«Бл*ть, дорогу попереду почали обстрілювати танки! Розвертаємось!», — кричить волонтер Слава.
Дві машини поліціянтів різко гальмують перед задимленою ділянкою траси й розвертаються у протилежний бік. Жовтий бус Слави — за ними. Поліція й волонтери мають запасний шлях для евакуації, тому вже звичний заасфальтований маршрут доводиться змінити на піщану дорогу.
Слава — волонтер, який з 10 травня у супроводі поліції евакуює людей з Вовчанська й сусідніх населених пунктів. Російська армія обстрілює їх з артилерії, РСЗВ та керованими авіабомбами. Над містом літають дрони, які атакують цивільних.
На момент написання статті у Вовчанську залишаються від 300 до 400 людей, повідомив начальник Вовчанської МВА Тамаз Гамбарашвілі. Ґвара Медіа із волонтерами та поліцією поїхали на евакуацію, щоб дізнатися, як люди рятуються та чому залишаються.
Вас врятує жовтий бус
У центрі міста на лавці троє чоловіків і літня жінка чекають волонтерський бус. Жінка тримається руками за краї хустки, що накриває голову, — й смикає їх щоразу, коли чує вибухи. Жінка стійко стримує сльози, доки не бачить машину поліціянтів та жовтий евакуаційний бус, що повернули з-за рогу вулиці. Це означає, що місто, в якому вона планувала провести свою старість, доведеться залишити.
Автомобіль поліціянтів з різкого розвороту паркується біля четвірки, звідки швидко вибігає Олексій Харківський. Він наказує усім складати речі в щойно припаркований бус і якомога швидше їхати. На все це у пасажирів йде не більше ніж 15 секунд. Проте один чоловік так і залишається сидіти на лавці.
— А ти шо? — звертається до нього Олексій.
— Я йду додому, — чоловік вказує рукою в бік свого будинку, але його голос глушить звук вибуху вдалині.
Часу на вмовляння не залишається, бо вибухи чутно усе ближче. Слава сідає за кермо — й бус виїжджає на дорогу. Наступні два квартали за ним женуться собаки, які з острахом пригинають вуха від вибухів та у кожній автівці намагаються знайти господарів, що були змушені залишити свій дім. Чоловік на лавці усе продовжує сидіти, доки бус не зникає за рогом.
Кожен має власну ціль
Зараз головна ціль Слави — якомога швидше вивезти жовтий бус зі всіма пасажирами. Він вмикає «поворотник» й сам на себе нарікає: «Кому я тут зібрався показувати, що повертаю?». У Вовчанській громаді, як і в інших наближених до лінії фронту населених пунктах, усі правила дорожнього руху зводяться до одного — вижити під обстрілом.
«Усе дуже нехорошо, з самого ранку 10 травня нас “криють” постійно», — говорить Микола, один з пасажирів евакуаційного буса.
10 травня Російська Федерація розпочала наступ на півночі Харківської області. Близько 5 ранку армія РФ намагалась прорвати лінії оборони України під прикриттям бронетехніки. ЗСУ заявили, що відбили атаки, однак бої за місто тривають досі.
За цей заїзд Слава мав евакуювати чотирьох. Проте до четвертої людини жовтий бус так і не зміг доїхати, бо дорога до неї була під прицільним обстрілом. Будь-який об’єкт, що рухається, ба більше, жовтий бус, ставав мішенню. Четверту людину, каже Слава, евакуюють щойно стане «не так гаряче».
Тож першими, кого за день евакуює Слава, стали Микола, Олександр та Людмила Василівна [імена змінені — прим.ред.]. Людмила Василівна — мати Миколи, а Олександр — його сусід і давній товариш.
У будинку Миколи та Людмили Василівни вибуховою хвилею вибило вікна й дах з одного боку. 11 травня обстріл зруйнував паркан у дворі. Микола працював у «Водоканалі», проте місяць тому російська армія перебила лінії електропередач, тому місто залишилось без світла, а Микола — без роботи. Чоловік говорить, що його мати вже старенька і їй важко було витримати відсутність електрики й води. Коли почалися масовані обстріли, Микола вирішив, що Людмилу Василівну треба евакуювати.
«Я маму одвезу, а сам додому вернуся. А як інакше? Там мій дім, я його своїми руками построїв», — каже Микола.
Людмила Василівна, коли чує слова сина, починає ледве чутно схлипувати, досі тримаючись руками за краї хустки.
Слава дорогою з Харкова розповів, що волонтери не терплять «підпрацьовувати таксі». Люди, які евакуюються із зони бойових дій, нерідко через декілька днів повертаються назад, де під обстрілами знову зустрічають тих же волонтерів. Проте цього разу — щоб провести сусідів.
— Чому не евакуюєтесь?
— Ви ж кіно “В бой идут одни старики” дивилися? Там Леонід Биков каже “Будем жить”. Надо ж комусь і на нашій землі працювати.
— А якщо постійні обстріли, чи вдасться працювати?
Чоловік відвертається й намагається уникнути неприємної розмови.
— Нічого не можу вам сказать.
Олександр, друг Миколи, планує декілька тижнів пожити у Харкові, «а там видно буде». Микола ж відказує, що повернеться до «своїх рєбят», а матусі краще буде пожити на заході України, у родичів. Бо «мені нормально, а маму треба вивозити».
Подобається матеріал? Долучайся до Спільноти читачів та допомагай нам розповідати більше важливих історій
Тут люди юрмляться навколо людей
Наступна зупинка — евакопункт, де реєструють і надають першу допомогу евакуйованим з Вовчанської громади. Тут людей пересаджують в інші автобуси, які прямуватимуть до транзитного пункту в Харкові.
Троє пасажирів жовтого буса виходять на вулицю з пакетами, у яке зібрали найнеобхідніше. Таких, як вони, тут десятки. Одні з’ясовують, на якому бусі поїдуть до Харкова, інші — дзвонять рідним. У Вовчанську майже відсутній зв’язок, тож дехто тут вперше за декілька днів спілкується з сім’єю.
Удалині досі чутно вибухи. Люди юрмляться навколо пакетів з речами й постійно гукають друзів. Тут кожен прагне відщепити ще бодай шматочок дому, тому друзями стають навіть ті, хто раніше майже не спілкувався. У них тепер спільного більше, аніж будь-коли, — місто, яке хочуть забрати чужі.
Поміж пакетами й людьми, що юрмляться, бігає пес. Він щоразу, коли чує гучний мотор машини, швидко повертається під ноги до господаря й оглядається по сторонах.
«Оскар тепер боїться гучних звуків, проте він знає, що коли починається обстріл, треба бігти у підвал. Іноді навіть попереду мене», — каже Гулам, господар Оскара.
Оскар евакуювався зі своїми господарями, Гуламом та Оленою, з Вовчанська. КАБ влучив за два будинки від їхнього, коли сім’я з собакою сиділа у підвалі. Вікно й дах дому вибило вибуховою хвилею.
Вони евакуюються з Вовчанська вже вдруге. Вперше — на початку повномасштабного вторгнення. У Вовчанськ подружжя з Оскаром повернулося восени 2022 року, одразу після деокупації. Зараз вони їдуть до родичів у Харків, але сподіваються на швидке повернення додому.
«У нас дім там, земля там, все там. Ми повернемось додому — нікуди не підемо. Дай Бог, дай Аллах, все буде добре. Ми не боїмося Росії, нікуди не підемо», — каже Гурам.
«У мене люди у Вовчанську»
«Алло, Саш, я зараз їхатиму в Харків», — жінка говорить телефоном ще близько 15 секунд й кладе слухавку.
Тетяна Василівна не випускає з рук телефон, щоб не пропустити дзвінок або повідомлення. Вона працювала у Вовчанському центрі надання соціальних послуг, де обслуговували людей, які не могли себе доглядати.
У місті Тетяна Василівна лишалася до останнього, аби допомагати, але перебувати там стало надто небезпечно. Нерви здавали через постійні вибухи, жінка три дні не могла заснути. Коли все ж вирішила виїхати, за 100 метрів від евакуаційного буса, де була Тетяна Василівна, стався «прильот» КАБа. Усі пасажири миттєво вискочили з машини й лягли додолу. Жінка вже й не думала, що зможе виїхати живою, проте її ціллю було дістатися безпечної території, аби вийти на зв’язок зі своїми колегами.
«У нас є група, де ми постійно списуємось, проте у Вовчанську майже немає зв’язку. Крім того, раніше ми могли запустити генератор, щоб підзарядити гаджети, а зараз не можемо й цього зробити», — говорить Тетяна Василівна.
Майже всі люди, яким надавав послуги центр, виїхали з Вовчанська, але деякі працівники залишились там. Одні сподіваються, що ЗСУ виб’є російську армію з околиць Вовчанська й обстріли припиняться, інші не можуть виїхати через своїх старих. За цієї причини чоловік Тетяни Василівни не захотів виїжджати.
Вона не говорить багато про чоловіка. Лише каже, що хвилюється, бо вдома є запаси продуктів з гуманітарної допомоги, проте готувати їжу ні на чому: «Раніше куховарити можна було й надворі, але зараз зайвий раз вийти на вулицю страшно».
Не лишати своїх у біді
Микола виходить з евакуаційного буса, міцно притискаючи до себе кота, загорнутого в пакет. Вони евакуюються з Вовчанська вперше. Усю окупацію, з 24 лютого до 11 вересня, провели вдома, а тепер були змушені поїхати.
Микола перехоплює волонтера, який вивантажує сумки з речами із запиленої машини.
— А можна в автобус із котом?
— Так, тільки стеж, щоб не втік.
— Він у мене своєрідний, розумний — не втече.
Микола повертається до Віри та Оксани, своїх родичок, і так само міцно притискає до себе кота. Багато їхніх родичів залишились у місті. На запитання, чи збираються евакуюватися, відповідають: «Дивитимемось за ситуацією».
Розповідь сім’ї про евакуацію перебиває крик волонтера: «Лікаря сюди!». З щойно прибулої евакуаційної машини люди виводять чоловіка із перебинтованою рукою і саджають на лаву — з бинта кров крапає на його джинси.
— Його автоматною чергою ранив росіянин, — каже із натовпу волонтер.
Чоловік щойно прибув із Вовчанська. Ручку на воротах у його дворі вибило вибуховою хвилею, коли російські військові підійшли до будинку. Вони вимагали пустити їх всередину. Аби не наражати себе на небезпеку, чоловік погодився відчинити ворота, але зробити це можна було лише ззовні.
Російський військовий пустив автоматну чергу по замку воріт й поранив руку чоловіка — той негайно утік до літньої сусідки, яка перебинтувала рану. Тоді ж чоловік побіг із єдиною сумкою на вулицю, де їхав евакуаційний бус із поліціянтами. Він почав розмахувати руками, аби ті помітили його і вивезли з міста.
Медик веде пораненого у приміщення, звідки просить усіх вийти. Уже за 15 хвилин чоловіка забирає швидка, а медик виходить із будівлі зі словами: «Зараз його підлатають трохи — і все буде гаразд».
«Люди або йдуть в себе, або будують плани на майбутнє»
У евакопункті усіх зареєстрованих розсаджують по великих бусах. Такі не їздять у Вовчанськ, адже надто помітні для російських військових та дронів. Проте з евакопункту — відносно безпечної точки евакуації — вони забирають людей у Харків.
Микола з котом, Віра та Оксана вантажать свої сумки у білий бус і сідають всередину. Волонтер(-к)и кажуть, аби пасажири розташовувались щільніше. Автобус швидко заповнюється людьми й тваринами, дехто залишається чекати на наступну машину.
Уже за 40 хвилин автобус прибуває до транзитного пункту в Харкові. Тут голосно й де-не-де чутно плач щойно евакуйованих. З евакуаційних бусів по одному виходять люди, декому — хто не може спуститися сходами сам — допомагають волонтери.
У транзитному пункті люди працюють злагоджено й швидко. Тут немає часу на відпочинок, адже машини з евакуйованими прибувають що 10 хвилин. Волонтер(-к)и організації «Спільна справа для людей» дають білизну, посуд, їжу та ліки.
Голова організації Юлія Соколенко розповідає, що, окрім них, у транзитному пункті працюють міжнародні та локальні благодійні організації, ДСНС, лікарі.
У дворі транзитного пункту серед речей сидять люди, які чекають на своїх родичів. Між ними щільними рядами ходить психологиня ДСНС Олена. Вона ненав’язливо й тихо заводить розмову з евакуйованими, аби допомогти їм пережити першу фазу стресу.
Перша фаза стресу має декілька проявів: заперечення, агресія, сльози. Після звукового афекту — вибухів, звуків автоматних черг або дронів — люди потребують декілька годин на адаптацію в тиші. На цьому етапі наступає друга фаза стресу: або пасивність, тобто відхід всередину себе, або активність — бажання жити й будувати плани на майбутнє.
Оскільки серед евакуйованих більшість людей похилого віку, вони здебільшого переживають апатію — відмовляються прийняти те, що їм доведеться облаштовувати життя у новому домі.
«Вони не хочуть нічого нового, вони хочуть те, що мали раніше», — говорить Олена.
Для переходу на третю стадію літні люди потребують постійної турботи й підтримки.
«Тоді ми були молоді, а зараз — старі й немічні»
Посеред двору транзитного пункту стоять Микола та його бабуся Євгенія. Хлопець тривожно перевіряє документи у кишенях і рахує сумки біля ніг, аби нічого не загубити. Вони з бабусею щойно евакуювалися з Вільчі. На запитання «Яка ситуація зараз у Вільчі?» хлопець відповідає: «Відповісти без мату? Тоді промовчу».
Вільчу в Харківській області почали будувати на початку 90-х років для переселенців з однойменного селища Київської області. Через 6 років після аварії на ЧАЕС, у 1992 році, туди почали переселяти людей. Серед них була і Євгенія.
«Ми у Київській області покинули лише будинки, а тут лишаємо все. Тоді були молоді, а зараз старі, немічні», — говорить Євгенія.
Її онук народився вже на Харківщині. Жінка нарікає, що тепер він змушений покинути Батьківщину. Проте це вимушений крок — 10 травня шість будинків поруч з їхнім згоріли вщент. До цього дня вибухи у Вільчі було чутно лише здалеку, а тепер селище обстрілюють КАБами й дронами щоденно.
Євгенія та Микола планують поїхати до знайомих в сусідню область. Кажуть, з ними буде легше пережити евакуацію. Головне — не залишатися наодинці.
День добігає кінця, а евакуйовані люди з транзитного пункту відправляються по гуртожитках або родичах і знайомих. Проте евакуаційні буси продовжують прибувати. На волонтерів транзитного пункту чекають ще декілька годин роботи — вони працюватимуть до комендантської години. Завтра на них чекає ще один день евакуації. До останньої людини.
Аби творити медіа разом із читачами, ми розвиваємо Спільноту. Саме твій внесок допоможе нам купити бензин для поїздки у важкодоступні зони, ідентифікувати ще один підрозділ росіян, що атакували Харківщину, або ж зняти сюжет про мешканців міста. Долучайся!
Читайте також
- Кому хочеться лишати свою домівку? Люди повинні це зробити, щоб врятувати життя — волонтер про евакуацію з Вовчанська
- «Батько нищив росіян у Чечні, щоб війна не прийшла в Україну»: інтерв’ю з донькою українського добровольця Олега Челнова
- «Кожен день думаєш, як це пережити»: унаслідок обстрілу Харкова поранено 18 людей — фото
