Повномасштабне вторгнення РФ показало, наскільки важливим є доступ до інформації. Це особливо стосується деокупованих територій Харківщини, мешканці яких місяцями перебували під впливом російської пропаганди та не отримували об’єктивних новин.
Друковані видання також є важливим джерелом, оскільки українські інтернет-провайдери і телебачення лише частково покривають звільнені території, а у захоплених регіонах не діють зовсім.
Одразу після окупації Ізюма росіяни розповсюджували серед населення пропагандистські газети, де писали, що Харків та Київ уже не контролюються українським урядом, а Володимир Зеленський залишив країну. Саме тому українським медіа варто заповнювати інформаційний вакуум якомога швидше.
З 27 місцевих друкованих видань регіону нині залишилося всього 12. Безпекові та економічні проблеми — найбільші, з якими стикаються їхні журналісти. Про те, як виживають локальні медіа на Харківщині, ми поговорили з головним редактором «Обріїв Ізюмщини» Костянтином Григоренком.
Після початку повномасштабного вторгнення РФ 5 березня 2022 року Костянтин евакуювався до свого друга у Буськ на Львівщині. В Ізюмі тоді вже були серйозні обстріли, російська армія окупувала частину міста.
Журналіст продовжував активно наповнювати сайт газети інформацією з окупованого міста, яку збирав від місцевих — тих, кому вдалося виїхати, й тих, хто залишався в Ізюмі.
Знаючи, наскільки цінною була ця інформація, Костянтин намагався знайти будь-який спосіб донести її до ізюмчан. Він розповідав про ситуацію в Ізюмі національним ЗМІ та звертався до своїх земляків.
— Виїхав 5 березня і вже наступного дня на лівому березі Сіверського Дінця, де я мешкав, були окупанти. Не можна було залишатися, адже я публічна особа – депутат шести скликань та редактор, якого всі знають. Я розумів, що до мене прийдуть.
Росіяни зайшли в місто вже з готовими списками — у них був я. Очевидці бачили моє прізвище на блокпостах. Коли перевіряли, один знайомий підтвердив, що справді бачив прізвище Григоренка. Сумнівів щодо виїзду не було.
Коли сиділи у підвалі, Ізюм обстрілювали з авіації, скидаючи бомби на місто. Прилітало всюди – палала електропідстанція, яка живила частину Ізюма, також місцева нафтобаза. Тоді ж дружині прийшла SMS: незнайомі люди цікавляться, хто такий Костянтин Григоренко. Після цього ми й вирішили, що треба евакуйовуватися. Сьогодні розумію, що ми прийняли правильне і своєчасне рішення.
Якийсь час в Ізюмі я підіймався по драбині та з телефону публікував новини, але зв’язок погіршувався, дротового інтернету не було.
— Як вдавалося працювати в евакуації? Де шукали новини?
— У перші місяці працював десь по 20 годин щодня. Не спав, шукали по запиту «Ізюм». Найцінніше: коли ставив новини, мені телефонували ізюмчани, яких я навіть не знав. Вони знаходили можливість передавати інформацію. Тоді ж мене знайшли наші правоохоронні органи — їх цікавила інформація про розташування російських військ. Дали постійно тримав з ними зв’язок і вони дивувались, звідки я знаходив інформацію.
У серпні 2022 року в місті фактично неможливо було нікому зателефонували, мережу глушили. Було лише кілька точок в Ізюмі, де люди ловили мобільний зв’язок на пагорбах, але потім росіяни і це прикрили. Згодом почали виїжджати за 15 км у Комарівку і звідти прям в полі знаходили місця, де була мережа.
Основним місцем зв’язку в Ізюм була гора Крем’янець. Писали про те, що там масово збиралися люди, аби подзвонити близьким, а їх обстрілювали.
Звичайні люди, яких я сьогодні називаю героями, передавали дуже важливу інформацію. Не можу назвати ані імен чи прізвищ, ані статі цих людей. Клопотатиму, щоб вони отримали державні нагороди. Мешканці розповідали про дислокацію, скупчення та кількість ворожої техніки.
Раніше ми не відчували такої уваги до локальних медіа, як зараз. Наприклад, Суспільне Харків постійно уточнювали у нас інформацію, навіть просили вибачення за неточності. Приємно, що на «Обрії Ізюмщини» посилалась і військова адміністрація, і пресслужба.
Я завжди перевіряв інформацію мінімум з двох-трьох джерел. Іноді це було неможливо, але якщо вдавалось перевірити, то робив це. Іноді тижнями шукав матеріали, щоб написати декілька рядків. Дуже неприємно, коли харківські журналісти забирали це, переробляли та видавали за свою роботу.
Уже за тиждень після деокупації Ізюму [місто звільнили 10 вересня 2022 року – ред.] запропонували відновити друковану версію газет. Організаційно це складно зробити: треба зверстати, вичитати та підготувати матеріал. Уже 16 вересня випуск газети був надрукований у Харкові, а вже за два дні наші волонтери завезли та роздали 5 000 примірників.
Це була сенсація, люди телефонували нам, писали відгуки у Facebook. Просили не зупинятися і продовжувати.
— Де працює редакція нині? Що сталося з будівлею, де ви розташовувалися до війни?
— Спочатку нас прихистила тепломережа, адже наше приміщення зруйноване та розграбоване. Все, крім столів, у нас вкрали. Лише одна відеостудія коштувала близько 6,000$, це дуже вартісне обладнання. Практично в кожному кабінеті стояли сучасні комп’ютери.
Пізніше районна адміністрація знайшла нам кімнатку, де ми працюємо зараз. Завдяки донорській та міжнародній допомозі змогли відновити роботу. Відновили друк газети, виплату заробітної плати. Уже з грудня 2022 року продаємо в роздріб.
Розуміємо, що ми все-таки бізнес, а не благодійна організація, і треба заробляти. Потихеньку відновили пункти продажу преси. В 35 локаціях газета непогано продається, є попит. Відновили фактично всі цифрові ресурси: сайт не припиняв роботу, працюють соцмережі у Facebook, Instagram, YouTube та Telegram-канал.
Ми також запустили продаж рекламної продукції, магнітики та плакати, які робили до війни. Сьогодні все це непогано продається.
Робимо акцент на зв’язку між громадою і владою – це прямі ефіри з головами громад. Не вистачає інформації, адже у багатьох людей в Ізюмі немає телебачення. Наша телевежа була зруйнована 26 березня 2022 року прямими пострілами з танків та артилерії. Вона стоїть на горі Крем’янець – це найвища точка Харківщини.
У місті працює радіо — Суспільне та Промінь. Лише ті, хто мають супутникову антену, можуть дивитись телебачення, для всіх інших воно не доступне. Тобто вакуум зберігається, тому розуміємо, що заповнюємо його своєю інформацією.
Ми беремо лиш перевірені та верифіковані дані й не гонимося за сенсаціями. Дотримуємося журналістських стандартів, перевіряємо джерела, підписуємо фотографії, брендуємо наші відео, проте часто їх інші медіа затирають та ставлять собі.
Ми – єдине медіа, яке сьогодні повноцінно відновило щотижневий випуск в Ізюмському районі.
— Зв’язуватися з людьми було складно: без мобільного зв’язку, WhatsApp, Telegram чи Viber. Пізніше, коли з’явилась можливість виїжджати в Куп’янськ, Шевченкове чи Старобільськ, отримували навіть фото, але люди ризикували життям заради них, проходячи через блокпости.
Росіяни перевіряли та забирали телефони. Ми писали попередження: якщо йдете через блокпост, залишайте дорогий телефон удома, візьміть кнопковий. Наші джерела мали декілька сімок, переставляли їх і тоді відправляли фотографії. Так ми отримали, наприклад, копію пропагандистського бюлетеня «Ізюмський Телеграф». Люди переказували, про що мовить російське радіо. Сьогодні це вже є юридичними доказами.
Деякі пропагандистські газети друкувались у Бєлгороді, а одна — прямо в будинку міської ради. Навіть знаємо, в якій кімнат та на якому принтері. Далі росіяни розповсюджували їх поштою Ізюма.
Ця пропаганда вкладала мешканцям у голову ідею, що Росія тут назавжди, а ми з ними єдиний народ. «Обрії Ізюмщини» спростовували ці наративи, шукали можливості передати правдиву інформацію. Говорили, що ЗСУ поруч, Ізюм звільнять. Попри це, люди інколи знаходили можливість вмикати українську хвилю в машинах чи коли гуртом на багатті готували їжу.
Окупанти захоплювали цілі бренди радіо, газет та телебачення. Вони змушували журналістів переходити на їхній бік: якщо ті добровільно не погоджуватися, спочатку був підвал, а потім щось гірше.
Ми вже випустили альманах, де на 16 сторінках описана хронологія окупації Ізюмщини. Зробили це першими з локальних медіа. За основу брали матеріали, які публікувалися на нашому сайті — ми там ідентифікували зрадників та колаборантів.
— Чи бачите ви, як змінилися люди в Ізюмі, які пережили постійні обстріли та окупацію?
— Ізюм зруйнували, фактично стерли з лиця землі. А потім росіяни почали насаджувати окупаційний режим. Це наочний приклад геноциду і навіть після цього залишаються люди, які думають, що з ними можна порозумітися.
Ледь стримую себе, коли мені говорять, що росіяни були адекватними під час окупації та давали цукерки.
— Я слідкував за пропагандою у Telegram-каналах та на російському телебаченні. Треба було бачити, як вони дітей змушували говорити на камеру за морозиво чи цукерки. Вони говорили те, що окупанти хотіли транслювати для своєї аудиторії.
Дитина може не розуміти, що від неї вимагають, але ж є батьки. В Ізюмі ця проблема існує і не варто її прикривати та говорити, що все добре.
Треба негайно повертати телебачення, радіо і друковані видання там, де є можливість. Хоча я особисто проти бюджетних дотацій, на які присаджували ЗМІ. Ми давно від цього відмовились — працювали на договірних засадах. Сьогодні ж підтримка потрібна як ніколи, щоб людина могла хоча би передплатити ту чи іншу газету.
Разом з тим ми розуміємо, що рано чи пізно донорська, міжнародна чи державна допомоги можуть скінчитися, тому ми повинні заробляти самостійно, аби створити бодай елементарні умови: покривати заробітні плати, витрати на друк та друкарню. Це можливо за умови стабільних доходів у людей. Це проблема наших злиднів — вона мала місце ще до війни. Коли до нас приїздили американці, вони, дізнавшись про рівень доходів, дивувалися тому, що хтось купує газету та платить за рекламу.
Ми заробляли стільки ж, скільки витрачали. Договори з владою – це 10% нашого бюджету, ще 90% становила реклама, передплата та роздрібний продаж.
Місцеві бізнеси потихеньку повертаються, замовляють рекламу. Пенсіонери отримуватимуть пенсії, запрацюють підприємці та їхні магазини. Маємо значний приріст у цифровій рекламі.
Утім, потрібна велика чистка апарату місцевого самоврядування та державних органів, навіть люстрація. І не так, як це відбувалося в Україні раніше. До державних чи правоохоронних органів не повинні потрапляти люди, чия репутація була заплямована.
— Які у вас стосунки з місцевою владою?
— Стараємося бути на відстані витягнутої руки від влади. Вважаю, що це нормальні відносини, які не повинні переходити ані в дружбу, ані в конфронтацію. Сьогодні ми розуміємо відповідальність за те, що пишемо і друкуємо. Є речі, які влада обов’язково повинні оприлюднювати в друкованих ЗМІ: наприклад, зміни в бюджет чи регуляторні акти. Це умова законодавства.
У міської ради немає власного інформаційного ресурсу, тому вони користуються різними Telegram-каналами. Це неправильно. Говорю їм про це їм: вони рано чи пізно перейдуть до офіційних акаунтів у соцмережах.
Також розумію, що не вистачає професіоналів, які могли б очолити пресслужбу міської ради. Просто немає кому це робити, тож брак кадрів — ще одна проблема, з якою ми зтикаємося.
Ґвара підготувала серію важливих історій з Ізюма на Харківщині:
- В Ізюмі попрощалися з родиною, яка загинула внаслідок авіаудару по будинку. Сім’ю Столпакових та Жихарєвих, які загинули від російського авіанальоту, поховали на міському цвинтарі в Ізюмі.
- «Якщо рай на землі є, то він в Україні»: як відновлюється деокупований Ізюм. Це місто перебувало під окупацією шість місяців. У вересні 2022 року, коли Збройні Сили України звільнили місто, тут знайшли масові поховання місцевих жителів і чисельні катівні, які облаштували окупанти.
- «Окупація у дітей асоціюється з підвалами»: керівниця танцювального колективу про окупований Ізюм. Ми зустрілися з Олесею Білягою у залі для танців, щоб поговорити про життя в окупованому Ізюмі та повернення до викладання.
Аби творити медіа разом із читачами, ми розвиваємо Спільноту. Саме твій внесок допоможе нам купити бензин для поїздки у важкодоступні зони, ідентифікувати ще один підрозділ росіян, що атакували Харківщину, або ж зняти сюжет про мешканців міста. Долучайся!
