Старий Салтів: історії пошрамованого селища на Харківщині

На правому березі Печенізького водосховища у Вовчанському районі Харківщини знаходиться Старий Салтів. Селище захопили одразу після вторгнення.

Від російських загарбників його звільнили 4 травня. Тут і досі залишаються мешканці, які пережили усі складнощі та реалії життя під окупацією. Ґвара Медіа не оминула увагою і розповіла про це місце.

Щойно виїхали за Харків, як одразу ж зникає зв’язок. Єдине, що незмінно працює – пропагандистське радіо. Одразу ж натрапили на уривок «Уже много лєт все воюют протів росії, давят монополієй», не почувши нічого нового, його одразу ж його вимкнули. 

До селища їхали через Кутузівку, його з-під окупації звільнили дещо раніше – 28 квітня. Близько 200 мешканців села були вимушені два місяці жити у підвалах. Дорогою бачили зруйновані заправки, будинки, бігборди та машини. Попри таке трагічне становище, комунальники максимально швидко відновлюють усі шляхи та мости. Вирушили у неділю о 8 ранку, а дорожники вже працюють.

За Кутузівкою минаємо не менш розбите село Пісочне. Хоча воно і не було під російською окупацією, та все ж чималих обстрілів зазнавало. За ним Федорівка, а далі потрапили на дамбу в Старий Салтів.  

До війни – це затишне місце для прогулянок. Тут було безліч санаторіїв та будинків відпочинку.

Оскільки міст через Сіверський Донець зруйнований, дістатися Вовчанська можна лише водою. Тому зранку і до ночі працюють човнарі, які допомагають перевозити людей та посилки. Замість відпочивальників знаходяться або місцеві жителі, або волонтери. Зустріли людей, які перевозили у Вовчанськ їжу для безпритульних тварин, в яких уже нема господарів.

Знайомимось з човнарями: ось 15-річний хлопець Даня. Він тут працює з 6 ранку. Кожен день на велосипеді сюди приїздить, щоб допомагати людям повертатися додому. Спочатку працював з веслами, лише потім йому привезли мотор і справа йде легше. Хлопець розповідає, що зараз не навчається, бо зв’язку немає, а відповідно занять у школах теж.

На мосту познайомились з чоловіком, який тоді приїхав, щоб вивезти знайомих з Вовчанська до Харкова, оскільки ситуація у їхньому містечку все ще складна. Він увесь час був в окупації. Каже, що загарбники лютували: шукали військових та атовців, перевіряли телефони. Лише за лайк у соцмережі на пост «Слава Україн» можна було отримати «по шапці», – додає чоловік. 

Але знаєте, що найдраматичніше сталося під час нашої поїздки?

Возз’єднання родини. Бабуся з дідусем жили у Вовчанську, а батьки з дітьми – у Старому Салтові. І саме зараз на наших очах вони зустрілися. Онуки та бабуся з дідусем. Сльози щастя на очах, сум і радість. Так довго вони чекали цієї миті.

На тій дамбі зустріли різних людей: і тих, хто з цікавістю розглядав руйнування і тих, хто дивився на це з жалем. Були ті, хто приїхали, щоб допомогти іншим та ті, хто рятуються.

Зустріли поліціянтів з Івано-Франківська, вони приїхали сюди допомагати. Розповіли як під Куп’янськом потрапили під обстріли, як ловили ДРГ.

Коли вже збиралися їхати далі, кричить Даня:

– Обережно! Діставай камеру та знімай! Я підіймаю голову і бачу вантажну машину, яка збирається спуститися вниз до човнів.

Даня каже, що це вже друга автівка, перша не змогла спустити вантаж і просто перевернулася. Просто спостерігаю за тим, що відбувається. Аж раптом за моєю спиною чую голос: «Я б так не змогла!». Повертаю голову, а там стоїть жінка. Вона з Вільхівки привезла хлопців волонтерів і чекає на їх повернення.

Розповіла, що їх селище теж досить серйозно постраждало: будинки стоять без вікон та дверей, не працюють пошта та школа. Весь час в окупації, а змогла виїхати лише десь за тиждень до звільнення. Українські військові відбили Вільхівку 25 березня.

Продовжуємо свій шлях до Старого Салтова.

Понівечений будинок культури. Тепер замість виступів у ньому роздають гуманітарку: від харчів до побутових речей. Поговорили з жінками в черзі. З їх слів чуємо, що окупація для них нічого не змінила… Просто продовжили далі працювати. 

Місцеві згадують, що тут не минало і дня без обстрілів. Зараз же оговтуються від окупації та звикають до тиші. Ми ж поїхали до школи. Найбільше тут розгатили навчальні заклади. Навколо будівлі вщент знищені автівки. Розбиті вікна, деякі прилеглі приміщення стоять без стін та стелі. Заходимо всередину і зустрічаємо завуча школи. Він забирав атестати старшокласників.

Зсередини школа виглядає не кращі ніж ззовні. Розкидані підручники, зошити на деяких дошках ще написано домашнє завдання на 24 лютого. Але найбільше нас вразило те, що посеред зруйнованого приміщення багато вцілілих речей, які ніхто не прибрав. Нові парти, техніка, обладнання – все це чекає на порятунок.

На першому поверсі розбитий посуд та закинутий дитячий одяг: взуття, спортивна форма, куртки. Все те, що школярі залишали у кабінетах, щоб не носити з собою щодня. Ось так для кожного школяра 24 лютого мав бути звичайним днем — виконати домашнє завдання, переодягнути форму й отримувати нові знання. А в реальності довелося рятуватися.

На зворотному шляху зі школи зустріли двох жінок. Вони йшли з будинку культури з гуманітарною допомогою, простоявши перед тим у черзі 6 годин. Отримали хліб та плівку, щоб якось позакривати дірку в будинках.

Розповіли, що перед звільненням три дні просиділи у підвалі. Страшно було виходити. Перебіжками ходили додому, щоб тварин погодувати й знову назад.

Щодо покинутих речей у школі кажуть, що немає кому займатися. Усі повтікали.

«Я заходила в школу. Тут просто все валяється. Там стільки книжок пропадає, а парти можна було б теж хоча б тією ж плівкою накрити або знайти вцілілу кімнату й позносити все туди».

Молоді тут зараз немає, всі виїхали. Взагалі у селищі близько 300 людей залишилося. Це при тому, що до війни тут проживало майже 8 тисяч.

І хоча зараз важкі часи, але надія вмирає останньою. Жінки із захватом розповіли про своїх рятівників – хлопців-волонтерів, які з-під обстрілів вивозили людей. 

Щойно ми вирішили їх знайти, вони самі під’їхали до нас. Це Микола та Юра – брати. Вони місцеві: тут жили, закінчили цю школу, напроти якої стоїмо. Розповіли про свою діяльність.

«Ми стараємось возити гігієнічні, хімічні та побутові речі. Є те, що ми отримуємо від партнерів, а буває, що покриваємо зборами», — додають волонтери.

Мають свій канал СлободаUA – вільна територія. І в кожному районі працюють відповідальні мобільні команди. Ці хлопці закріплені за своїм селищем. 

– Коли тут були найгостріші бої?

– У Салтові прям таких вибухів не було, лише коли наші зайшли на блокпости й росіяни почали тікати. 

– Тут майже кожна наша поїздка закінчувалася обстрілами. Востаннє наша машина постраждала, коли ми дідуся вивозили. Але дякувати Богу, всі живі. 

За їх словами найбільше тут пошкоджені: школа, баня, 75% будинків та вся критична інфраструктура. 

– При нас п’ятиповерхівка повністю згоріла, лише встигли вниз спуститися і будинок повністю згорів. 

«Коли намагалися вивезти жінок та дітей у безпечніше місце, з-під ударів, одна жіночка закричала, що у неї дитина у п’ятиповерхівці. Я сказав їй, щоб вона бігла за дитиною, а вона каже: Не можу, в мене ноги підкошуються, щойно був обстріл. І поїхали за дитиною. Прибувши на місце ще десятьох забрали. Наш автомобіль на 8 місць розрахований був, а влізло туди 16».

Волонтери розповіли, що зустрічали колони з Рубіжного, але коли почали розстрілювати, то люди стали боятися їхати. Хлопці продовжують допомагати всім, хто цього потребує. Попрощалися та продовжили свою поїздку.

Додому поїхали через село Рубіжне, яке українські захисники звільнили 10 травня. Це Лозівський район Харківської області. 

Паралельно побачили розбиту колону цивільних авто. Туди квіти зараз приносять. Трохи подалі стояв зруйнований російський танк. Поруч знайшли спалену російську куртку і забрали її в музей.

Між собою назвали це селом-привидом. Здається в ньому не було жодного живого місця. Навіть, дерева всі зламані. 

Думали, що в селі ніхто не проживає, але все ж знайшли декількох людей. Поки їхали, дві жіночки між собою спілкувалися й вирішили перервати їхню розмову.

Вони приїхали сюди до батьківської хати вдруге. Треба трошки навести лад у хазяйстві, якщо так можна сказати, адже будинків майже немає. До 24 лютого у однієї був свій магазин, зараз немає нічого. І сьогодні поки перебирали свої речі, кажуть, що цілий день гепало. Власне поки спілкувалися з ними, теж чули вибухи поруч.

«Тут були жорстокі бойові дії. Всі 4 місяці. Коли наші (українські військові) зайшли сюди, сказали нам, що треба зараз виїжджати звідси. Бо вже артилерія напоготові. Тоді в селі залишилось 8 осіб, бо їм взагалі нікуди їхати, а дехто просто не хотів. Була жінка, яка тут серед поля сиділа, у неї вже нічого не залишилося, а все одно витягти до Харкова не могли. 

Під час окупації росіяни просто бігали з однієї сторони в іншу. Вони не залишалися на одному місці, постійно в русі.

Найстрашніше, коли сиділи чай пили з донькою. Їй 20 років. У цей час приїхали росіяни й зупинилися біля нашого будинку. Тоді злякались і почали ховатися. Думали, що вони хочуть в нашій хаті поселитися, а виявилося, що вони тікали від наших».

Мешканка розповіла, що росіяни били по всьому, що їм не подобалося. 

Наперекір важким обставинам, на те, що міста та села продовжують бити, люди повертаються додому, щоб допомогти, тим, хто залишається в біді. Аби відбудовувати те, що з такою ненавистю нищили російські загарбники. Історії мешканців Старого Салтова показують, що український народ неможливо зламати.