31 серпня в Art Area ДК представили документальну стрічку «20 днів у Маріуполі». Фільм розповідає про початок повномасштабного вторгнення: бомбардування житлових будинків, постійні обстріли, загибель маріупольців та масові поховання. Після перегляду стрічки глядачі та глядачки могли поставити запитання режисеру Мстиславу Чернову.

Команда українських журналістів Associated Press на початку повномасштабного вторгнення опинилася в оточеному Маріуполі. Вони намагалися продовжувати свою роботу з документування російських злочинів. Як єдині міжнародні репортер(-к)и, що залишилися в місті, вони зафіксували життя маріупольців в умовах війни. Стрічка ґрунтується на щоденних репортажах Чернова та його особистих зйомках.
«Я радий, що нарешті можу показати цей фільм в Харкові, у моєму рідному місті. Здається, ви розумієте, що коли я виступаю перед міжнародною авдиторією, мені доводиться пояснювати: все побачене ними у фільмі — це реальність кожного дня в Україні».

Ви провели в Маріуполі 20 днів. Я під час перегляду спіймав себе на думці, що коли з’являється титр з днем, ти мимоволі починаєш відраховувати, скільки ж залишилось до від’їзду з міста. Як ви відчували час, коли були в облозі?
— Як один день. Ти майже не спиш, тому втрачаєш відчуття, що один день закінчився і почався другий або третій. Навіть цифра 20 у назві фільму з’явилася лише після того, як ми виїхали. Я почав писати статтю «20 днів у Маріуполі», що лягла в основу фільму, і тоді порахував дні по оригінальних відеофайлах — вони підказали мені, скільки минуло часу. Але коли лежиш десь на підлозі разом з пацієнтами лікарні, коли ніхто не спить, бо немає знеболювальних препаратів, всі стогнуть, стоїть жахливий запах і цей липкий страх у повітрі, тому що постійно йде стрілянина, то час зупиняється.
Як склалася доля героїв та героїнь вашого фільму?
— Ті хлопці, які нас витягали — це Сили спеціальних операцій ЗСУ, частина з яких змогла вийти з Маріуполя, а решта залишилась. Хтось був вбитий, інші потрапили в полон. Зараз ті, хто були в полоні, повернулися на передову. Ми показували їм цей фільм. Вони дивилися до половини й казали: «Ні, давай завтра додивимось». І так повторювалось декілька разів.
Як ви приходили до тями після виїзду з Маріуполя?
— Коли робив цей фільм, стало трохи легше, тому що я мав можливість поставити запитання, які мене непокоїли. Пам’ятаю, що на наступний день після нашого виїзду з Маріуполя, розбомбили драмтеатр. Ми були в такому шоку, бо знали, скільки там людей. Ніхто нічого не зняв, тому що журналістів у місті вже не було. Ми відразу почали робити розслідування — з’ясували, що близько 500 людей загинули.
«Після цього я поїхав в Бучу, а потім зателефонував редактору і сказав: “Мені потрібно в Харків”. Тут були жорсткі обстріли по центру до контрнаступу. Я відчував, що мені треба бути поряд з домом».
Тоді почався монтаж фільму. Вдень я знімав з четвертої ранку ракети в Харкові чи їхав на передову, а ввечері онлайн під’єднувався монтажер з Бостона — і ми монтували разом «20 днів у Маріуполі». Це був жахливий стан, тому що спочатку Харків під обстрілами, потім монтаж. Але зрештою це дозволило, повторюсь, поставити запитання і зрозуміти, що ж відбулося, які насправді масштаби подій — і в нас була ціль. Мені здається, це ключ до виживання, коли є точка, до якої ти йдеш.
Подобається матеріал? Долучайся до Спільноти читачів та допомагай нам розповідати більше важливих історій




Чи говорите ви з командою, з Євгеном та Василісою, про пережите?
— Чесно, ні. Рефлексія — то на потім. Ми всі відчуваємо, що якщо зупинимось, то занадто важко буде почати знову рух. Це не значить, що рефлексія і психологічна реабілітація не важливі. І для військових, і журналістів, і для інших людей це важливо.
Чи можна буде побачити десь те, що ви знімали у Харкові?
— Це точно можна побачити в моєму інстаграмі та фейсбуку, але загальний об’єм матеріалу потребує великої роботи. Сподіваюсь, коли я робитиму наступний проєкт, принаймні щось з Харкова точно увійде.
Як на фільм «20 днів у Маріуполі» відреагувала іноземна авдиторія?
— У нас було багато розмов з приводу того, якою повинна бути форма і скільки можна показувати авдиторії, тому що був страх, що ми її відштовхнемо. Але цього не сталося. Ми довго шукали баланс: буквально кожен сантиметр кадру, де помирають чи поранені люди, був вивірений; кожна секунда продумана, щоб з повагою ставитись до жертв.
«Перед випуском фільму мені сказали: “Мстиславе, фільм занадто важкий. Його, мабуть, потрібно пускати лише на наш канал”. І я кажу: “Давайте спробуємо податися хоча б на один фестиваль”. Зрештою фільм таки потрапив на кінофестиваль “Санденс” і отримав нагороду. Глядачі хотіли бачити й розуміти».
Від країни до країни реакція змінюється. Зазвичай у них виникають два запитання: «Як допомогти?» і «Коли ви це покажете росіянам». Така увага до фільму — доказ того, що великі документальні проєкти зараз потрібні, бо коли ми дивимось хвилину-дві новини, то потім просто продовжуємо свій день. Тих масштабів інтенсивності трагедії ми не розуміємо через короткі формати, а через великі проєкти більше поглиблюємось в історію.

Як ми можемо боротися з російською пропагандою? Бо вона всюди — в Європі й Америці багато пропагандистів.
— Варто документувати абсолютно все, навіть те, що здається неважливим. Я це зрозумів, коли монтував такі кадри з Маріуполя. Вони зіграли свою роль. Тому перше, що ми можемо робити — це все записувати й зберігати, бо інформації стільки, що вона потім буде втрачена. Її важко буде шукати й опрацьовувати, але це буде потрібно. Але тут от яка проблема: коли ми боремося з пропагандою, то спускаємося на її рівень. Тому боротьба в цьому випадку не завжди цінна. Нам щастить, що справедливість на нашому боці.
«Фіксації всього, що відбувається, для початку буде достатньо, а потім вже потрібні документальні проєкти, бо рано чи пізно ми побачимо падіння інтересу до теми України. Я вже 9 років знімаю конфлікти й розумію, що це нормальний процес. Якщо нічого нового не відбуватиметься, фронт не рухатиметься, то Україна, звісно, не зникне з міжнародної преси, але піде на другий план».
Коли закінчиться фестивальний цикл і покази в кінотеатрах, фільм вийде на ютубі. Це була одна з умов співпраці з ЄС. Його можна буде переглянути наприкінці жовтня або трохи пізніше.
24 серпня канал СТБ випустив воєнну драму «Юрик» про хлопчика, який врятувався з Маріуполя. Які у вас, як у людини, що була на початку повномасштабного вторгнення в місті, враження після перегляду цього фільму?
— Мені він не сподобався. Але я вважаю, що намагатися робити художні фільми на тему російсько-української війни потрібно вже зараз. Бо якщо ми цього не робитимемо, особливо про Маріуполь, цей вакуум заповнюватиметься пропагандою. Якраз міжнародна перспектива важлива в цій роботі, нам потрібно шукати правильний тон в художності. Якщо його втратити, не буде вже ні реалізму, ні актуальності, а кадри стрічок можуть когось образити.
Ви відзняли 30 годин матеріалу, з якого вийшов фільм на півтори години. Від яких кадрів вам було найважче відмовитись?
— Багато чого мені хотілося поставити у стрічку: розповісти більше про загиблих дітей, роботу українського Червоного Хреста, з якими ми довго працювали, поки їхню будівлю не розбомбили. На жаль, деякі сцени з маріупольської лікарні не увійшли до фільму. Вже не вистачало ні батарейок, ні карток пам’яті. Є моменти, які я не зняв, тому що десь ховався або забував натиснути кнопку запису. Деякі речі не було сенсу повторювати, бо вони б заважали ходу історії, але були важливі.




Чи відомо вам, як саме має зніматися матеріал, щоб він став доказовою базою?
— Важливе правило для матеріалу — це те, що файли повинні бути оригінальними, бажано з локацією, але це не завжди можливо. Проблема в тому, що фотографій та відео недостатньо для того, аби провести розслідування, потрібні свідки й експерти, знімки з супутника.
Кожен день, поки Маріуполь залишається окупованим, шанси на справедливість зменшується. Буча в цьому сенсі була унікальним кейсом, тому що була швидка деокупація: тіла були на місці злочинів — і це дозволило швидко почати розслідування. У випадку Маріуполя, на жаль, при тому, що масштаби злочинів у десятки разів перевищують злочини в Бучі, шанси зафіксувати всі звірства невисокі.
Як часто ви відчували безвихідність, тобто не просто страх, а гострі ситуації, коли розуміли, що на цьому може все закінчитись?
— Страх був постійно, і до нього не можна звикнути. Але треба себе пересилювати, коли починається новий день. Тобі потрібно виходити й продовжувати знімати. Навколо тебе всі працюють: лікарі бігають, хтось привозить їжу, носить поранених, хірурги й медсестри оперують, містом їздять військові, поліціянти й волонтери, попри постійні обстріли. І ти розумієш, що треба продовжувати працювати, тому безвихідності ніколи не було.
«Навіть в найгірші моменти у фільмі поруч з людьми, які страждають, завжди є хтось, хто їх підтримує. Не було безвихідності, завжди залишалась надія».

Документальний фільм «20 днів у Маріуполі» отримав низку українських та міжнародних нагород:
- Приз глядацьких симпатій на кінофестивалі «Санденс» (2023);
- Нагорода «F:ACT» на кінофестивалі CPH:DOX (2023) (номінація);
- Нагорода памʼяті Ґреґа Ґунда (2023);
- Нагорода «Кіно за мир» (2023);
- Головний приз у конкурсі DOCU/УКРАЇНА та Приз глядацьких симпатій фестивалю Docudays (2023).
Читайте також:
- У Києві влаштували меморіал пам’яті загиблого в авіатрощі харків’янина Андрія «Джуса» Пільщикова — фото
- Замість вручну намальованих квітів — написи російських солдатів: історія одного дому в Довгенькому
- Ті, хто бережуть пам’ять. Історії жінок Харківщини, які втратили рідних на війні
Аби творити медіа разом із читачами, ми розвиваємо Спільноту. Саме твій внесок допоможе нам купити бензин для поїздки у важкодоступні зони, ідентифікувати ще один підрозділ росіян, що атакували Харківщину, або ж зняти сюжет про мешканців міста. Долучайся!