чином поставляють нову імпортну техніку. Ми воюємо ще радянською зброєю. У мене автомат 1982-го року. 

Були гранатомети 1968-1965 років. Кулемети Дегтярьова 1942-1944 років. Але воювали з тим, що було, і воювали непогано. 

Коли ви зайшли в Борову, що найбільше вразило, що ви там зустріли? Мене особисто вразило, що у них була комендантська година до 2-ї години дня. 

Коли звільнили Борову, ми ходили на зачистки, і що здивувало: нас ну дуже радісно скрізь зустрічали, постійно.

Інколи ми о п‘ятій годині ранку вставали, рухались на завдання і не встигали поснідати. Отож, йдемо на зачистку, і поки проходимо приватний сектор нас там і погодують, і напоять, і дадуть пиріжків.

Заходимо в один двір перевірити документи — нас пригостять і фруктами, і якимсь компотом, хтось вже і борща встигає поїсти. З собою дають. Ми поверталися ситі, з купою пакетів. І розуміли: якщо ми це не візьмемо, на нас страшенно образяться! Було видно: люди прямо чекали. Вони нас бачили і кричали «Хлопці! Що ж ви так довго?».

Ви не боялись, що вас отруять? 

Ні, зовсім. Нас попереджали, що може таке бути, але жодного разу не було. Ніде. Навіть коли ми були у Донецькій області, у Луганській. Жодного разу, жодного бійця ніхто не отруїв. 

Наостанок — бліц-інтерв‘ю

Звідки позивний Патрік? 

Мабуть, ще з 15 років, коли я займався історичною реконструкцію. Я тоді дуже захоплювався ірландськими казками, легендами, і в мене був улюблений персонаж — Чорний Патрік. Друзі почали мене так звати. Потім я займався страйкболом під час, як я це називаю, першої війни у 2014 році, і мене в цій команді теж звали Патріком. 

Чи виникли у вас тут, на службі, ідеї наступних робіт? 

Звісно. З самого початку повномасштабної війни у мене почали запитувати «Може, коли закінчиться війна, ви почнете робити бійців української армії?». Звісно, почну. Але ж треба спочатку закінчити війну. Повернутися додому, повернутися до своєї професії. Дуже сподіваюся, що тоді все — і руки, і очі — буде при мені. 

Останнє питання: хто вам найбільше допомагає? Можливо, бізнес, волонтери. І які листи вам надсилають близькі, знайомі, які добрі слова кажуть? 

Ми постійно відчуваємо підтримку і від наших близьких, і просто від українців. До війни я вів дуже активне суспільне життя — як митець, як художник я мав купу знайомих по всьому світу, брав участь у виставках, фестивалях. Проводив майстер-класи по всій України. Так вийшло, що під час війни всі ці люди — і художники, і музиканти, і замовники, і мої учні — нам допомагають. Навіть цю броню, яка зараз на мені, мені купили мої учні. На наше авто назбирали музиканти з мого гурту. Українці з наших діаспор у Німеччині, Великобританії, США постійно пишуть, щось надсилають. 

Навіть просто люди, які спілкувались зі мною в інтернеті, з початком війни почали допомагати. Наприклад, у перші тижні неможливо було купити рукавички, бо магазини були закриті. А ми стояли на блокпостах і мерзли. І нам просто з Англії прислали ці рукавиці. 

Постійно щось приходить від людей, яких я навіть ніколи у житті не бачив. Таким чином ми відчуваємо, що за нами весь світ. 

Спілкувався Сергій Прокопенко

Читайте також «Я запитав, що з ногами. Відповіли “Все нормально — їх немає”». Історія солдата з позивним «Кальцид».

Аби творити медіа разом із читачами, ми розвиваємо Спільноту. Саме твій внесок допоможе нам купити бензин для поїздки у важкодоступні зони, ідентифікувати ще один підрозділ росіян, що атакували Харківщину, або ж зняти сюжет про мешканців міста. Долучайся!