Соцмістицизм, аматорство та вкрадена історія: 7 нестандартних фактів про харківське кіно

Розповсюджений шаблон харківського кіно містить набір історій «золотої доби» (1896 – 1916 роки). Винахід кінопроєктора, перший публічний показ Федецького, аналогічний за номером кінотеатр «Боммер» та опис благодіянь купця і продюсера Харитонова. Далі згадуються переліки зіркових гостей та фільмів, що зняли у Харкові.

Зазначені події дійсно є значущими, але через безперестанне повторення дещо втратили цікавинку. До того ж вони демонструють лише маленький відрізок історії й не розкривають характер міста.

Пропонуємо вашій увазі нестандартні факти про харківське кіно, що дають уявлення про історію, потенціал, тенденції та атмосферу місцевої кіноіндустрії.

Сучасне харківське кіно існує

Думка про відсутність явища є доволі поширеною в українських мистецьких колах. Критики посилаються на ретроградну освіту, що унеможливлює виготовлення якісних фільмів. Втім харківський сегмент заявок та нагород на різноманітних кінофестивалях щороку збільшується. Тож річ не у відсутності харківського кіно, а в особливостях феномену. За словами Антона Фролова, засновника Bardak Film Fest, «Аматорські стрічки з маргінальною тематикою та важкою вдачею героїв» становлять більшість місцевих кінопроєктів. Формулювання по суті є характеристикою окремого напрямку.  

Сучасне харківське кіно зароджувалось на ґрунті телеекспериментів та аматорства. Розвиток відбувався у розтяжці між київським поетичним та московським реалістичним жанрами. Стилістичний шпагат та відсутність професійного обладнання зумовили маргінальний характер з ухилом в соцмістицизм.

Фільми, що демонструють розвиток харківського кіномистецтва:

• Шинов та інші – короткометражна соціальна драма Самарія Зєлікіна, створена в харківській студії телебачення у 1965 році. Сюжет стрічки закручений навколо звільнення нестандартного водія тролейбуса, що через мікрофон ділився з пасажирами власним баченням світу;
• Козирна шиза – короткометражний кліп/колаж/анімація з абсурдним сюжетом. Спільна робота колективу «ХПІ-Фільм», 1978 рік;
• Міраж – відеожарт Наталки Зубар, який створили в студії «ХПІ-Фільм», 1984 рік;
• Батуалло – авторський проєкт Крівулі, Щелтанцева та Дубровського на першому в Україні приватному телеканалі «Тоніс». Програма з коротких ігрових сюжетів та музичних кліпів була сповнена абсурдним гумором та ненормативною лексикою, але протрималась з 1992 по 1997 роки;
• Ве а ю фром (тизер) – напівдокументальна короткометражка, де крізь історію головного персонажа показано життя «глибинних харків’ян» та суспільну реакцію на зміни 2012 — 216 років. Сумнівна репутація московського режисера з громадянством США, харків’янина Дмитра Лавриненка, є доволі типовою для місцевого кінопростору;
• Сєлькадр — короткометражний ігровий серіал Кургана&Агрегата є гротескною демонстрацією життя «пацанчиків», 2013 рік;
• Скляний — лірична драма Васіляна Хачатура. Кіно про хлопця з Харкова, що поїхав будувати кар’єру, але зрештою став алкоголіком. Однак мама головного героя, що лишилась в місті, упевнена: її син — успішний бізнесмен, 2016 рік;
• Рубіж — стрічка про повернення двох жінок у рідне Щастя під Луганськом напередодні вторгнення з кадрами передвоєнного життя Харкова. Короткометражка була змонтована в лікарні, де режисер Тимофій Бінюков лежав з пораненнями після ракетного обстрілу, 2022 рік.

Війна та повномасштабне вторгнення внесли корективи в тематику короткометражок. Однак андеграунд — риса, притаманна харківському сучасному мистецтву в цілому — лишився майже недоторканим. Тому місцеві кінороботи зазвичай схожі на екранізацію сюжетів Сергія Жадана та картин Павла Макова.

Дмитро Харитонов сприяв занепаду харківського кінопрокату

Сучасні містяни шанобливо ставляться до постаті купця, що налагодив роботу кінофабрики та вкладав гроші у харківську інфраструктуру. Харитонов також побудував фешенебельний «Ампір» і ще 5 кінотеатрів, видавав тематичний журнал «Южанин» та організував кінопрокат. Купця заведено брати за приклад професійного продюсерства.

Втім, харківська історія Дмитра тривала лише 7 років (1909 – 1916). По переїзді до Москви Харитонов перетягнув за собою не лише стрічки та апаратуру, а й акторів та фахових спеціалістів. Для цього купець не цурався підкупу та залякування.

Харків’яни дотисли: окремий та заплутаний день кіно

Міжнародний день кіно відзначається 28 грудня. Дата прив’язана до першого публічного кінопоказу. У 1895, за три дні до нового року, брати Люм’єр влаштували платний кіносеанс в паризькому «Гран-Кафе».

Перші п’ять років Незалежності Україна святкувала разом з усім світом, але у 1996 році президент Леонід Кучма призначив нову дату. Причиною зміни стала ініціатива харківського відділення Союзу Кінематографістів.

День українського кіно — «у другу суботу кожного вересня» — присвячений створенню першої кінострічки. Йдеться про «Урочисте перенесення чудотворної Озерянської ікони з Куряжського монастиря у Харків» Альфреда Федецького.

Неточність дати та сумнівність прив’язки (фільмування проходило наприкінці місяця) призвели до подальшої плутанини. Частина українців вважає, що цього дня був розроблений перший у світі кіноапарат. Інші гадають, що харківський кінопоказ був першим у світі.

«Тореадори з Васюківки» — любительське кіно з сумнівними нагородами

Дитяча комедія режисера Самарія Зелікіна є одним з обов’язкових пунктів шаблону про кіно Харкова:

• Стрічка була знята Харківською Студією Телебачення;
• Друга режисерка Ніна Рудова та головні актори є членами «Театру Юних» — гуртку місцевого Палацу Піонерів.
• Картина отримала 2 міжнародні премії.

Фільм за оповіданням Всеволода Нестайка, що розповідає про пригоди двох сільських хлопчиків, насправді викликає захоплення. Втім офіційно стрічка підлягає категорії «аматорські короткометражки», оскільки його було знято на теле-, а не кіно– студії.

У джерелах про нагороди вказуються лише міста, де вони були отримані — Мюнхен та Олександрія. Тож, ймовірно, йдеться про вузькоспеціальні технічні кінофестивалі PJI та ASFF, але цей факт не зменшує мистецької значущості фільму.

Перший в Україні ЛГБТК фільм належить режисеру з Харкова

Стрічка Васіляна Хачатура «Мій юний принц» набула популярності, хоча так й не була представлена на широкий загал. Картина розповідає історію сімнадцятирічного розпещеного підлітка, що живе в оточенні розкоші та відчуває шалений Едіпів потяг. Згодом він закохується в іншого хлопця, а мати головного героя закручує роман з його батьком. Пристрасті та безперестанне відчуття самотності призводять до драматичної розв’язки сюжету.

У 2021 році скандал навколо фільму розгорівся не лише через ЛГБТК-лінію. Головною причиною обурення частини суспільства стали 20 мільйонів, які Держкіно виділили на картину. Втім одноголосна підтримка на пітчінгу, якісний тизер та Олексій Гладушевський у ролі продюсера свідчать про справедливість фінансування.

«Мій юний принц» мав вийти на екрани наприкінці червня 2022 року. Через повномасштабне вторгнення ані прем’єра, ані виплати Держкіно не відбулись.

Васілян Хачатур, 31-річний режисер, є одним з найяскравіших представників кіношколи України. У трирічному віці переїхав з Єревана до Харкова, закінчив факультет аудіовізуального мистецтва Академії Культури. Тут він знімає перші короткометражки та пише сценарій то стрічки «Деталі», що у 2018 році отримала приз Каннського кінофестивалю.

Харківський політех — лабораторія експериментального кіномистецтва

Зазвичай кіностудія «ХПІ-ФІЛЬМ» публічно згадується лише, щоб підкреслити харківське коріння Євгена Мамута, що отримав Оскара за спецефекти до фільму «Хижак». Задовго до цього, у 1973 році, чоловік був одним з тих, хто створив першу в СРСР 3D анімацію. Цей факт безумовно заслуговує уваги, однак ще більше захоплення викликає історія самої студії.

У 1960 – 80-ті роки аматорські стрічки стають масовим явищем в СРСР. Любительські школи та студії виникають ледь не при кожному виробництві та навчальному закладі. Втім більшість об’єднань цілком відповідають соцреалістичним вимогам та знімають «правильний» радянський контент. У Харкові в цей період нараховувалось 200-300 подібних гуртків.

Кіностудія «ХПІ-Фільм» виникає у 1957 році й на чверть сторіччя перетворюється на осередок свободи, авангарду та технічного прогресу. Тут експериментують з формою, засобами та сенсами, знімають іронічні хроніки та постмодерністські мультфільми. За спогадами деяких учасників, на базі кіностудії також таємно друкувалась антирадянська література.

На сьогодні короткометражки «ХПІ-Фільм» є шанованими гостями фестивалів Довженко-центру, Wiz-Art та DocuDays.

Росія вкрала харківську кіноспадщину «золотої доби»

Іронічно, що події зі стандартного набору кіногордості Харкова не лишили по собі фізичного сліду в ріднім місті. У 1939 році, за 5 років після повернення Києву статусу столиці України, було вирішено припинити виробництво ігрових картин у Харкові. Разом з обладнанням забирають й архів.

Вцілілі фільми Альфреда Федецького, стрічки ранніх аматорів, «Кума Феська», де всі ролі виконав Байда-Суховій, фільмування роботи Ейзенштейна над картиною «Бежин луг» та багато іншого передають до кіноархіву СРСР. Матеріальна спадщина відправляється чомусь не до Києва, а у Москву. Природно, що після 1991 Росія привласнила цей архів.

Боротьба за повернення артефактів триває з кінця дев’яностих років. Деякі з них Україна викупала вже з приватних колекцій закордоном. Впевнені, що кіноспадщина повернеться разом із Кримом, Донбасом та всіма окупованими землями.

Читайте також:

• «Усе, що ви бачили у фільмі — реальність кожного дня». Прем’єра стрічки «20 днів у Маріуполі» в Харкові
• Українські актори: чоловіки з екрану, що зараз воюють у ЗСУ
• Українські документальні фільми: 10 стрічок про ідентичність, незалежність та війну

Аби творити медіа разом із читачами, ми розвиваємо Спільноту. Саме твій внесок допоможе нам купити бензин для поїздки у важкодоступні зони, ідентифікувати ще один підрозділ росіян, що атакували Харківщину, або ж зняти сюжет про мешканців міста. Долучайся!