28 км відділяють П’ятихатки, район на півночі Харкова, від пропускного пункту «Гоптівка» на українсько-російському кордоні. 24 лютого 2022 року мікрорайон на базі Національного наукового центру «Харківський фізико-технічний інститут», де розташовані спеціалізована англійська школа та фізичний факультет Харківського національного університету імені Каразіна, став прифронтовою зоною.
Вторгнення почалося саме тут, коли мешканці П’ятихаток прокинулися від звуків вибухів ще до 5 ранку, а перші російські танки перетнули державний кордон. Два бронетранспортери були знешкоджені біля будівлі фізичного факультету університету на околиці мікрорайону.
На кілька днів район опинився в ізоляції. Дорога, що з’єднує П’ятихатки з центром Харкова, Бєлгородське шосе (нині Харківське), стало небезпечним через бойові дії. Район постійно обстрілювали протягом семи місяців до звільнення Харківської області. Мешканці кажуть, що в П’ятихатках немає жодного будинку, який би не постраждав від артилерійських та ракетних обстрілів. Місцеві жителі ховалися в підвалах шкіл, дехто залишався там місяцями.
Перші продуктові магазини та транспорт відновили роботу у П’ятихатках лише восени.
Я Тетяна, редакторка англомовної версії Ґвара Медіа. П’ятихатки — мій рідний район, місце, де я виросла, ходила до школи, де жили мої батьки та бабуся на початку повномасштабного російського вторгнення в Україну. Через рік і чотири місяці повномасштабної війни я поїхав туди, щоб показати вам свій дім.
Подобається матеріал? Долучайся до Спільноти читачів та допомагай нам розповідати більше важливих історій
Школа
Чоловік стоїть посеред розтрощеної зали. Крізь величезну діру в даху видно яскраве небо. У роздягальні досі висить дитячий одяг і спортивне взуття. Ми в моїй рідній школі зустрічаємося з директором Олександром Гряником.
П’ятихатська школа №62 (раніше називалася спеціальною англійською школою через поглиблене вивчення англійської мови, а тепер — ліцей) складається з трьох корпусів. Ми знаходимося в найбільшому, де навчалися діти з п’ятого по одинадцятий клас. Будівля початкової школи залишилася неушкодженою. У перший місяць повномасштабного вторгнення в її підвалі ховалися мешканці П’ятихаток.
«З 24 лютого в початковій школі, єдиній будівлі, де є підвал — це не укриття, а колишня роздягальня, але все одно під землею, — з перших днів війни перебувало понад 150 мешканців. Приміщення не розраховане на таку кількість людей, але в тих умовах люди були раді… Перші дві ночі спали сидячи, всі з немовлятами й літніми людьми…”, — згадує директор школи.
Олександр Гряник був одним з небагатьох, хто залишився в П’ятихатках, щоб допомагати місцевим жителям. Він організував у приміщенні початкової школи притулок, який згодом став «Пунктом незламності» [місця по всій Україні, обладнані електрогенераторами для забезпечення мешканців теплом та електроенергією під час знеструмлення — ред.], а також волонтерський штаб. У школі був достатній запас продуктів для їдальні, які роздавали мешканцям.
«Найважчим місяцем для нас був квітень. З 30 березня по 2 травня у нас не було ні зв’язку, ні електрики, ні води… це було важко».
У найважчий місяць 12-тисячне населення П’ятихаток скоротилося до 300-400 осіб. За словами директора школи, люди почали поступово повертатися на початку осені, і зараз населення майже досягло половини від попередньої кількості. Міська рада почала відновлювати деякі з пошкоджених приміщень.
«Відновлюють міську будівлю. На жаль, ті, що належать підприємствам — а у нас в П’ятихатках три гуртожитки — мають нульові шанси, у підприємств немає коштів на відновлення».
8 квітня 2022 року в головну будівлю школи влучили п’ять бомб.
«8 квітня сталася наша особиста шкільна трагедія. Внаслідок бомбардування та артилерійського обстрілу був зруйнований головний корпус нашої школи. Практично жоден клас і жодне шкільне приміщення не залишилося неушкодженим. Деякі вікна були, як ми кажемо, “поранені” ще до цього дня, але трагедія для всіх нас — вчителів, учнів, батьків, всіх людей, для яких школа була всім нашим життям — це трагедія, вона сталася 8 квітня.
Першою емоцією, яку я відчув, увійшовши в абсолютно зруйновану будівлю вранці 8 квітня, була фантасмагорія. У це неможливо було повірити. Коли ти прожив тут 45 років, і це все твоє життя, а не тільки місце, де ти працюєш… Але, чесно кажучи, — я не намагаюся прикидатися чи щось таке — я насправді якось відчував, що все це пройде. Прийде час, і ми відбудуємо колись все і зробимо нашу школу ще кращою, ніж вона була до того дня».
Олександр на мить замовкає, перш ніж заговорити про те, чого вже не повернути. Один з учнів школи, дев’ятикласник Денис, загинув, допомагаючи батькам евакуювати зубрів з екопарку. «Снаряд влучив у дитину, коли вона допомагала тваринам дістатися до транспорту. Цей обстріл був спрямований проти найважливішого, що може бути у людини — надії на завтрашній день».
«Це так званий чеський проєкт, — проводить екскурсію чоловік, з любов’ю показуючи пошкоджене приміщення школи. — Тут у нас спільна їдальня та актова зала.
Я не експерт у цих питаннях, але на парашутах були бомби [можуть бути реактивні системи залпового вогню або касетні снаряди]. Пізніше нам довелося прибрати ці парашути. Одна з цих бомб влучила в дах залу. Тут ми проходили повз купу уламків, які засипали пробоїну, що утворилася від удару».
За іронією долі, найбільше постраждав клас, буквально розбитий вщент влучанням снаряда, де проходили уроки російської мови та літератури.
Символічно, що єдине приміщення у всій школі, яке залишилося неушкодженим, — це так звана «Світлиця», клас, перетворений на шкільний музей української етнографії. Тут зібрана колекція ремесел з різних куточків країни, дитячі художні роботи, старовинні рушники та вишиванки, які передали родини учнів.
«Ця кімната залишилася неушкодженою, попри те, що знаходилася на “передовій” траєкторії обстрілу. Я вважаю це докором для нашого ворога і доказом того, що ми непереможні, а наш дух, історія і правда — непереможні».
Коли міська делегація з мером Харкова відвідала школу в лютому, вони запланували її відкриття на 1 вересня 2024 року. Японська делегація, яка вже двічі відвідувала школу, пообіцяла допомогти. Однак навіть приблизної суми, необхідної для ремонту, поки не називають.
До початку повномасштабної війни в школі навчався 1141 учень. Зараз тут навчаються дев’ятсот шістдесят одна дитина — очевидно, онлайн, дехто поєднує школу за кордоном та онлайн-навчання в Україні. «Тенденція така, що більше учнів виїжджає, ніж приїжджає, — каже директор. — Водночас ми бачимо деяких учнів, які приєднуються до онлайн-класів по дорозі зі своєї європейської офлайн-школи, і вони буквально приєднуються до уроку з автобуса — щоб не пропустити українські уроки».
«Війна виявила таку глибоку любов дітей до своєї школи. Деякі приходять сюди, обіймають свою парту, притуляються щокою до її поверхні й кажуть: “О, моя улюблена парта, я так за тобою скучив».
Гуртожиток
«Ви прийшли нам допомогти?». До під’їзду напівзруйнованого житлового будинку прямує жінка з пакетом малини. Вона зупиняється, не помітивши нашу камеру та увагу до її будинку.
Зруйнований будинок — це гуртожиток Харківського фізико-технічного інституту. Тетяна, 59-річна співробітниця інституту, жила тут зі своєю сім’єю. Зараз вони змушені жити у друзів.
Російські снаряди пошкодили будівлю навесні 2022 року. Загинув один мешканець гуртожитку. Ті, кому довелося тікати зі зруйнованого будинку, залишили все — за словами Тетяни, на руїнах можна було знайти навіть документи людей. Мешканці П’ятихаток розповідають про чоловіка, який у момент вибуху чистив зуби у ванній кімнаті. Коли він відкрив двері, то зрозумів, що не може зробити більше кроку вперед. Підлоги вже не було.
«Ми залишилися тут, на першому поверсі, коли це [страйк у будівлі — ред.] сталося, я і мій чоловік. Ми жили в гуртожитку, але нам це дуже подобалося. Все було добре, і ми мали все необхідне. У нас була кімната, спільний санвузол, кухня, все було добре. А тепер ми не знаємо, що робити, і нам нікуди йти. Вибачте, я не можу говорити про це без сліз», — бачимо, як жінка стримує сльози.
Тетяна повертається додому, щоб навести лад — наскільки це можливо в напівзруйнованій будівлі без електрики та водопостачання.
«Ми готові відбудувати все голими руками. Проблема в тому, що спочатку треба розібрати завали, а це фізично неможливо для людини. Потрібна техніка».
Відповідальність за будівлю гуртожитку несе інститут. Саме тому міська рада не дає жодних обіцянок допомогти мешканцям. «До нас приходив мер Терехов, ми зверталися до губернатора Синєгубова, до адміністрації інституту. Ніхто не дає нам ніякої надії. А інститут не має ресурсів, щоб нам допомогти, у них свої проблеми, адже їхній корпус теж постраждав. Я там працюю, я знаю», — розповідає жінка. Надія, яку я побачила в очах Тетяни, коли вона почала говорити про свій дім, згасає.
«Але я сподіваюся на краще, — раптом каже жінка. — Просто так має бути. Нехай Бог вас благословить. Можна я вас обійму?».
Кав’ярня
Заходимо до стильного приміщення кав’ярні, оформленого в мінімалістичному стилі. Легка фонова лаунж-музика, фільтр і холодний завар в меню та зручна зона відпочинку — це місце дуже змінилося з того часу, як я була тут востаннє.
Бариста просить не фотографувати його і не називати імені, але з радістю показує нам заклад. Ба більше, він запрошує нас до нового місця в П’ятихатках — по сусідству засновники кав’ярні відкрили простір для дитячих свят та дозвілля.
«У них є клієнти?, — цікавлюся я. — Чи повертаються сім’ї з дітьми додому, в місце, що знаходиться поруч з російським кордоном?».
«Так, повертаються», — лунає відповідь. «Насправді це досить приємно. Вони приносять сюди повітряні кульки, і кімната має чудовий вигляд. Ідеально підходить для дитячих днів народження».
«Одного разу я купив тут кульки на день народження дружини. Цілу купу повітряних кульок. Я виглядав як ідіот, коли йшов вулицею з цими кульками, але мені було байдуже», — з посмішкою розповідає бариста.
Зруйнований інститутський гуртожиток стоїть уздовж тротуару, який старанно реконструюють. Комунальники дбайливо висаджують квіти на місцевому бульварі. Втомлені мешканці поспішають додому після роботи. Над зруйнованою школою вперто майорить український прапор.
Як і Тетяні, мені хочеться сподіватися на краще. Зрештою, надія є завжди, поки хтось продовжує піклуватися про українські артефакти, приходить прибирати пошкоджений будинок і купує купу повітряних кульок на дні народження.
Текст: Тетяна Фрам
Читайте також:
- Як живе Богодухівський район. Інтерв’ю з головою РВА Анатолієм Рисцовим
- Не ракети, а байдужість: як у Бабаях руйнується будинок Сковороди
- Замість вручну намальованих квітів — написи російських солдатів: історія одного дому в Довгенькому
Аби творити медіа разом із читачами, ми розвиваємо Спільноту. Саме твій внесок допоможе нам купити бензин для поїздки у важкодоступні зони, ідентифікувати ще один підрозділ росіян, що атакували Харківщину, або ж зняти сюжет про мешканців міста. Долучайся!
