Російські війська захопили північ Харківської області у перший день повномасштабного вторгнення у 2022 році. Наступні пів року ці території перебували в окупації.
У цей час на агрегатному заводі у Вовчанську окупанти облаштували катівню, де утримували й допитували місцевих мешканців. Серед них були учителі фізкультури Роман і Віктор.
Після деокупації півночі Харківщини у вересні 2022 року Служба безпеки України зафіксували воєнні злочини російської армії на заводі.
Команда Ґвара Медіа зв’язувалась зі слідчими, аби задокументувати докази катувань на Вовчанському агрегатному заводі, проте дозволу на зйомки не отримала. 30 липня 2024 року Інститут вивчення війни (ISW) повідомив, що російська армія, ймовірно, вдруге захопила завод.
Свідчення воєнних злочинів російської армії: катування струмом, погрози та утримання в полоні українців — читайте в матеріалі.
Окупанти знімають український стяг
24 лютого 2022 року Роман прокинувся о 5 ранку від вибухів. Визирнувши у вікно, він побачив колони українських прикордонників, які рухалися в бік Харкова. За ними в село заїхали легкові автомобілі зі знаком «Z». Росіяни в перший день вторгнення змусили працівників місцевої адміністрації віддати документи й зняти український прапор.
На початку квітня російські військові почали перевірку мешканців. Місцеві згадують, що солдати РФ шукали військових та їхніх родичів за готовим списком. Пізніше вони перевіряли тих, хто «становить загрозу режиму», тобто «диверсантів» та людей з проукраїнською позицією. Серед них був Роман.
Окупанти приїжджають вранці на броньованому «Уралі»
У квітні громадою ширились розмови, що окупаційні війська, окрім учасників АТО, забирають на допити людей з проукраїнською позицією. Незадовго до полону друг сказав Романові: «Гадаю, нас заберуть у катівню». Чоловіки з 2014 року мали чітку проукраїнську позицію, а Роман жартома відказував сусідам: «Дякувати Богові, що не москаль». Проте того дня він упевнено відповів другові: «Не нагнітай, не заберуть».
22 квітня близько 6 ранку Роман прокинувся від звуку падіння засову на воротах. Визирнувши у вікно, він побачив за двором «Урал», оснащений великокаліберним кулеметом. Згодом почув стук у двері, на що крикнув: «Не ламайте ворота, я виходжу!»
Роман хутко надягнув футболку та штани й попрямував до дверей. Діяти треба було швидко, адже люди за ворітьми, ба більше кулемет за їхніми спинами, не люблять чекати. Щойно відчинив ворота, то підняв руки вгору: на одязі відбивались три червоні точки від автоматів. Біля «Урала» за щитом вишукувались троє російських військових.
— В доме еще кто-то есть?», — запитав один з них.
— Батьки, — відказав Роман.
— Зови их, — гаркнув той у відповідь.
Роман повернувся в будинок, аби розбудити батьків: «Не нервуйте, збирайтеся потихеньку й виходьте на вулицю». За декілька хвилин з вулиці донісся крик «Виходи!». Роман залишив будинок і сів на лавку, доки окупанти з-за щита тримали наведені на нього автомати.
За декілька хвилин батьки теж вийшли й сіли поруч із сином на лавці, коли російські військові звернулися до Романа: «Веди нас внутрь». Чоловік піднявся й повільно попрямував до дверей будинку, за ним — трійко військових.
У домі вони почергово обшукали всі кімнати. Після перевірки останнього приміщення Роман почув крик «Чисто!». Його вивели на вулицю, проте на цьому обшук не закінчився. У ворота зайшли ще три чоловіки, один з них тримав у руках квадрокоптер.
Вони запустили дрон у повітря й пів години досліджували місцевість навколо будинку, а згодом Роман почув уже знайоме «Чисто!». Що шукали в будинку, чоловік так і не дізнався.
Наступним до воріт увійшов «з виду інтелігентний чоловік» у балаклаві. Він попросив у Романа телефон і запитав:
— Друзья среди военных или в органах есть?
— Є знайомий в СБУ, а ще брат служить, — без приховувань розповів Роман.
Його знову посадили на лавку, а у ворота зайшла ще одна група для обшуку. Годину вони нишпорили всередині, доки Роман з батьками чекав на вулиці. Коли вийшли, єдиними їхніми словами було: «Бери паспорт, поедешь с нами».
Квітень 2022 року був холодним, тож разом із документами Роман взяв якомога більше одягу. Він розумів, що його заберуть. Інше питання було — коли він повернеться. І чи повернеться взагалі.
Роману зав’язали руки попереду скотчем, натягнули шапку на обличчя й посадили в «Урал». Чоловік вже розумів: його везуть на агрегатний завод. Сусіди розповідали, туди везуть «всіх, з ким треба додатково поспілкуватися».
Перші хвилини їхали мовчки. Лишень під’їжджаючи до заводу російський військовий звернувся до пасажирів:
— Вот видите, мы довезли вас в целости и сохранности. Почему вы нас так ненавидите?
— Бо ви нас роками вбиваєте. У нас через голод загинули мільйони людей: і у 1927, і у 1933, і у 1947 роках, — відказав голос поруч з Романом.
— В Тамбовской области тоже голод был, — парував військовий.
— У 1933 році голоду у вас не було. Ваша країна роками вбивала українців, — знову відказав голос поруч.
За цими словами слідували два глухих звуки ударів прикладом, а згодом слова:
— Поговорим в другом месте. Посмотрим, какой ты будешь смелый.
Роман впізнав того, хто відповів російському військовому. Цей голос належав його вчителю й товаришу Віктору. Саме він незадовго до полону сказав Роману: «Гадаю, нас заберуть у катівню». Як виявилось, не помилився.
Окупанти не дозволяють сім’ям прощатися
22 квітня — річниця загибелі брата Віктора в Афганістані. У 2022 році виповнилось 38 років з дня його смерті. Віктор добре пам’ятав цю дату, адже щорічно проводив її у спогадах про брата й вшановував його пам’ять. Проте той день почався інакше.
Уранці Віктора з дружиною розбудив лай собаки. Чоловік підхопився, бо хтось стукав у ворота. Російські військові діяли за одним планом: зайшли у двір, наставили автомати й почали обшук будинку.
Чоловік з написом «ФСБ» на спині пхнув Віктора до входу в будинок і запитав, чи є зброя. У домі стояли дві рушниці для біатлону, росіянин змусив Віктора показати їх. Невідомий розстібнув чохол з рушницями, а той відмахнувся словами: «Такое оружие нас не интересует».
Окупанти перевірили кожну кімнату, згодом повели Віктора у двір. Один військовий залишився з його дружиною в будинку.
— Готово, одевайся — и поехали, — відказав росіянин.
Коли Віктор зібрався, військові замотали йому скотчем руки й надягли на голову шапку.
— Можна попрощатися з дружиною? — запитав Віктор.
— Нельзя, — відповів йому росіянин і відвів до «Урала».
За декілька хвилин «Урал» зупинився і Віктор відчув, що когось саджають поруч з ним. То був Роман. Потім — перепалка з російським військовим і біль від ударів. До кінця поїздки Віктор більше не говорив із російськими військовими.
Окупанти викрадають людей
Щойно «Урал» зупинився, Романа під руки підхопили двоє військових і повели до сходів агрегатного заводу. Вони минули декілька коридорів, перш ніж чоловіка з іншими бранцями посадили на лавку. Через напівпрозору тканину шапки Роман побачив на ногах поруч жіночі черевики.
За хвилину двері навпроти бранців відчинились. З кабінету вийшов високий чоловік у військовій формі. Він покликав до себе першого бранця — людина в жіночих черевиках підвелася з лавки. За її голосом Роман впізнав Ніну Григорівну, директорку місцевої школи.
З того боку, звідки щойно привели самого Роман, пролунав звук кроків. З темряви до бранців підійшов військовий і звернувся до одного з них:
— Я не могу машину завести.
— Там стоїть протиугінний тумблер. Клацнете — вона заведеться, — Роман впізнав ще один голос поруч. Він належав його односельцю Валентину.
У той день з села забрали чотирьох людей. Усіх чотирьох Роман впізнав.
Окупанти катують місцевих мешканців
З кабінету вивели жінку, посадили її поруч з Віктором. Збоку чоловік почув наказ: «Заводите этого».
Його під руки провели в кабінет, посадили на стілець, примотали скотчем ноги до стільця, а руки залишили зв’язаними за спиною. Віктор думав, що окупанти ставитимуть запитання — до моменту, коли вони почали його бити.
Спочатку били чимось важким. Віктор подумав «Хоч би зуби не вибили, як я без них залишусь?». Били по ребрах, шиї та ногах. По всьому тілі залишились гематоми.
Віктор після третього удару закричав, аби військові зупинились, проте вони продовжували бити. Потім військовий, якого Віктор умовно прозвав «Полковником», сказав: «Достаточно. Думаю, он готов рассказывать».
Перше запитання було «С кем ты работаешь? Кто у тебя в подчинении?» — «У якому підпорядкуванні?» — «Мы знаем, что ты руководитель ДРГ». — «Який керівник? Я тренер і вчитель у школі». — «До нас дошла информация, что ты часто залазил на дерево у реки и по телефону передавал данные».
Віктор зрозумів, що на нього доніс хтось з місцевих.
— Еще раз повторю: кто у тебя в подчинении? — роздратовано запитав військовий.
— Ніхто, я звичайний вчитель, — відповів Віктор.
Військові знову почали його бити.
— Мы знаем, что ты учил детей. У нас есть списки твоих колег. Ты каждый месяц ездил на Западную Украину, там и получал задания, — зачитав з блокнота «Полковник».
Віктор щомісяця возив на спортивні змагання з тенісу дітей, яких тренував у Харківській області. Але чоловік не був причетний до спецслужб і не отримував від них жодних завдань.
Російські військові не вірили його словам й продовжували допит:
— Вижу, ты не слишком сговорчивый.
Віктору намастили руки рідиною, аби знайти залишки пороху, й запитали: «Ты снайпер?» — «Нет, я тренировал биатлонистов». Військові перевірили пальці, після чого змастили чимось вологим мочки вух Віктора й почепили прищіпки. З лівого боку чоловік почув наказ: «Давай».
Віктор відчув, як вуха запекли від сильного удару струмом. Що довше він мовчав, то сильніші були розряди. Віктор почав кричати, але за кілька секунд почув наступний наказ: «Убавь».
— Будешь говорить? — запитав «Полковник».
— Я нічого не знаю. Що я можу вам розповісти? — відказав Віктор.
— Тогда продолжаем.
Чоловіка знову катували струмом з такою силою, що він почав втрачати свідомість. Він не розумів, де перебуває і що відбувається. Коли військові помітили, що Віктор почав хилитися додолу, поруч прозвучала команда: «Хватит, завтра продолжим».
Військові розрізали на ногах Віктора скотч, взяли під руки й повели до виходу з кабінету. Певний час він не міг рухати ногами від побоїв і головою — від ударів струмом. Чоловіка вивели на вулицю, аби той подихав свіжим повітрям. За хвилину в нього запитали: «Сам идти можешь?». Віктор відповів ствердно — і його з руками за спиною знову завели в коридор заводу. «Только без лишних движений», — почув збоку Віктор, проте у нього залишались сили лише на те, аби повільно йти до камери.
Його привели до тісного темного приміщення й наказали витягнути шнурки з кросівок. У Віктора досі була шапка на голові. Військовий, який сидів за столом наприкінці коридору, запитав: «Фамилия, имя? За что сидишь?». — «Не знаю». — «Все так говорят». Військовий, який привів Віктора, відказує: «Это руководитель ДРГ. Он с женой в магазине кричал “Слава Украине! Бандера наш герой!”». Віктор запротестував: «Дружина тут ні до чого!». Чоловік не вигукував гасла в магазині, проте подумав, що це могла зробити кохана.
Ще під час допиту Віктору сказали: «Мы заберем твою жену, вот тогда ты будешь посговорчевее. Кинем ее к парням в комнату. Сам понимаешь, что они сделают, поэтому рассказывай».
Віктор намагався її захистити: «Не чіпайте дружину, це я в магазині кричав!» Вже після повернення з агрегатного заводу дружина сварила Віктора за те, що той наговорював на себе, адже то був наклеп сусідів або маніпуляція окупантів. Проте в той момент чоловік ладен був сказати що завгодно, аби за жінкою вночі не прийшли російські військові.
Брами камери застукотіли й Віктора штурхнули всередину приміщення й розрізали скотч. Він навпомацки у темряві доліз до паперового накриття й прихилився спиною до стіни. Віктор запитав, чи є хтось у приміщенні, але ніхто не відгукнувся. Чоловіку лишалося лише чекати.
Він не може пригадати, скільки часу минуло, перш ніж брама знову відчинилася й хтось зайшов у приміщення. Біля воріт пролунав голос Романа: «Федоровичу, ти тут? Чому досі в шапці сидиш? Давай допоможу зняти».
— Де ми знаходимося? Це поліція? — запитав Віктор, коли Роман підійшов до нього.
Виявилось, що брами — це двері з решіткою, за якими ходив черговий з автоматом, а інший нотував щось за столом.
— Ти ще не поняв? Ми на агрегатному заводі.
Окупанти б’ють полонених
Романа посадили на стілець в кабінеті й начепили дві кліпси на мочки вух. Один з військових натиснув кнопку на пульті — і Роман відчув неприємне поколювання, проте намагався не реагувати на нього. Це продовжувалось упродовж п’яти хвилин, військовий поступово нарощував силу розрядів.
— Глянь, не реагирует, — зауважив військовий.
— Що ви від мене хочете? — запитав Роман.
«Полковник» сів навпроти нього і сказав:
— В твоем доме во время обыска нашли рацию.
— Де? Покажіть! Немає у мене нічого, — скрикнув Роман.
— Самый умный, что ли?
На будинку Романа розташована телескопічна антена, яку окупанти хибно сприйняли як антену для передачі радіоповідомлень. Чоловіка продовжували допитувати, а коли він не відповідав на їхні запитання — били струмом.
— Служил? — знову запитав військовий.
— Ні, я заробив опік у вісім років, через що не служив. Коли хочете — підніміть архіви й перевірте, — відказав Роман
— У меня плоскостопие, но я же служу, — прокоментував військовий з іншого боку.
— Не пощастило, — знову саркастично відповів Роман, за що його вкотре вдарили прикладом.
Методи побиття Роман назвав «звьоздочкой»: його били по гомілках, плечах, потім — грудній клітині, коли отримували «неправильну» відповідь.
По закінченню допиту Романа вивели з кабінету й всадили на лавку. Бойовик з Луганська запропонував йому два варіанти: перший — «конструктивно» спілкуватися за філіжанкою кави, інший — «намного хуже». Роман засміявся з пропозиції, але бойовик відреагував на сміх черговим ударом дубинкою по стегну: «Тебе смешно, пид*р?»
Окупанти тримають людей в камерах
Конвоїр заштовхнув Романа в камеру розміром 4 на 9 метрів, крикнувши іншим військовим: «Принимайте петушару». Перше, що зауважив Роман, — стійкий запах сечі й курива.
Через 20 хвилин бойовик закричав, що на поверсі потрібні працівники. Роману на голову напхнули шапку й повели підмітати коридор. Коли повернули назад, у кімнаті, де наступні декілька тижнів мав жити Роман, вже сидів Віктор.
Роман і Віктор сиділи разом дві або три години, згодом з роботи повернулися інші бранці: «Новенькі, шукайте місця».
На матрацах могли розміститися 15 людей, іншим доводилося спати на підлозі. Найбільша кількість бранців, яких одномоментно утримували в камері, була 38 людей. Роман і Віктор чотири ночі спали «валетом» на підлозі, аби берегти тепло. Молодші полонені зазвичай поступалися місцем на матрацах літнім чоловікам. Віктор і Роман згадують, що найбільше спати заважали гематоми, залишені після допитів.
Одним з ув’язнених був чоловік, якого Віктор і Роман між собою називали «мільйонером з Харкова». Якось той звернувся до Віктора: «Ти бачив, звідки ці матраци?» — «Ні, не цікавився». — «Подивись сюди». «Мільйонер» указав Віктору на етикетку, де був напис «Кожвендиспансер».
Чоловіки подумали, що так окупанти хотіли заразити бранців хворобами, проте не зважали на це. Їм хотілося лише не спати на підлозі.
Здебільшого у камерах тримали учасників АТО, п’яних розбишак і наркозалежних. Роман пригадує чоловіка, який в’їхав у російський блокпост. Він зайшов у камеру з криками: «Забирайте жінку, віддайте мотоцикл». Інші полонені прозвали його «гонщиком».
Роман згадує також «Андрюху», якого окупанти змусили каменем зішкрібати зі шкіри набиту свастику.
Близько тижня в камері тримали 18-річного хлопця, якого затримали за те, що той вів п’яну родичку додому. Ще одного 70-річного чоловіка тримали за п’янку. Роман говорить, що російським військовим потрібна була дармова робоча сила. Тому на агрегатний завод забирали з різних причин: за порушення комендантської години, за п’янку, за сусідський наклеп. Проте усім бранцям завжди ставили запитання «Де атовці?»
Приміщень для утримання бранців було три. На третьому поверсі й напівпідвальному приміщенні утримували чоловіків, на другому — жінок.
Години без світла втомлювали, тож полонені просили, аби їх вивели працювати на вулицю. Це стало своєрідною «нагородою», адже зі збільшенням кількості людей в приміщенні дихати ставало важче. У бранців через пил розвивалась алергія.
Світла не було перший тиждень полону Віктора й Романа, проте потім його почали вмикати о 6 ранку, а вимикати — о 10 вечора. Коли вперше дали світло, полонені попросили відро й ганчірку, аби двічі на день мити підлогу.
Кожному бранцю окупанти давали «поганяло» згідно з тим, за що брали в полон. У їхньому журналі Віктор був підписаний як «Учитель Слава Украине», а Роман — «Штурман» [брат Романа служив у морському флоті — ред.].
Полонених годували двічі на день. Люди, яких взяли в полон після Віктора й Романа, казали: «Вам пощастило, наступних бранців фактично морили голодом».
Полонені пов’язують це із розлюченням окупантів: у квітні ті були впевнені, що візьмуть Харків. Після контрнаступу українських сил упевненість спала. Коли українська армія відсунула окупантів від Харкова, ті розгнівалися.
Окупанти використовують полонених як дармову робочу силу
Перший тиждень Роман і Віктор прибирали бички територією заводу. На роботу йшли навіть ті, кому було важко пересуватися. Потім бранці викопували мінометні точки для військових та вигрібні ями для вуличних туалетів.
Коли українська армія деокупувала Старий Салтів у травні 2022 року, бранці по 12 годин на день копали окопи навколо агрегатного заводу й за його межами. Роман згадує, що до травня їх не змушували окопуватись через статус — вони були так званими «політичними ув’язненими», що пом’якшувало «покарання». Пізніше ситуація змінилась, адже російській армії треба було укріпити позиції в місті якомога швидше.
Роман до полону важив 72 кілограми, після — 60. Віктор згадує, що за перші два тижні постарішав, схуд і посивів. Роман по-доброму кепкував з нього, коли бранців везли на роботу на складі: «Що це за старця до нас в машину підсадили? Федоровичу, це ти?!».
Віктор звик вдома митися двічі на день, а в полоні звичні ритуали стали неможливими. Одного разу, коли бранців виводили копати ями, окупанти на вулиці мили БТРи. Віктор попросив постояти під водою зі шланга. Попри низьку температуру на вулиці, навіть холодні струмені були кращими, аніж відсутність душу.
У їдальні, де згодом працював Віктор, був душ, який теж став «нагородою за сумлінну працю». «Будете хорошо работать, возможно, дадим вам помыться», — відказували військові. Перші кілька днів за бранцями стежив охоронець, проте після попередження, що спроба втекти каратиметься побиттям або розстрілом, він припинив нагляд.
Декілька разів бранців вишукували в ряд й оголошували так звану «амністію». Частіше це ставалося на свята — у Великдень або Міжнародний день праці — коли випускали з полону одразу десятьох людей.
Віктор запитував у окупантів, коли його звільнять. Але окупанти казали лише: «Извини, учитель, но ты не наш. Ты под контролем у ФСБ».
Окупанти знущаються з полонених
Бранці стверджують, що їх утримували працівники ФСБ, так звані «луганські поліціянти» і спецпризначенці з Луганська. Вони називали себе «розвідниками», проте здебільшого займалися допитами полонених. Часто у фермерів, наркозалежних людей та бізнесменів вимагали гроші.
Іноді російські військові влаштовували «показові побиття»: били чоловіків одразу перед дверима камери й стежили, аби інші бранці спостерігали за цим. Деколи змушували сісти на стілець перед камерою, схрестивши ноги, й залишали на кілька годин або на всю ніч.
Віктор розповідає, що декого били, а потім уводили в невідомому напрямку. Більше їх ніхто не бачив.
Він також згадує випадок, коли окупанти напилися й захотіли розважитись. Декілька п’яних військових відчинили двері в камеру й запитали: «Кто за что сидит?».
Вони витягнули з приміщення чоловіка, полоненого за вживання наркотиків, і почали бити одразу в коридорі. З сусіднього кабінету вибігли луганські спецпризначенці з криками: «Кто вам давал разрешение бить заключенных?». «Я лейтенант, имею право», — відказав п’яний військовий.
Чоловіка після побиття підняли з підлоги й штурхнули в камеру, після чого зачинили двері. Що відбувалося в коридорах, бранці вже не чули, проте на наступний день дізналися, що організаторам показного побиття зірвали погони й відправили в Луганськ.
Коли бранці наступного дня прийшли на обід в їдальню, військові їм відказали: «Вас больше никто трогать не будет». Більше їх не чіпали.
Іншим разом до бранців прийшов п’яний луганський військовий, який змушував їх учити гімн так званої «ЛНР».
Якось Віктор у камері познайомився з контрабандистом Андрієм, який сказав: «Якщо я вийду раніше, учителю, то спробую тебе з дружиною вивезти». Як Віктор пізніше дізнався, Андрій заплатив за звільнення з полону, тож йому дали втекти.
Українці повертають стяг
10 травня 2022 року до камери зайшов «Полковник» і назвав прізвище Віктора. Той відгукнувся й почув довгоочікуване: «С вещами на выход». Андрій підійшов до Віктора й прошепотів на вухо: «Забирай дружину й тікай, бо після 15 травня відбудеться ротація. Якщо не втечете, вас заберуть — і ти більше звідси не вийдеш»
З Віктором випустили ще сімох людей, в тому числі Романа. Вони пройшли пішки близько 10 кілометрів. Часом бігли, щоб швидше потрапити додому.
За пару днів Віктор з дружиною виїхав у Львівську область, а Роман залишився в селі.
10 вересня того року в обід Роман порався на городі, коли почув крик сусіда: «Ромка, вони біжать». Той щойно приїхав з покинутого окупаційними військами блокпоста. У суботу після обіду була тиша, Роман побіг до друга й дорогою побачив останню легкову машину з написом «Z», забиту накраденими речами. Роман вирішив, що варто повернути в село український прапор — вони з сусідом повісили його на будівлю сільської адміністрації.
Того дня в село увійшла техніка з блакитно-жовтим стягом.
Читайте також
- Станом на липень 2024 року на тимчасово окупованих територіях України лишається близько 6 млн осіб, чверть з них — діти
- Полон на агрегатному заводі у Вовчанську: допити ФСБ та катування струмом — ВІДЕО
- «Там мій дім, я його своїми руками построїв». Ґвара Медіа із волонтерами та поліцією поїхали на евакуацію у Вовчанськ, щоб дізнатися, як люди рятуються та чому залишаються
