Протягом вересня у Харкові на сцені «Нафти» відбувались майже прем’єрні покази детективно-пластичної комедії «Щур». Вистава мала неабиякий успіх, хоча трупа зібралася лише за декілька місяців до виступу. Втім Артем Вусик, засновник та режисер театру, завжди тяжів до експериментів. За час великої війни їхня кількість, як і швидкість, збільшилась. Ми розпитали Артема про зміни після вторгнення, життя поза Харковом, творчі плани та чому покази «Щура» — не зовсім прем’єра.
Як для вас почалось 24 лютого 2022 року?
Як і для багатьох, — о 5 ранку. Але в моєму випадку це було гучніше й ближче, бо ми з дружиною [Ніна Хижна – режисерка, хореографка, перформерка – прим. ред.] жили у П’ятихатках. Тому прокинулися від перших вибухів. Я підійшов до вікна та побачив яскраве сяйво — спочатку не зрозумів, що відбувається. У мене був якийсь внутрішній колапс, абсолютний ступор. Ніна привела мене до тями, потім ми схопили кота, а за 10 хвилин вже вибігли з квартири. Коли виїжджали, то бачили геть зім’ятий дитячий майданчик та снаряд, який стирчав біля церкви на виїзді з П’ятихаток. Спершу поїхали до знайомих у Високопілля, а потім — на захід України. Їхали три чи чотири доби, точно не пам’ятаю.
Де ви перебували перший час, як вас зустрів Львів?
Наша подружка, яка раніше мешкала у Донецьку, казала, що передчуває щось недобре, тому за місяць до широкомасштабного вторгнення переїхала до Львова. Вона наполегливо пропонувала нам одну кімнату у трикімнатній квартирі, мовляв, про всяк випадок. Я досить скептично ставився до загрози великої війни. Але пропозиція кімнати актуалізувалась, як ви розумієте. Там я залишився на рік. Проживав не один — через це помешкання пройшло близько тридцяти людей. Стабільно нас було приблизно десятеро: троє у кімнаті зі мною, троє — в іншій, хтось — у третій. А ще з нами жило п’ять котів. Я не був у Харкові аж до вересня 2022 року, тобто пів року. Все, що ти збирав десять років, у секунду розсипалося. У тебе більше нічого немає. Це складно прийняти. Звісно, у мене залишилось життя та умовна безпека — це немало. Але я дуже сумував за Харковом, за своєю діяльністю.
Театр «Варта» засновано 24 березня 2022 року — рівно місяць від початку широкомасштабної війни. У чому полягала важливість театру у той час?
Для мене мистецька діяльність — це певна ментальна підтримка. Все склалось, як пазл: у мене виникла ідея створити театр і я досить швидко знайшов однодумців. До того ж харківські друзі допомогли з локацією, а багато переміщених митців відгукнулись на open call. Уже двадцять четвертого березня ми зібрались командою близько 20–25 людей з різних міст України (Маріуполь, Київ, Миколаїв, Одеса, Львів). Сам задум був вкрай непевним: у Харкові я працював багато років, щоб зібрати команду, а тут хочу зробити це за кілька днів. У мене вийшло. То був час, коли треба ризикувати та приймати рішення «на межі».
Мистецька діяльність дає нам відчуття, що ми робимо свою справу. І вона теж якоюсь мірою працює на спільну перемогу.
Ми одразу визначились, що будемо говорити про сьогодення — про війну. Я запропонував зробити перформативну виставу «Перший день війни». У нас було лише три дні на організацію — така вимога простору, мовляв, якщо ви хочете тут театр, то щось показуйте. Ми зробили виставу-блуканину: декілька ігрових локацій, по яких ми водили глядачів і у кожній точці розповідали нову історію. До роботи було залучено музикантів, акторів, хореографів та фотографів.
Ми не були упевнені, чи на часі зараз мистецтво, коли у Львові жоден театр не працює. У маленький зал, лише на 25 глядачів, неочікувано для нас прийшло дуже багато людей. Я вийшов до них на вулицю й пообіцяв, що ми гратимемо три рази поспіль, тож кожен відвідає виставу, але треба почекати. Глядачі розділились на три черги. З акторами я домовився, що ми сьогодні гратимемо, доки усі охочі не потраплять до нас.
За три дні підготовки й три покази поспіль виник колектив, утворився театр зі спільною ідеологією та розумінням, навіщо ми це робимо.
Що зараз відбувається з театром «Варта»?
Багато учасників колективу повернулись додому. Хтось просто знайшов роботу, бо театр не заробляв, то була виключно «ідейна штука». Дехто був з нами три місяці, інші — до кінця року. На початку 2023 року я вже відчував, що мені кортить повернутися до Харкова, бо у вересні ЗСУ відігнали окупантів з області й стало спокійніше. Також з’явилася можливість запуску роботи театрів: Харківський театр ляльок, театр НеПушкіна (Харківський академічний драматичний театр – прим. ред.). Тому ідея повернення додому ставала все реальнішою.
Моє вступне слово перед виставою завжди починалось фразою: «Мене звати Артем Вусик, я режисер з міста Харків». Коли з’явилася «Варта», культурна спільнота говорила: «Це приїхав Харків і робить своє у Львові». Я завжди мріяв і думав про повернення.
Взимку 2023 року я зробив свою останню виставу «Всередині моєї кімнати», яку ми грали з дружиною. Перформанс про наш дім, про П’ятихатки, місце, куди ми навряд повернемось. Наполовину документальна, наполовину сюрреалістична, фантазійна історія про прощання з минулим і готовність йти далі. Це сьома, завершальна робота у театрі «Варта». Зараз ми не працюємо.
Про нас писала європейська театральна преса. Дві мої п’єси, що сформовані під час роботи театру, було опубліковано у польських театральних журналах. Нам вдалось з’їздити на три фестивалі: показували дитячу лялькову виставу у Вроцлаві, виставу «Лютий», яку створила Ніна Хижна, — у Берліні, а також роботу режисера Кості Васюкова з театру «Публіцист» — у Нюрнберзі та Катовіце. Тому ми встигли і у Львові пограти, і поїздити. Зараз, на моє переконання, функцію театру «Варта» вичерпано.
Чи багато було глядачів на перформансах «Варти», як реагували, чому вони приходили?
Реакції глядачів були різними. Хтось приходив і дякував, що попри війну ми продовжуємо діяльність. Пам’ятаєте, як у Леся Курбаса: «Не кидайте театр у скрутні часи».
Якось до нас на виставу потрапили чоловіки, які ганяли авто з Заходу на Схід. Вони буквально зі сльозами на очах казали, що не розуміють, як на вулицях Львова може бути свято, коли на сході країни таке пекло. Інші вступали у дискусію: «Я зараз п’ю пиво, але вдень я працюю і регулярно доначу». У залі завжди відчувався неспокій: глядачі багато говорили та плакали, згадуючи свою зустріч з війною.
Подобається матеріал? Долучайся до Спільноти читачів та допомагай нам розповідати більше важливих історій
Парадоксальна історія пов’язана з показом вистави про окупований Херсон («Херсон – незламний»). Матеріал для неї я зібрав, спираючись на інтерв’ю місцевих, які побували в окупації, та стрічку новин. Ми зіграли виставу на фестивалі «Мельпомена Таврії». Захід протягом 23 років проходив у Херсоні. Втім, за умов окупації всі події відбувались у театрах різних міст України. І от до нас приїхали херсонські глядачі й сказали: «Все класно, але чому так мало гумору? Ми любимо сміятись. Зрозуміло, що окупація, що русня нищить усе довкола, але велике прохання — додайте трішечки гумору». Ми дослухались до цієї пропозиції та долучили смішні сцени. Як на мене, це про українську ментальність.
Гадаю, у перші місяці ми перемогли Росію в інформаційній війні, бо наша креативність знищила страх, нівелювала намагання нас залякати.
Ми чули різні відгуки та реакції глядачів, але було конкретне відчуття, що ми робимо це не дарма й воно має сенс. Це надавало нам сил працювати далі, вигадувати нові проєкти та триматися разом.
Від середини літа було відновлено роботу театру «Нафта». Розкажіть про ваше повернення у рідне місто
У мене була спроба приїхати взимку, щоб написати роботу про Харків, яка потім трансформувалась у виставу «Всередині моєї кімнати». Це було важко, бо я не знав, де буду мешкати. Я спробував пожити у Пʼятихатках, забивши вікна OSB, але там і досі було гучно — це тригерило та заважало зосередитись. Через відсутність опалення і постійні вимкнення світла у театрі було неможливо працювати. Перша спроба повернення була невдалою.
Другий раз я приїхав у квітні та почав писати новий проєкт, але вийшла заборона на роботу театрів у Харкові. Отже, друга спроба також провалилась. Але я вирішив, що влітку повертаюсь залізно, що б не було. У червні з’явилась пропозиція від мого друга, художнього керівника і режисера Діми Гусакова, щодо постановки у Театрі імені Михайла Старицького. Я вже так хотів у Харків, але все ж поїхав на місяць до Хмельницького і зробив виставу «Борщ. Рецепт виживання моєї прабабці». Йдеться про пʼєсу української драматургині Марини Смілянець про події перших місяців війни у Київській області. Я поставив цю виставу і лише тоді врешті зміг повернутись додому. З першого липня ми відновили роботу театру «Нафта» і провели кастинг акторів на майбутню постановку.
Ви кажете, «провели кастинг акторів», а що зараз з тими 60 людьми, які були командою раніше?
Це мій біль. Деякі акторки з дітьми виїхали у Польщу і працюють у польському театрі, хтось переїхав до Львова і там залишився, дехто доєднався до ЗСУ, інші — волонтерять і більше нічим іншим не можуть зараз займатись. І коли я почав думати, як та з ким відроджувати «Нафту», то зрозумів, що жодної вистави з нашого репертуару відновити неможливо, а мені не хотілось вводити нових акторів. Я прописував ролі спеціально під людей, з якими створював виставу, тож вони не можуть бути замінені. Перегорнути сторінку та почати нову є важким рішенням для мене. Ми дуже хочемо роздрукувати стікери афіш наших десяти проєктів, щоб вони залишились з нами назавжди. Деякі люди залишились тут, їх мало, але вони є. Більшість, на жаль, вже не в театрі, і я не знаю, чи можливе їхнє повернення. Але я намагаюсь дивитись в майбутнє та рухатись далі, не зациклюючись на тому, що було.
Чому для старту ви обрали виставу «Щур» ? Вважаєте, що абсурдна комедія — це те, що зараз потрібно харків’янам?
Це було моє свідоме рішення, бо, знаходячись у Львові, я розумів: людям важливо нагадувати, що війна триває. Я не хочу нікого образити, у Львові теж дуже багато свідомих людей, які все розуміють і працюють для нашої спільної перемоги. Але все одно я відчував, що наша «Варта» — воєнний театр, який говоритиме виключно про війну. Приїхавши вперше після 24 лютого до Харкова, я зрозумів, що містяни відчувають війну щодня, тож немає потреби зайвий раз нагадувати про неї.
Тому я хотів зробити щось абсолютно відокремлене від реальності — таке, що б розважало, підтримувало, відривало людей від буденності.
Раніше «Нафта» такого не робили. Ми соціально активний театр з громадською позицією, що підтримує теми захисту прав жінок, проблем екології тощо. То зараз я собі сказав: «Артеме, заспокойся і створи хорошу комедійну виставу, яка дозволить людям півтори години просто посміятись». Так, на щастя, й сталось.
«Щур» не є цілком прем’єрною виставою, чи не так?
Я не знав спочатку, що саме відбуватиметься. Театр не мав коштів на новий проєкт, тому я вирішив зробити ремейк постановки театру «Прекрасні квіти». Ми з друзями Ігорем Ключником та Денисом Чмельовим створили його у 2011 році. «Щур», тоді «Крыса», був нашою першою виставою, тож вона залишається для мене важливою та цінною. До того ж збереглась матеріальна частина — декорації, а це суттєво знижує вартість постановки. Мені хотілось реанімувати матеріал, дати йому нове життя. Разом з композитором Сергієм Савенком написали просто космічний саундтрек, Ніна Хижна створила нове бачення пластичного малюнку, я додав нових сцен. Також у виставі з’явилися нові декорації, які перекочували зі ще однієї постановки нашого театру «Гамлет». Раніше ми б сказали, що це якось не комільфо — ліпити сценографію з того, що вже є у театрі. Але зараз я розумію, що задля того, аби театр в Харкові працював, я готовий не шити новий костюм, а просто купити його на секонд-хенді.
Ми відновили виставу «Щур». У новій інтерпретації лишився шарм «Прекрасних квітів», але проєкт отримав нове звучання й сенси. На прем’єру прийшли глядачі, що жодного разу не були у «Нафті» — це неочікувано для мене. Просто «Вау!». Комедія — це найскладніший театральний жанр, і не завжди покази проходять вдало, бо дуже багато залежить від глядачів. Коли вони сміються, це позитивно впливає на акторів, з’являться обмін «актор-глядач». Сміх — це бонус, суперенергія, яка надає сили працювати краще і краще. Зал добре реагує. Ми перевірили матеріал у перший та другий день показів. Маємо відчуття, що це саме та робота, яка зараз може успішно виконувати свою функцію.
Як, на вашу думку, війна вплинула на український культурний сектор? Чи впорався він з випробуванням?
Важко сказати, бо культурний бум, як на мене, станеться вже після нашої перемоги. Але те, що відбувається зараз, не завжди мене задовольняє. В Одесі, наприклад, продовжують ставити п’єси країни-агресорки, ще й російською мовою — для мене це абсурд. Чомусь з’являються вистави, що нівелюють війну та незрозуміло яку функцію виконують. Є митці, які, на превеликий жаль, навряд повернуться до своєї професії. У моєму оточенні є люди, яких я запрошую до співпраці, але вони зараз просто не можуть. Для мене це велика трагедія. Я дуже сподіваюсь, що з часом нам вдасться пропрацювати травму.
Після Революції Гідності ми перегорнули нову сторінку. Театри змінились: вони почали робити перформативні, критичні, експериментальні речі, такі, що стосуються нас, власної історії та пам’яті.
Я вірю, що після перемоги виникне потужна нова хвиля в історії української культури. Війна — великий поштовх для розвитку: руйнується попереднє і формується нове. Нові висловлювання, які мають шанс бути почутими не лише в Україні, а й за її межами.
Про що для вас Харків сьогодні? Як він змінився за цей час?
Мистецький сектор Харкова — це серце, бо саме тут відбуваються авангардні експерименти, які вже потім потрапляють у Київ, далі — у Європу. Але зараз у Харкові ми ледь не єдиний відчинений театр. Якщо раніше у нас було п’ятдесят, враховуючи незалежні, державні, то зараз їх можна порахувати на пальцях однієї руки. У місті діє заборона на роботу театрів. Я не розумію логіки й вважаю це рішення дуже несправедливим, бо у Полтаві та Запоріжжі теж небезпечно, але там можна працювати, у Харкові — ні. Це якийсь абсурд, який, я сподіваюсь, скоро буде усвідомлений й виправлений.
Утім, для мене Харків завжди був про творчість, про нестримну енергію, діяльність, експерименти. Місто завжди мене надихало. Коли я повернувся і вперше пройшовся вулицями, побачив, як вони змінились: був будинок, а зараз його немає. Водночас люди ходять із посмішками на обличчях — це надає мені сили та натхнення працювати, бо знаю для кого. Я спитав у себе: «Для чого я роблю театр?» Відповідь прийшла сама — для них, для мого міста. Перший час ходив без навушників, аби почути, як воно звучить. Моє намагання відчути його та себе у ньому досі триває, бо вкрай важливо працювати не відокремлено від контексту, не для себе, а для інших.
Харків для мене про силу, воно про стійкість, натхнення і світло. Харків про боротьбу творчу і фізичну.
Текст і розмова: Ірина Бойко
Читайте також:
- Про книжки та цікавих людей: Холодногірська бібліотека Харкова
- «Усе, що ви бачили у фільмі — реальність кожного дня». Прем’єра стрічки «20 днів у Маріуполі» в Харкові
- Соцмістицизм, аматорство та вкрадена історія: 7 нестандартних фактів про харківське кіно
Аби творити медіа разом із читачами, ми розвиваємо Спільноту. Саме твій внесок допоможе нам купити бензин для поїздки у важкодоступні зони, ідентифікувати ще один підрозділ росіян, що атакували Харківщину, або ж зняти сюжет про мешканців міста. Долучайся!
