У непримітному старому спортзалі на одній із харківських вулиць ховається місце, в якому можна почути стукіт щитів та важких замахів. Сюди приходять чинні військові й ті, хто вже повернувся до цивільного життя.
Вони знімають форму, надягають тренувальний захист і беруть мечі. Не іграшкові. Справжні сталеві клинки — важкі точні копії історичної зброї. І тоді у тренувальній залі оживають століття європейського бойового мистецтва.
Бугурт — це командний спорт, у якому поєднали елементи регбі, американського футболу та хокею, проте замість м’яча використовують холодну зброю. Учасники змагаються у справжніх сталевих обладунках вагою від 20 до 40 кілограмів, із затупленими мечами, сокирами та щитами. Б’ються командами за правилами середньовічних лицарських битв: поки стоїш на ногах — ти в бою.
Журналістка Ґвара Медіа долучилася до тренування спільноти «Бугурт Січ». Як воно минуло — читайте в нашому матеріалі.
Засновники й адаптація
Спільнота «Бугурт Січ» функціонує у Харкові з квітня.
«Ми займаємося адаптивним спортом, пристосованим для ветеранів, і допомагаємо їм повертатися до цивільного життя через спорт», — пояснює Федір Холодний, координатор і головний тренер місцевого осередку.
Засновники Ігор Парфентьєв, Максим Петрищев та Олена Кречет цікавилися бугуртом ще задовго до початку повномасштабного вторгнення. Оскільки цей спорт колись допоміг їм самим, вони вирішили підтримати й інших. Потроху почали залучати друзів та побратимів — так і з’являлися нові осередки.
Перший відкрився під Києвом, у реабілітаційному центрі «Лісова поляна». Там бугурт адаптували для ветеранів і почали займатися ним на постійній основі. Лікарі, побачивши, як позитивно це впливає на стан пацієнтів, схвалили методику. Саме звідти ідея почала поширюватися далі.
«У Києві у нас є люди з неповним комплектом кінцівок, з протезами, а також ті, хто пересувається на кріслі колісному, — вони бʼються, бої адаптовані під них. Наприклад, якщо людина без однієї руки, опонент теж бʼється без використання своєї другої. Суто на мечах, без щитів», — розповідає Федір.
Розминка, удари та справжні мечі
У залі небагато людей. Не для всіх вечір після робочого дня — найлегший час для тренувань. Проте в суботу, за словами тренера, відвідувачів значно більше.
Заняття розпочалося з розминки. Вона не складна, але важлива — особливо для м’язів рук. Саме руками доводиться тримати важку зброю, тому їх потрібно добре підготувати, щоб уникнути травм і працювати ефективно. Про ноги теж не забуваємо, адже їхня стійкість у бою має не менше значення.
Далі практична частина. Узявши макетну м’яку зброю, ми відпрацьовуємо удари на «манекені» — саморобній конструкції зі старих автомобільних покришок, складених одна на одну.
Федір терпляче показував усім — і новачкам, і тим, хто вже мав досвід, — правильну техніку: з якої стійки зручніше завдавати удар, як тримати вільну руку, як правильно розвертати корпус.
Під час тренувань не всі учні відпрацьовують удари м’якою зброєю. Є й ті, хто працює справжніми важкими мечами. Вони роблять це зосереджено, не відриваючи погляду від манекена. У залі чутно лише глухі удари металу об шини.
«Я без спорту не можу, мені щось треба робити. Тренуюсь загалом шість разів на тиждень. Окрім бугурту, ходжу на тайський бокс», — каже Олег Октябрьский.
Олег — ветеран, людина з інвалідністю внаслідок війни, колишній санітарний інструктор медичного пункту 24-ї окремої механізованої бригади з медичною освітою — повернувся до бугурту після більш ніж 20-річної перерви.
Про харківський осередок «Бугурт Січ» він дізнався від однокласника через соціальні мережі. Побачивши допис, одразу почав шукати, як долучитися. Спочатку натрапив на київський осередок, адже на той момент у Харкові тренування ще тільки планували. Як тільки «Бугурт Січ» запрацював у місті на постійній основі, Олег одразу приєднався.
«Ми ще не виїжджали саме на бій, але, думаю, це буде в планах — з хлопцями з Києва та всієї України. Я взагалі люблю битися. Розумію, що в моєму віці вже не перебігаю 18-річних, 25-річних. Головне для мене — не на результат, а заради емоцій», — зізнається 37-річний ветеран.
Попри службу в армії, командир одного з підрозділів СОУ Євген Зима також знаходить час на тренування. До початку повномасштабного вторгнення він займався історичним фехтуванням в одеському клубі «Тангар» і залишається його учасником донині. Оскільки бригада базується на Харківщині, командир має можливість приїжджати на тренування в місто. Він повернувся у цей спорт зовсім нещодавно.
«Мені подобається складність цього спорту та його технічна важкість — це як дуже приємний виклик, який змушує сконцентруватися на тому, де ти є зараз. Заново вчитися дихати й ходити — якщо ми кажемо про бої в броні. Та і сьогодні, без броні, на тренуванні я мав контролювати дихання, згадувати, як рухати тазом для удару. Насправді спорт більш-менш безпечний, але важкий, тому що це не просто руками махати», — говорить Євген.
За його словами, фізична підготовка — один зі складників якісної реабілітації. Також вона потрібна для того, щоб носити важкі обладунки.
До вторгнення Світлана майже шість років займалася бойовим гопаком. Тому коли офіцер психологічної підтримки з її підрозділу запропонував спробувати бугурт, вона погодилася майже без роздумів.
«Мені б хотілося спробувати себе у першому справжньому бою. Для мене це була б перемога над собою», — ділиться військовослужбовиця.
Жінка відвідує тренування вже понад три тижні й відзначає, що вони помітно покращують як фізичний, так і моральний стан. Окрім того, вона рада, що познайомилася з Федором і Олегом, які підтримують її з першого заняття. «Вони хороші люди», — тепло каже Світлана.
До тренувань у «Бугурт Січ» також можуть долучатися родичі військовослужбовців та ветеранів.
Фінальний бій
Тренування триває майже дві години. Кульмінацією вечора стає спаринг між Олегом та Євгеном.
Олег у неповному комплекті броні діє впевнено й агресивно: швидко пересувається й завдає ударів. Євген у повній броні захищається й контратакує.
Спаринг вийшов динамічним і технічним. Наприкінці хлопці тиснуть один одному руки, обіймаються — і на цьому тренування завершується.
Ми виходимо на вулицю попрощатися і ще трохи поговорити з Федором на свіжому повітрі.
«Мені як тренеру приємно спостерігати за учнями й бачити, як росте їхня техніка. Вони вже можуть складніші завдання та рухи виконувати, покращилася їхня координація. Приємно чути відгуки, що вони почали краще спати. Та і я особисто бачу, що люди більш задоволені стають після того, як побили одне одного», — говорить після тренування Федір.
Найбільша проблема харківського осередку «Бугурт Січ» наразі — брак тренерів і недостатня медійність. Багато ветеранів та чинних військових не знають, що в Харкові існує такий осередок.
Осередки працюють завдяки грантам, однак на оренду зали коштів досі бракує. «Бугурт Січ» також відкритий для донатів від пересічних громадян.
«Якщо ветерани не займатимуться реабілітацією, альтернативою можуть стати депресія, горілка або й гірші речі. Я особисто знаю людей, які воювали з 2014 року, у 2024-му разом зі мною були списані — і за місяць померли від горілки. Щоб такого не було, треба себе чимось зайняти», — наголошує Олег.
Для нього такою альтернативою став бугурт.
Авторка: Дар’я Горобець
Читайте також:
- «Наче тапочки взути»: ветеран Михайло про життя на протезі, спорт та Ігри Нескорених
- «Радіаційний фон тут — постійний супутник». Інтерв’ю з харків’янином, який служить у Чорнобильській зоні
- «Хтось х*й не забив і сидить далі на позиціях»: аеророзвідники 57-ї бригади про битву за Вовчанськ
