Лада Сабова – режисерка реклами, яка вважає своє ремесло можливістю говорити на важливі теми. Серед її робіт – соціальні ролики про множинну дискримінацію, соціальну відповідальність, ЛГБТ-ком’юніті та ейджизм («Who I am», «Вліпи за себе», «Taimi», «Door»); рекламні ролики для компанії Сингента, ресторану Сніг на голову та інші.

Для розвитку харківського продакшену разом зі своєю подругою-продюсеркою Лада створила проєкт Zakadrovka, який розвиває ком’юніті харківських кіношників і надає змогу обмінюватися знаннями та досвідом з професіоналами з різних міст та країн. Про постійний розвиток, соціальний impact, індустрію кіно в Україні, спілкування між людьми та шлях до режисури читайте далі.

Режисерка Лада Сабова

Я навчалась у Харківській академії культури на спеціальності «телерепортерство» і хотіла бути журналісткою. Там мене вчили бути не елегантною телеведучою, яка урочисто веде прогноз погоди, а журналісткою, яка живе в польових умовах, бореться за важливі для людей теми і готова на все, щоб виконувати свою місію. 2014 року, коли ситуація у країні дуже сильно змінилася, було складно залишатися вірною своїй місії та амбітним планам щодо покращення світу, перебуваючи водночас у безпеці. Для мене це був переломний момент, коли я вже не хотіла говорити на якісь легкі теми, а хотіла йти глибше. Тож дипломну вирішила готувати як режисерка і випускалася не як телерепортерка, а як працівниця кіно- і телемистецтва, що може виконувати режисерську роботу.

Я люблю досягати всього швидко, люблю темп і «адіще на зйомках». В академії ми повільно реалізували наші проєкти – один-два на пів року. Для мене це було надто повільно. Оскільки я дуже активно займалася монтажем і робила це швидко, то влаштувалася на роботу як режисерка монтажу. За перший рік я змонтувала майже 300 відеороликів. Тобто майже щодня монтувала 1-2 відеоролики. Пізніше мені стало цього замало, і я влаштувалася на роботу у продакшн, який шукав режисера. Таким чином я працювала режисером монтажу та режисером у продакшені одночасно. Я намагалася робити все максимально круто, щоб мене брали на проєкти знову і знову. Зараз я працюю у команді креативної агенції Arriba!, менше монтую і більше режисую. Хоча більшість своїх робіт змонтувала все ж таки сама.

Сьогодні мені важливо сміливо говорити на соціальні теми і створювати відео не лише в комерційному секторі, а й у соціальному. Мені дуже подобається робити проєкти, пов’язані з важливими темами, зокрема про дискримінацію. Так я можу покращувати життя вразливих груп людей, порушуючи питання прав, наприклад.

Є теми, які мені цікаві, проте я не достатньо розбираюся у тонкощах і тоді мені необхідно зрозуміти болі та проблеми конкретних людей. Я намагаюся поринати в це, щоб мати змогу об’єктивно говорити на певну тему, створювати ідеї та візуалізації. Так, для проєкту про множинну дискримінацію я брала інтерв’ю в різних жінок з інвалідністю. Це були дуже круті жінки, з кожною з яких я спілкувалася протягом 2-3 годин по телефону і просто не могла повірити в те, що вони такі сильні і ведуть такий активний спосіб життя.

Для цього проєкту ми обрали формат «spoken word», коли є головна героїня, яка говорить маніфест у форматі речитативу. І це був відвертий реп про болі жінок з інвалідністю. Ми з командою зробили локацію у темній кімнаті з точковим світлом зверху, де в колі сиділи жінки з різними видами інвалідности. Під час зйомки вони відчули таку енергію і силу всередині цього кола… Я розуміла, що це не просто зйомка, а процес, який, можливо, змінює життя, тому що відбувається щось, що не відбувалося ніколи. У такі моменти дуже розумієш свій соціальний impact і те, навіщо ти взагалі все це робиш.

Кадр зі зйомок рекламного ролику для ресторану «Сніг на голову»

Якщо ти маєш такий потужний інструмент як своє ремесло – можеш робити внесок у якісь великі добрі справи. Я думаю, що коли ти готовий витратити вільний час, поринувши в життя цих людей, дійсно зрозуміти і підтримати їх тим, що ти робиш – у цьому більше цінності ніж у тому, щоб відправити гроші на доброчинність. Саме тому мені дуже подобається займатися соціальними темами.

Серед моїх робіт є два улюблені проєкти. Перший – це великий рекламний проєкт для «Сингенти». Це дуже драматична історія на одну хвилину з використанням багатьох кадрів. Вона про фермера, який розуміє, що через негоду його поля зазнають великих втрат. Цю роботу я пропускала через себе: там були інтерв’ю з фермерами, довгий пошук метафор і образів, перше велике написання музики для реклами з драматичними точками; були використані дві камери, серед яких – фантом, що знімає тисячу кадрів на секунду. Це були технічно цікаві рішення.

Кадр зі зйомок рекламного ролику для компанії «Сингента»

Друга – одна з недавніх робіт, яку знімали влітку. Це соціальний проєкт «Вліпи за себе», яким ми хотіли заохотити молодь голосувати на виборах. Ця кампанія аполітична, її мета – щоб молодь була соціально активнішою. Ми розробили дуже крутий концепт з використанням маніфесту, який був закладений у текст пісні. У цій роботі є багато схованих приколів, понад сорок. Наприклад, номер на авто в цьому ролику збігається з датою виборів. Або номер кадру, який відображається на екрані, – це також дата виборів. Для цього проєкту ми робили експедицію багатьма містами України, де знімали крутих молодих людей, адже хотілося охопити різні культурні регіони. Я дійсно пишаюся цією роботою. Ми хотіли зробити її як цілий візуальний атракціон, який буде модним і зрозумілим для молоді.

Кадр зі зйомки соціального ролику «Вліпи за себе»

Режисерам в Україні потрібно мати сталеві нерви і бути безстрашними. Треба бути досить сміливими, щоб пропонувати свої ідеї, не боятися справляти якесь не таке враження в очах інших, бути дотичними до проблеми і водночас мати власний стиль. Зараз «поле» українського кіно дуже гарно розвивається тому, що держава дійсно підтримує українських молодих режисерів. Це можна побачити за крайніми фільмами – повними метрами, які виходять у молодих режисерів. У нас дуже класні можливості, адже вік інших режисерів на момент виходу дебюту набагато більший, вони йдуть до цього довшим шляхом. І це залежить не тільки від людини, що вона така амбітна і проривна, а й від того, що держава дійсно готова ризикувати та експериментувати. У нас справді є випадки, коли молоді режисери отримують фінансування і роблять щось класне.

Мені здається, що я ще не використала той потенціал, який має український простір. Зараз я в пошуку навчання та нових форм. Думаю, що найближчим часом мені не захочеться їхати звідси і знімати щось там. Набагато крутіше зняти щось на наших локаціях, показуючи український простір, його самобутність і автентичність, створюючи водночас таку історію, яка буде цікавою та зрозумілою будь-якому глядачеві у будь-якій точці світу.

Дуже часто говорять про те, що в Голлівуді роблять досить примітивні історії, хоча багато з них просто зрозумілі. Це сприяє тому, щоб історія поширювалася. Навіть такі зрозумілі явища, як любов, дружба або вороги, мають свої тонкощі, які можуть бути зрозумілими в одній країні і незрозумілими в іншій, тому що культурні пласти зовсім різні. І це круто зробити в Україні історію, яка буде зрозуміла будь-кому.

Ми з командою дуже любимо Харків. Проте сфера кіно тут не надто розвинена – деякі специфічні професії не можливо здобути в нашому місті взагалі, а комунікувати з київськими спеціалістами на певних позиціях буває дуже складно, адже це питання синергії і співпраці. Наприклад, у нас дуже мало художників-постановників і буває нелегко їх знайти, коли нам хочеться зробити щось креативне, адже часто наші ідеї – вони дуже крейзі.

Zakadrovka – це проєкт з meet up’ом харківського продакшену, який ми почали робити разом з моєю подругою-продюсеркою Мері. Тобто це онлайн- або офлайн-зустрічі харківських кіношників, які обговорюють теми, що їх хвилюють. Мета цього проєкту – сприяти розвитку харківського продакшену, адже в нас існує проблема one man продакшену (коли одна людина робить усе). Проте, якщо ти хочеш створювати крутіші проєкти, це не можна робити в одиночку, адже одна людина просто не може самостійно подужати обсяг тієї роботи, яку необхідно виконати. Дуже часто буває так, що окремі люди роблять щось класне, але ніколи не діляться цим, і якщо комусь потрібно зробити щось схоже – щоразу необхідно вигадувати з нуля, хоча це вже може бути давно пройдений досвід.

Це все перестає бути проблемою, коли люди починають спілкуватися між собою. Окрім цього, ти позбуваєшся синдрому самозванця, коли бачиш, що всі інші також не знають багатьох речей і ви можете обговорити це. Ми зробили одну офлайн-зустріч, у період локдауну виходили у прямі етери з нашими друзями з різних міст і країн: Києва, Балі, Лос-Анджелеса. Ми продовжуємо це робити і дуже скоро в нас будуть зустрічі з артдепартментом, звуковим департментом та багато іншого. Насамперед це дуже цікаво для нас самих. Ми багато працюємо і поїхати на навчання до крутих професіоналів на декілька місяців ми не можемо, але нам хочеться розвиватися. Ми хочемо розумітися на трендах, технічних прийомах, тому просто привозимо сюди тих, хто нам дуже подобається.

Я підписана на багатьох людей з кіносфери в Instagram і намагаюся створити навколо себе інфополе, яке буде сприяти моєму розвитку. Мене надихають багато українських режисерів, серед яких Антоніо Лукіч, Аня Бурячкова, Наріман Алієв; режисери монтажу Саша Чорний та Юра Різніченко. Вони для мене – приклад того, до чого я намагаюся прийти як режисерка монтажу. Також нам дуже подобається співпрацювати із 4Ears Sound Production та Васею Явтушенко. Це просто ван лав і все, що пов’язане з його роботами, я завжди дивлюся. Я дуже багато навчаюся: щороку виділяю для себе декілька напрямків, у яких хочу поглибити свої знання. Це не обов’язково має бути режисура. Наприклад, цього року я збираюся на курси з постановки кіносвітла, а ще хочу піти у школу акторської майстерности, щоб краще знатися на роботі з акторами. Я обираю те, що підходить до мого стилю, мого світосприйняття і використовую це у роботі.

Мені хотілося б попрацювати на американському ринку: зробити кліп або рекламу в Лос-Анджелесі, наприклад. Там дуже розвинена індустрія та інфраструктура. Якщо я хочу конкретний потяг потрібного мені року виробництва – мені знайдуть його. І це дуже круто, адже в Україні такі запити часто стають складним завданням і нам необхідно вигадувати, як реалізувати їх іншими шляхами. Саме тому мені було б цікаво попрацювати у просторі, в якому можна вигадувати все і це буде реалізовуватися. Але зараз я не готова до того, щоб працювати там довго. Мені загалом подобаються «малі» форми. Тому я експериментую з кліпами, соціальною рекламою, короткими документальними метрами, і мені це подобається, адже це не тривалі проєкти. Я люблю швидко, інтенсивно, коли «хардкорд», а повнометражний фільм – це приблизно три роки твого життя з довгим циклом реалізації від точки А до точки В. Це ціле життя і, можливо, я ще не доросла до того, щоб так багато часу присвятити певній важливій для мене темі.

Багато чого хочеться зробити. Оскільки я займаюся рекламою, мені, звісно, хотілося б отримати Каннського Лева. Ми з командою, спочатку, хочемо взяти участь у молодому Каннському Леві, а потім відправляти свої роботи на великий фестиваль. Це наша мета у плані реклами. У плані кіно хочеться робити більше саме кінофільмів. До цього ми створювали тільки експериментальні художні роботи, але зараз хочемо зробити повноцінний фільм, який «прогуляється» по фестивалях. Перемоги на фестивалях для нас не є метою, але ми як справжні «кіношні маньяки» щоразу хочемо робити все крутіші проєкти, а фестивалі – це те, завдяки чому можна просуватися і розвиватися далі. Тож це не про «пройтися по червоній доріжці», а про те, що ми можемо робити наступні більші кроки, які стають можливими.

На мою думку, роль митця полягає в тому, щоб навчитися рефлексувати на те, що його оточує. Це буває дуже складно, адже у школі нас спонукали завчати і говорили про те, що наші знання дуже багато значать. Насправді знання вже існують, і важливо те, як ти переживаєш щось всередині себе і що нового із цього створюєш. Ти повинен вміти проаналізувати, відчути, пропустити через себе, і це важко. Цього потрібно навчатися самотужки. У світі, в якому дуже багато різних думок, важливо знайти саме те, що думаєш ти. Саме в цьому полягає роль митця – знаходити і відтворювати це. І тоді це буде щось дійсно авторське, щось твоє.

Цікавість режисерської роботи полягає в тому, що потрібно у голові бачити, чи буде все збігатися. Є такий вислів: «Робота режисера – це стримування талантів інших», тому що коли в тебе класна команда – вони всі пропонують класні ідеї, але, якщо ти будеш з усіма ними погоджуватися, це буде щось не цілісне і потрібно розуміти, де занадто, а де класна ідея, яка допомагає історії. Я беру участь у всіх процесах підготовки, і коли ми все вирішили і підготували, коли всі знають що робити – тоді безпосередньо починається моя робота.

Приватні і вищі навчальні заклади – це 10% від того, що потрібно розуміти в індустрії. Для того щоб розумітися на важливих питаннях, потрібно слухати дуже актуальні штуки типу подкастів або професіоналів в інстаграмі, які прямо зараз прийшли зі зйомок і яким ти можеш поставити питання у прямому ефірі.

Є два шляхи, якими можна йти в режисуру. Перший – потрібно багато знімати. Я працювала на фрилансі майже одразу і знімала купу проєктів. У мене є і класні роботи, і ті, які я не показую у своєму портфоліо, але навіть дуже маленькі і дуже дешеві проєкти я намагалася робити настільки круто, наскільки могла за тих умов, які в мене були.

А другий шлях – робити щось схоже на те, що тобі подобається і що цікавить. Цей варіант підходить тим, хто вже знає, у якому напрямку хоче розвиватися. Якщо в тебе немає команди, можна просто шукати тих, кому може бути цікаво зробити з тобою проєкт. Тут потрібно брати на себе максимум організаційних питань і знімати те, що подобається. Це той шлях, коли ти не зраджуєш собі. І коли люди бачать, що ти в цьому напрямку вже дуже крутий – вони починають пропонувати схожі проєкти. Говорять, що до тебе приходять ті проєкти, які є у твоєму портфоліо, бо ніхто не хоче довіряти режисерам, які будуть навчатися на проєкті. Якщо ти хочеш знімати щось у певному жанрі – спочатку навчися працювати в ньому самостійно. 

Теги:

#режисура #Нові Імена