Документальне та ігрове кіно зазвичай намагається продемонструвати глядачам конкретну історію, де  ми можемо відчути широкий спектр емоцій, від фаталізму та приреченості до любові та щастя. Звичайно, що ігрове кіно не відображає реальність,  а лише симулює її, демонструючи вигадані історії та людей, які лише імітують реальні емоції. З іншого боку, документалістика намагається максимально сильно наблизитись до відтворення життя у кадрі, знімаючи реальних людей у реальних ситуаціях, якими б складними вони не були. 

Кіно – це універсальний інструмент, який режисери використовують для зображення певної правди або істини, екзистенційних роздумів авторів, критики або висказування про політичні чи соціальні проблеми суспільства. За допомогою цього інструменту, можливо дати глядачам привід для роздуму, або, наприклад, допомогти комусь вирішіти важку життєву дилему, або зруйнувати життя? Для зйомок документального кіно режисеру та оператору необхідно максимально сильно інтегруватись у життя свого «персонажу», стати тимчасовою частиною його життя. Це дуже важкий процес, який не завжди може проходити без проблем, але фільмуючи реальне життя людини у пошуці такої «правди»,  режисери можуть робити речі, які суперечать морально-етичним нормам, ніби провокувати своїх персонажів на спогади травматичного досвіду, або навіть на конкретні вчинки. Навколо кіно дуже часто виникає багато суперечок щодо етичності, чи має право режисер переступати етичні норми для того, щоб знайти правду?

Кінооб’єднання з Маріуполю під назвою Freefilmers ставить перед собою ціль підтримувати неформатних режисерів та режисерок. Людей, у яких в голові справжній андеграунд та створювати фільми, які є «максимально близькими до життя».Але що це значить? Для цього ми вирішили поспілкуватись з Сашко Протягом, який є режисером та співзасновником організації.

Сашко Протяг на марші
Сашко Протяг на марші “Більше, ніж дружини!” у Маріуполі. Фото Артема Березнева

Розуміння реальності  

Що означає «Кіно, максимально близьке до життя»?

Це означає, що кіно знімається не ради якогось кінематографічного ефекту, не заради ідеї «Кіномови». Воно базується на знанні та розумінні. Також, ми часто співпрацюємо з людьми, яких знімаємо. У нас дуже мінімальна дистанція між тим, хто режисер, хто знімає і власне кого ми знімаємо. Це дуже такий спільний процес, і є певні такі моменти, етичні, які заради Кіномови режисери ігнорують. Наприклад, якщо щось виходить дуже цікаве, дуже класне, дотепне, воно найчастіше залишається у фільмі, заради цього ефекту. Але ми намагаємось замість цього ефекту думати про щось інше, власне тому, що це ефект часто може перетворювати весь відзнятий матеріал в якість такі приколчіки, меми, щось таке, що водночас заохочує людей дивитись кіно, але воно інтерпретує цей досвід у щось розважальне,  що має сенс в кіно, але позбавлено етичного сенсу у житті. Ми намагаємось не створювати якихось травматичних ситуацій для наших героїв та героїнь, не намагаємось відшукати якусь правду, або показати, як воно є насправді. Бо ніхто не знає, як воно є насправді. Коли ми працюємо з нашими героями або героїнями, це максимально спільний досвід думання про фільм, проговорення думок. Власне, щоб  камера не була агресивною.

Документальне кіно, сучасне, дуже сильно заточено під створення таких ефектів. Чомусь вважається, що обов’язково потрібно показати таку «правду». Ця «правда», дуже такий, спекулятивний момент, особливо, якщо додавати емоції в ніби знайдену правду. Ми намагаємось бути стриманими у цьому сенсі, уникати таких моментів. Власне, якийсь цікавий ефект, який може обурити, або розсмішити глядачів, дуже добре працює в кіно, але дуже мало що каже про життя. Ми намагаємось розвивати нове бачення про документальне кіно, щоб не було якогось втручання…Ми не приходимо у життя героїв, щоб зробити декілька фоточок та піти собі далі, ось цьому ми вважаємо, що цей метод більше наближений до життя. Якщо наближатись до життя, там власне дуже мало сенсу має заточене на ефект бачення режисера. Ось спецефектів дуже мало насправді у житті.

Freefilmers…Це звучить так, ніби ви від чогось вільні, але саме від чого?

Це, типу, така аналогія…Коли придумували цю назву, аналогія була дійсно пов’язана з Фрі-джазом. Таке, вільне фільмування, вільне від індустрійних форматів, також, без форматів як взагалі уявляється…Звільнення від обов’язку створювати культурний продукт, щоб потім це все виглядало як в супермаркеті. Питання свободи  для нас дуже болюче. Для нас дуже важливо мати можливість робити іноді все це поза рамками, поза системою, індустрією. Зрозуміло, неможливо щоб був 100% такий тільки досвід, але ми його дуже сильно цінуємо та підтримуємо, намагаємось підтримувати людей…

 

У вас у профілі Instagram написано, що ви висміюєте капіталізм. Що це означає?

Ми не приховуємо свого інтересу до політики, і ліві ідеї є дуже важливими в нашій творчості. Для нас дуже важливо думати у напрямку справедливості, рівності…Для нас важливо думати саме про це, та це дуже важливий напрямок у нашій творчості. Ми розуміємо, що кіноіндустрія – це частина якоїсь величезної індустрії, яка займається виробництвом бабла та абсолютно несправжніх об’єктів і бажань, щоб ці об’єкти отримувати. Для нас критика у соціально-економічній системі є дуже важливою, ми  постійно говоримо про це. Не те, щоб ми були дуже ідеологізовані у цьому сенсі, але ми вважаємо, що дуже важливо думати у цьому напрямку. Наприклад, навіть цей карантинний період використовується політиками, щоб збільшити пресинг на простих людей, у яких стає чим далі менше свободи та менше можливостей  щось змінювати. Ми дуже критично ставимось  до того, як влаштований цей світ  та його ідеали, які просуваються,  як обов’язкові. 

Фільмування життя

У вас є якась методологія про те, як ви шукаєте цікаві матеріали у нових для вас містах?

Власне, ми про все дуже багато розмовляємо, обмінюємось досвідом, тому, я би не сказав, що у нас є якась методологія, але в нас є ідеї, як це можливо робити, та напевно цих ідей буде все більше. Наприклад, коли ми знімали перший «ТворчСхід», ми його знімали в Маріуполі, Костянтинівці, Слов’янську та Сєвєродонецьку. В кожному місті, ми ходили на базари, саме на базарах ми розмовляли з людьми. Такий, трохи журналістський формат, але в нашій ситуації це було обов’язково. На базарах ми розмовляли про культурну відкритість, ми хотіли дізнатись, якими мовами люди можуть сказати «Спасибо». Також, в нас був ще один спосіб, ми шукали заброшки відносно центра міста, та намагались теж з людьми говорити про те, як вони взагалі бачать цю заброшку, як її сприймають, та як хотіли би трансформувати  можливо її. Це було досить складно, тому що біля заброшек люди не сильно хочуть ходити, дуже довго ми там стояли, щоб когось дочекатись. Ну і третій спосіб, він досить таки нагадує підхід у Французькому та Канадському кіно у 60-ті роки, коли власне стало технічно можливо виходити на вулицю з апаратурою та просто розмовляти з людьми напряму. Нічого новаторського у цьому немає, він теж у якомусь сенсі спекулятивний. Але в нашому випадку, він спрацював, просто ми в такий спосіб намагались відчути атмосферу міста зсередини, розмовляючи з людьми прямо на вулицях. Звісно, це лише один із варіантів…Вихід на людей, які могли би з нами працювати, ну приблизно так само, як це робиться у документальному кіно. Якась там розвідка онлайн, потім офлайн, щоб вийти на людей. Власне, коли ми готувались до зйомок минулорічних фільмів, ми познайомились з дуже різними людьми, не всі вони потрапили у фільми, але ми стикнулись з величезним різноманіттям творчих практик  про те, що люди, про яких ніхто не думає, що вони можуть бути творчими, але як вони взагалі рефлексують про життя в свій вільний час і навіть самі не вважають це за творчість. 

Розкажіть про проект ТворчСхід, як він відбувався?

Це був наш перший проект, власне,  він залишається найбільшим. Ідея така, що коли ми робимо ТворчСхід, бо робили його вже декілька разів, ми виїжджаємо у периферію, максимально віддалену від культурних центрів. Намагаємось там  щось дослідити, так би мовити «наблизитись до життя». Схід, це не завжди тільки східна Україна, але це будь-яка периферія, яка залишається стигматизованою в культурному просторі…Якщо ми «ТворчСходимо», то це означає, що ми їдемо кудись на периферію, та намагаємось за допомогою камер  зрозуміти  якійсь важливі речі  для нас, для наших героїв. Перший такий проект був 2 роки тому, коли ми знімали такі собі  телевізійні документальні фільми про культуру сходу України. Другий «ТворчСхід» був у минулому році, коли ми знімали декілька фільмів про творчі практики робочого класу. У майбутньому ми теж будемо робити такі проекти, навіть  на західній Україні, тому що  нам цікаво відвідати якійсь індустріальні містечка, також, південь нас теж дуже цікавить. Тобто «ТворчСхід» – це формат нашої мандрівної діяльності, коли ми виїжджаємо у експедиції.

Чому так сумно?

Як саме люди реагують на ваше кіно? Як на готовий продукт, та і ті, що приймають  участь у зйомках?

Власне,  люди реагують по-різному. Знову ж таки, нас не цікавлять красиві ефекти, картинки,  надмірна «правдизація»,  типу,  перетворення фільму на пошуки правди. Тому для нас важливіше, щоби люди думали про фільми не як про продукт, а як про розмову про життя, яку варто комусь продовжити. Тому ми цінуємо більше покази не на фестивалях, а коли ми безпосередньо приїжджаємо, знаходимо якісь майданчики, які можуть бути іноді несподіваними для таких показів та дискусій. Ну, показуємо кіно, потім, звісно, розмовляємо. Звичайно, буває дуже різна реакція…Завдяки таким показам, ми у багатьох містах знайшли справжніх фанатів, фанаток, з якими ми потім підтримували контакт, вони дуже глибоко оцінили  те що ми робимо. Звісно, буває дуже сувора критика сприйняття. Наприклад, під час останнього туру, восени в одному місті нам сказали: «Як взагалі це можна робити на гроші платників податків?». Бо тоді наш проект підтримав Український культурний Фонд, цей чоловік ще каже: «Це така депресивність, як взагалі це можна робити? Це взагалі не можна нікому показувати». Він дуже щиро це казав, але потім прислав нам декілька повідомлень, мені здалося, що він почав глибше сприймати цей досвід. Власне, наприклад, людей з якими ми працювали під час зйомок, не цікавить такий формат прикрашеної картинки «На позитиві». Тому незрозуміло, чому наприклад він вважав в той момент, що саме той формат творчості, який йому подобався, найкраще відображає те, як необхідно витрачати кошти українських платників податків. 

На останньому показі у Сєвєродонецьку глядачі теж були агресивно налаштовані, їм дуже сильно не сподобалось…Хоча фрази, які ми там почули, вони теж свідчать про щось дуже важливе у суспільстві та про сприйняття фільмів теж. Наприклад, один хлопець там сказав таку фразу: «Ну, ніби фільми норм. Але недостатньо цікаві, щоб відірватись від телефону». Цю фразу можна дійсно сприймати, як критику, що наш фільм недостатньо цікавий, надто задумливий, або динаміки не вистачає. Але ще це дуже багато критичного каже про те, як зараз люди дивляться кіно…Ну це неможна сприймати однозначно, ну, типу,  це неправильно порівнювати те, що ми бачимо на екрані з тим, що хочемо побачити у повідомленнях мессенджеру.

Що ви такого депресивного показуєте, що так людей засмучує?

Це, напевно,  речі, які не заведено показувати. Йдеться не про якийсь трешняк або чернуху. Просто йдеться про речі, на які не заведено дивитись, речі, які не потрапляють у фокус. Вони є невидимими, ці люди є невидимими, тому це й сприймається як «ну раніше ми цього не помічали і було норм, а щас помітили і не норм». Я ось згадую дуже цікаву реакцію однієї глядачки, яка сказала нам: «А ви не боїтесь, що таке кіно може зіпсувати імідж України?». Ну, типу,  не боїмося…Наприклад, смаження картоплі  на неприбраній кухні, це така сцена, яка багатьма вважається, як якась, що показує наш бідний побут, всі ці розмови, які краще не чути…але в нашому розумінні, ось ця розмова про життя під час смаження картоплі, це дуже такий важливий простір у нашому житті, де ми залишаємось найбільше чесними та незаангажованими. Ну, типу, наша кухня, де ми спокійно жаримо картошечку та думаємо, як далі краще жити. Це більш правильний простір, щоб подумати про життя, ніж будемо у якомусь публічному просторі показувати зміни на краще, або там зміни на гірше. Тож у нас кухня, якісь кухонні філософські розмови, вони якось завжди залишались поза фокусом у кіно, мистецтві та у громадських думках. Напевно, ми знаходимо багато таких невидимих місць. Наприклад, у останньому фільмі нашого режисера Василя Ляха, там показаний хлопець, який з погляду суспільства нічого не робить. Але його «нічого не робить» дуже творче. Він там робить якісь мультики на чорно-білому принтері, вирощує соняхи на балконі…Людина не може себе знайти, це сприймається депресивно, але у дійсності, це абсолютно нормально, бо більшість людей себе поки що не знайшли, або знайшли, та хотіли би себе відкрити наново…Ось ці люди загублені, які себе ще не знайшли, напевно виглядають для людей дещо депресивними, але насправді, це дуже такий чесний погляд на людей, це нормально –  не бути знайденим та класифікованим у суспільстві. 

Фото з кінопоказу картини
Фото з кінопоказу картини “Життя поза резюме” у Метакультурі, Київ.

Організаційні питання

Яка головна ідея організації? Як можливо до вас потрапити?

Головна ідея дуже проста, якщо йдеться  про кіно або мистецтво, створення чогось, що буде максимально уважним до життя людини. Передусім, для нас це не якісь сенсаційні штуки, не якийсь хайп, а дуже детальне, прискіпливе розуміння реальності. Для цього може підходити не лише кінематограф. Наприклад, зараз ми комікси робимо теж. Це перший момент, який робить нас максимальними документалістами, це увага до життя людини та власне знання життя людини.

Потім, дуже важливий такий момент, це спротив інституціям та спротив централізаціям мистецтва, бо якби зараз не казали, про всю цю децентралізацію, все одно більшість мистецтва та підтримки мистецтва сконцентровано на культурних столицях. Для нас дуже важлива робота на периферії, з маргіналами, з тими, хто не вписується та не потрапляє в жодні формати.

А потрапити до нас…Власне, в нас немає такого, що типу «Ми оголошуємо, набираємо людей до організації». У нас є учасники та учасниці організації, які є постійними, є такі, що доєднуються до окремих проектів. Власне, є люди, які не долучаються до наших проектів, але ми намагаємось все одно їх якось підтримувати, піаром наприклад, або позичити техніку в деяких випадках. Тож в цьому в нас немає ніякого ритуалу. Також, у нас багато людей, які роблять щось з нами, але в них є також інші напрямки, наприклад, Оксана Казьміна, вона бере участь майже в кожному проекті, але в неї є також інші проекти, більше пов’язані з сучасним мистецтвом, то вже не зовсім Freefilmers. Тому в нас дуже, вільна організація, у будь-який момент будь-хто в нашій організації може придумати щось своє, що може бути необов’язково пов’язане зі статутом організації.

Кадр с фільму Сашка Протяга
Кадр с фільму Сашка Протяга “Життя поза резюме”.

Від чого у вас з’явилась ідея зробити таку організацію, яка буде працювати з режисерами та маргіналами?

Я дуже довго займаюсь кіно. Таким кіно, яке було дуже експериментальним, воно ні в що не вписувалось, і я навіть взагалі довгий час  все це робив тільки щоби відрефлексувати якійсь ідеї зі своїми близькими друзями та подругами. Там, приблизно 8 років тому, мене запросили у Харків, щоб я показав фільми і сказали, що це щось  дуже варте уваги. Я приїхав, показав фільми, потім були дуже цікаві розмови…Тоді у мене з’явилось таке враження, що є люди, які щось роблять, експериментують, навіть в інших містах. Поступово я почав виходити на таких людей, необов’язково завжди фільммейкерів, хтось там займався музикою, яка не зовсім вписується…Поступово створювалась така тусовка,  та в певний момент, 2-3 роки тому, мені стало зрозуміло, що став готовий розібратися в тому, як працюють всі ці громадські організації. Крім-того, з’явились люди, які могли допомогти з цим. Власне, в той момент у нас в Маріуполі  вже було таке коло фільммейкерів, які займались максимально важливим для життя кіно, вони просто ходили по вулицях з камерами, щось знімали, імпровізували, документували реальність наближаючись максимально близько до неї, ну і було вже логічно, що потрібно об’єднуватись. Ще якось серйозніше. Але зараз  ми базуємось не тільки в Маріуполі, частина наших учасників та учасниць живуть в передмісті Києва, в дуже особливому районі, не схожому на столицю. Поступово встановлюємо зв’язки з іншими містами.

Чи подавали ви свої фільми на українські або міжнародні кінофестивалі?

Так, звичайно, були покази…Але , звісно, не всі фестивалі таке кіно сприймають позитивно. Один мій фільм, та два фільма Олександра Суровцова, теж режисера нашого з Маріуполю,  були показані на фестивалі «86» у Славутичі. Потім, ще один мій фільм «Путівник в Іншість» про мандрівку до Албанії був показаний у минулому році на фестивалі “Кіноогляд” в Києві. Потім “MeetDocs” у Харкові 2 роки тому теж мої фільми були показані.  Ну і зараз у нас 2 готових фільми…Ми не сильно любимо ховати наше кіно, краще було б після туру одразу всі ці фільми викласти онлайн. Восени ми ще їх показували у турі, але ще не виклали у відкритий доступ, бо хочемо вийти на міжнародний рівень  та аудиторію. Є певний інтерес від фестивалів, принаймні фільму Василя Ляха  «Метаробота», але зараз всі ці фестивалі трошки перенесено, вирішують формат проведення…

Якщо порівнювати дискусії на фестивалях, або на наших показах, то, звісно,  цікавіше розмовляти не з сінефілами, які все це оцінюють з точки зору кінематографу як лише мистецтва. Цікавіше про фільми розмовляти, як про те, що може заохотити до розмови далі.
Фото з кінопоказу та обговорення фільмів у Маріуполі.
Фото з кінопоказу та обговорення фільмів у Маріуполі.

Які ваші плани на майбутнє по розвитку організації?

Зараз у нас немає таких  офіційних проектів. Наразі ми експериментуємо з коміксами…Я зараз закінчив монтувати фільм про Словацьких музикантів. Я їздив знімати 2 роки тому у маленьке містечко, але тільки зараз домонтував. Потрошку починаю думати про наступний фільм. Власне, у всіх зараз свої, якійсь маленькі проекти, для того, щоб було подумати, над чим працювати далі більш серйозно. Зараз, це така творча діяльність у вільний від роботи час.

Теги:

#кінематограф #кіно